«Нарешті ми хакнули молоду аудиторію»
Зараз в Україні триває – і, мабуть, уже закінчується – сезон повернення великих літературних, книжкових фестивалів і ярмарків. Після карантинної паузи знову відбувся і Книжковий Арсенал у Києві, і Book Space Fest у Дніпрі, й Meridian Czernowitz у Чернівцях, буквально днями в Черкасах буде книжковий фестиваль «Можна все навпаки». І, звичайно, BookForum у Львові. Які загальні відчуття? Як змінилися фестивалі й читацькі настрої після локдауну? Куди все рухається?
Я маю сказати, що фестивалі не лише відновились. На початку жовтня відбувся Нью-Йоркський фестиваль (літературний фестиваль у селищі Нью-Йорк Донецької області, який організовує письменниця Вікторія Амеліна. – Авт.): він навіть не відновлюється, а з’явився в цей тяжкий період. За рік локдауну трохи змінилися пріоритети і вподобання глядачів. Великою мірою зараз зірками є ті, хто найбільше, найактивніше був присутній в онлайні. Навпаки, ті, хто донедавна легко набирав сто і більше людей на заходах, але відмовився від онлайну, перестали збирати зали.
З іншого боку, змінився ринок, люди навчилися купувати онлайн. Навіть я, яка завжди була проти цього, підтримувала книгарні, якось непомітно набула цю звичку. І ось за допомогою нових форматів (Літкур’єр, минулорічний BookForum онлайн, гібридний онлайново-офлайновий цьогорічний BookForum) ми зробили те, про що мріяли дуже багато культурних менеджерів і менеджерок у всій країні. В нас понад 50% відвідувачів і відвідувачок – це молоді люди віком від 17 до 34 років. Нарешті ми хакнули молоду аудиторію.
У чому секрет?
Тут одночасно спрацювали і онлайн-формат, і також події, що відбувалися наживо, без жодного запису. У них була атмосфера елітарності, співприсутності. Адже молодь хоч і дуже занурена в соціальні мережі, часто намагається вести паралельні життя: тут щось дивляться, читають онлайн, а тут уже вечірка, де заборонено користуватися телефонами, де все, що відбувається, є лише тут і зараз. Оцей ефект “тут і зараз” ми змогли створити.
Але якби ми не провели минулого року BookForum онлайн, навряд чи зрозуміли б цю аудиторію, навряд чи дійшли б з нею спільної мови. В офлайні цього року нас відвідало близько 6 тисяч людей на трьох локаціях, а зараз ми подивились онлайнову статистику, і на понеділок у нас була приблизно 21 тисяча переглядів у YouTube і Facebook, у кінці вересня 2021 року в нас уже понад 25 тис. переглядів. Тобто люди й далі це дивляться. Нам пишуть зі шкіл та університетів, що там дивляться й аналізують деякі заходи. Нарешті ми знайшли формат, який допомагає говорити з молоддю, і я мушу сказати, що це великою мірою перемога локдауну, бо ми й далі намарно шукали б підхід.
Як змінилися читачі за час кризи?
Ми всі бачили опитування, які показали, що люди в країні стали читати менше. Я не знайшла аналітики, що пояснювала б, чому так сталося. Зрозуміло, тут якоюсь мірою вплинуло обмеження доступу до книжок, особливо до бібліотек. І в мене є ще одна гіпотеза. Опитування проводили влітку, коли всіх «відпустили», люди взагалі менше часу проводили вдома. Знаю багатьох, хто кидав все, їхав у які-небудь гори й не робив нічого, абстрагувався, мав такий собі детокс.
На нинішньому Форумі Видавців у Львові, BookForum, ми побачили, що теми, на які люди хочуть купувати книжки, не особливо змінилися. Насамперед це політика, історія. Є літературні зірки масштабів країни, а паралельно з ними повні зали збирають регіональні автори, блогери. Наприклад, одні популярні тільки у Львові, інші – тільки в Києві. Цей поділ між регіонами я особливо чітко бачу після локдауну. Мабуть, через те, що було менше комунікації між регіонами.
Регіональність посилилася? Це цікава думка. Ми ж як звикли сприймати: 1990-ті, початок 2000-х – час регіональних літературних шкіл, регіональних контекстів подій, зв’язність низька, але потім розповсюджується інтернет – і все різко ближчає, комунікація полегшується. Теоретично ця тенденція мала б іще посилитися під час локдауну, з переходом усього в онлайн? Країна, перефразовуючи відому формулу, могла б перетворитися на «всеукраїнське село», але цього немає?
Проведу аналогію з книжковим ринком. Ось Форум тривалий час був головною книжковою меккою, бо в книгарнях була мала пропозиція україномовної літератури. Минув час, з’явилися книгарні з ширшим асортиментом, книжкові мережі та онлайн-платформи – і вже стало не обов’язково всім купувати книжки на одному ярмарку, «щоб утвердити свою українськість», тепер можна просто купити книгу, відповідно до своїх смаків та інтересів.
Скажімо, на Книжковому Арсеналі можуть бути кращі продажі тому, що Київ з часом стає дедалі більше україномовним, а інфраструктура книгарень недостатньо зручна. Зараз цікаво спостерігати за Дніпром і Маріуполем, де обмежений доступ до української книги, особливо в Маріуполі, де, як я читала, немає жодної книгарні. Думаю, там ярмарки й фестивалі певний час будуть успішними саме за рахунок того, що люди мало бачили. На щастя, книжковий ринок вже дійшов до такого рівня, що він більше не «про щось одне». Він – на багато різних аудиторій.
Інша аналогія: коли в тебе було три чи чотири друкованих чи онлайн-медіа, ти читав їх усі. А коли їх стало багато, ти обираєш одне для новин про війну, інше – про культуру. Отже, коли всього стає багато, люди перестають слідкувати за всім. Вони починають обирати. Звідси й така регіоналізація. Або, може, краще говорити про наявність різних центрів, на які впливають певні опініон-мейкери, певні думки і тенденції.
Як, до речі, з літературою, з книжкою виходити за межі кількох найбільших міст?
Ми колись говорили з моєю знайомою про вплив Міністерства культури і жартували: Міністерство культури може не мати сильного політичного впливу саме по собі, але бути інтегрованим у державну політику настільки, щоб мати безапеляційний вплив на всі інші міністерства. Культуру читання і все інше треба поширювати, працюючи з кожним окремим міністерством і структурою.
Десь так треба працювати і з регіонами. Бо в ті міста, в яких щось діється – туди ж не прийшов «великий дядя» і не сказав: «Усе, тут будуть читання». Ні, це робота громадських активістів і активісток, які вирішили, що це потрібно і це працює. Зараз відбувається децентралізація – і ми прагнемо пояснювати різним місцевим активістам і активісткам користь промоції читання, користь читання як такого. Просто відкривати бібліотеки з комп’ютерами, пакувати їх новими книжками – це не спрацює, потрібно зацікавлювати і давати атракцію.
«Ми всі зрозуміли, що можемо об’єднуватися задля відстоювання спільних інтересів»
Чи помітна зараз Україна на літературних, книжкових фестивалях в інших країнах?
Коли я прийшла 6 років тому працювати на Форум, Україна була шалено цікава іншим країнам. Бо тут, у європейській країні, яка боролася з постколоніалізмом, почалася війна і наші автори й авторки ставали амбасадорами та амбасадорками нашої держави. Їх запрошення — це був прояв політичної солідарності та підтримки. Зараз, звичайно, фокус уваги трохи змістився від нас, змінилися пріоритети, змінилася політична карта. Не скажу, що Україна перестала цікавити, просто вже не викликає такого ажіотажу. Але робота, яку вдалося провести менеджерам і менеджеркам тоді, утвердила довгу і плідну співпрацю.
Дуже помічними для поширення української культури стали гранти «Креативної Європи», які ми почали отримувати з 2017 року, тому що українські організації тепер можуть входити в кооперації з європейськими фестивалями. Скажімо, ми є в проєкті «Versopolis», нас порадили колеги з Литви. Зараз ми подаємося на наступний грант. За цей час ми рекомендували 15 українських авторів і авторок, які ставали гостями європейських фестивалів, а їхні збірки поезій виходили мовами країн, куди їх запрошували.
Не варто забувати в контексті цього питання існування державних інституцій, які займаються промоцією української культури за кордоном. Це дуже важлива зміна через те, що вони мають ресурси для системної та постійної промоції. І результати їхньої діяльності вже помітні.
Чи відновлення книжкових подій триває однаково в різних європейських країнах?
У нас добрий контакт із директорами та директорками платформи «Versopolis», яку я згадувала. Це близько трьох десятків фестивалів з ЄС та країн-асоційованих членів. Дуже добре пам’ятаю, як минулого року в березні чи квітні ми всі сиділи на зумі й обговорювали, що в кого і як відбувається. Це був один із тих «терапевтичних зумів». Я зрозуміла, що в нас тоді була одна з найкращих ситуацій. Ми проходили на фінансування Українського культурного фонду в сезоні 2020 року, і нам дозволили переробити наші заявки під онлайн-формат, а частина колег з інших країн не мали певності, що їм це дозволять.
Щодо форматів – нам складніше привозити іноземних гостей через наявність кордону з посиленим санітарним контролем. Але в принципі завдяки Українському культурному фонду ми опинилися в дуже добрій ситуації. Загалом з пошуком фінансування зараз усе краще, ніж було ще 6 років тому. Є УКФ, є House of Europe, європейські гранти. Але є куди рости. В Україні весь час потрібно пояснювати, навіщо підтримувати культуру, котра працює на «довготривалий результат». Треба весь час захищати позиції, знов і знов пояснювати, чому за гроші платників податків треба підтримувати культурні проєкти, зокрема літературні та книжкові, як це впливає на промоцію читання, як ця промоція читання впливає на освіченість, як освіченість впливає на свідомість громади, як свідомі громадяни будують громадянське суспільство, як громадянське суспільство впливає на долю і успішність держави. Ну, але це наша робота, якщо ми вже взялися за цей різновид активізму.
Наскільки ефективними показали себе Український культурний фонд, Український інститут книги, Український Інститут? І чи справдилися побоювання з приводу їхньої роботи після 2019-го?
Ці інституції працюють близько п’яти років, а це дуже нетривалий термін для державних структур такого роду, адже п’ять років для створеної з нуля інституції – мало, щоб стабілізуватися і налагодити процеси. Проте існування цих інституцій – уже перемога. Зроблено неймовірну кількість важливих проєктів.
Український інститут книги зробив програму підтримки перекладів української літератури іншими мовами, для нас це справжня, нечувана революція. Адже ми знаємо, як багато книжок, скажімо, польської, чеської чи балканських літератур видаються в Україні коштом або у співфінансуванні з їхніми державними структурами, без такої підтримки більша частина цих книжок не вийшла б. До 2020 року будь-які переклади з’являлися виключно на голому ентузіазмі перекладачів і видавців.
Також Український інститут книги затвердив програму промоції читання, ми ще побачимо, як вона запрацює, але сам факт її затвердження – вже великий крок. З 2017 року багато проєктів втілилося завдяки підтримці УКФ, ми мали б зараз абсолютно інший культурний ландшафт без політики державних інвестицій.
Щодо змін після 2019-го – цікаве питання, звісно. Судити про ці зміни вже зараз – «бездоказова медицина», треба почекати, щоб, наприклад, в УКФ провівся і фіналізувався хоча б один сезон за участі нової команди, щоб оцінити її ефективність. В Українському інституті ще триває конкурс на посаду нового директора. У «Мистецькому Арсеналі» конкурс завершився на користь Островської-Лютої, а Олександра Коваль має ще два роки на посаді в Інституті книги. Тому радикальних змін поки не відбулося, але зрозуміло, що всі перебувають в режимі очікування та напруги, зокрема після ситуації в Держкіно та з конкурсом на директора Довженко-Центру.
Ти сказала, що п’ять років існування інституцій — це мало, але, мабуть, не в українських швидкоплинних умовах…
В українських швидкоплинних умовах це чудо, що ми взагалі маємо такі інституції, наше головне завдання – їх не втратити і відстояти їхню незалежність. Адже навіть імовірний вплив і втручання в їхню роботу — це повернення до бездумного дерибану державних ресурсів. На мою думку, тільки чесний конкурс і дотримання регламентів може забезпечити розвиток галузі. Механізми відстоювання є – скажімо, минулого року ми всі зрозуміли, що можемо об’єднуватися задля відстоювання спільних інтересів. Нагадаю, минулого року ми відстояли бюджет Українського культурного фонду.
«Ідеальні умови для змін»
Перейдімо до Форуму у Львові, який відбувся зовсім нещодавно. Про нього є дуже різні відгуки. У когось – чудові події з відвідувачами, у когось – тільки дощ і немає людей.
Цього року ми зробили все, що могли, працювали понад силу. Фактично ми в січні подали заявку на грант Українського культурного фонду на проведення Львівського міжнародного BookForum у гібридному форматі. І цей гібридний формат уже був ризиком: ми не були певні, чи буде можливість хоч щось зробити офлайн. Остаточне підтвердження фінансування і його обсягів у нас було на початку липня. Відповідно, основні роботи по величезному фестивалю з залученням купи людей робилися лише два з половиною місяці. Те, що ми зробили в таких умовах 160 заходів, і те, що вони вдалися – це неймовірне щастя.
З іншого боку, з минулого року літературний фестиваль сепарувався від ярмарку, тому на початку цього року з BookForum ми уявляли, що і як робити, як працювати в нових умовах. З ярмарком складніше, бо до липня ми не були взагалі впевнені в його проведенні, а оскільки був пропущений рік — ми втратили постійний зв’язок з відвідувачем.
Уже 2019 року ти в інтерв’ю для LB.ua висловлювалася в тому дусі, що не ясно, що з цим ярмарком робити – чи зберігати його, чи лишати тільки фестиваль.
Зараз стоїть виклик організувати продаж і комунікацію, програму у 2022 році за новими правилами, так, щоб ярмарок був успішним. Щоб відвідувачам було зручно і видавцям приємно.
У більшості країн світу організатори ярмарків дають площу, зали, допомагають у дрібних організаційних питаннях на зразок апаратури – і все; якщо ти хочеш додаткової уваги — ти за неї додатково платиш. Я згадувала, що ярмарок цього року теж було організовано за два місяці, тому команда змогла надати тільки оці основні речі та базову рекламу на цільову аудиторію. Але ми бачимо результати: цього недостатньо. У нас уже є ідеї, будемо розмовляти про це з видавництвами. І ця ситуація не вганяє мене в паніку, апатію, бажання звільнитися – це ідеальні умови для змін, для нової якості. А ще тут потрібно робити аналіз, почути голос читачів, чому вони не прийшли.
Було чимало нарікань на «дві програми» (одна – власне BookForum, друга – книжковий ярмарок).
У 2019 році в нас була одна програма, інтегрована, так було прописано в заявці на фінансування, всі заходи були некомерційні. Цього року долучити в нашу заявку презентаційну частину я не змогла, бо не було певності, що ярмарок відбудеться, а без аргументації та пояснення, що заходи ярмарку в програмі є некомерційними, фонд міг сприйняти це по-іншому і до нас були б питання. Тому дві програми виникли саме через екстремальні умови підготовки. Зрештою, на сайті добре видно ці програми, синенький колір – програма BookForum, зелененький – ярмарок. Також з міркувань безпеки не було друкованих програмок. Може, це ще один момент, через який прийшло більше молоді й менше старших людей.
Чи планується якийсь круглий стіл чи інший формат, щоб обговорити підсумки й накреслити перспективи?
Звичайно. Потрібно придумати, що з результатами цього року робити далі. Але спершу слід попрацювати з малими фокус-групами, а потім виходити на більше обговорення з презентаціями ідей. Інакше, якщо не провести попередню роботу, все залишиться на рівні коментарів «а зробіть безкоштовний вхід». Тобто це має бути серйозне, аргументоване і фахове обговорення, яке ми вже почали готувати. А ще є думка проводити те, що відбувалося ще в 1990-х роках, – власне, форум видавців у дні фестивалю, дискусію видавців національного рівня про сприяння книжковій сфері.
Скільки коштував цей BookForum?
Ярмарок фінансування не мав. Форум, його 30 тисяч переглядів, 15 тематичних кластерів, 150 учасників, 90 заходів в офлайні, 70 заходів в онлайні – все це коштувало близько 3 мільйонів гривень. Ці гроші ми отримали як переможці гранту УКФ, меншу частину фінансування отримали від Львівської міської ради та Львівської обласної державної адміністрації. Завдяки гранту вже другий рік Форум вкладається в попередньо прорахований бюджет.
«Запрошення авторів та авторок з інших країн сприяє і поширенню української літератури»
В офлайновій частині фестивалю майже не було яскравих іноземних гостей.
З 25 гостей програми до нас доїхало четверо. Це проблема карантину і посткарантину. З частиною учасників ми пішли на онлайн-формат, бо був надто великий ризик, що зірвуться квитки, ще щось таке трапиться. Дехто захворів. А ще були люди, яким після локдауну просто психологічно важко кудись поїхати.
До речі, наскільки активно зростає кількість перекладів світової літератури українською мовою останнім часом? Запитую це, пам’ятаючи, зокрема, про твій досвід перекладів чеської літератури, не найбільш знаної у світі, але надзвичайно цікавої та самобутньої.
Я скажу так: ця робота дуже поступова і повільна. Long term project. Наприклад, у нас зараз досить популярна балканська література. Зрозуміло, що якщо під егідою певних перекладачів пропонувати балканських авторів, вони матимуть певну аудиторію. До речі, перші балканські автори до України приїздили саме на Форум і поступово-поступово, великою мірою зусиллями перекладачки Алли Татаренко, вони продовжували тут з’являтись – і наростили аудиторію. Їх почали читати. Так само працює з чеською літературою, з польською. Ти можеш привозити рік за роком авторів, і десь на третій рік вони стануть збирати зали.
Зараз, до речі, з’явилося зацікавлення – і від посольств, і від перекладачів, і від читачів – роботою з латиноамериканською літературою. Українські читачі мають нагоду переконатися, що література цього регіону – не лише Маркес, а й, наприклад, чорнушні соціальні речі, що принаймні мене як читачку з України зачіпають. Або взяти британську літературу. Є дві британські літератури – література Джоан Роулінг та інших зірок і, скажімо, нішева постбітницька поезія. Цього року в нас був автор, Адам Горовіц – він син Майкла Горовіца, який був учасником поетичного фестивалю, організованого в Лондоні 1965 року, коли туди депортували з Праги Аллена Ґінзберга. Ми пів року спілкувалися, залагоджували його запрошення, потім він зник на якийсь час – і повідомив, що в нього помер батько, написав його ім’я. Тільки тоді я зрозуміла, що могла передати вітання Майклу Горовіцу, але, на жаль, втратила цей шанс.
Мушу зазначити, що запрошення авторів та авторок з інших країн сприяє і поширенню української літератури, адже, якщо їх хтось вразить під час відвідування BookForum, вони порекомендують організаторам місцевих фестивалів запросити українців.
Чи є в тебе зараз перекладацькі плани?
Є розпочаті проєкти. Працюю над двома книжками. Перша – я мала б її здати вже на Форум, але в мене був сильний постковід, тож усе затрималося. Це мій перший прозовий переклад, книжка «Фрішта» чеської письменниці, журналістки Петри Прохазкової про ситуацію в Афганістані. Основні події розгортаються у 2001 році, коли Кабул було звільнено від талібів, але з ретроспективою на життя за талібів. Історія розказана з перспективи жінки, яка є наполовину таджичкою, наполовину росіянкою, вона познайомилася з майбутнім чоловіком, коли він займався родинним бізнесом – провозив контрабандою опіум у Союз, і поїхала за ним в Афганістан… Ця книжка добре і легко написана, але її реалії важкі: домашнє насилля, військове насилля, цензура, обмеження. Коли я працюю над цим текстом саме тепер, коли таліби повернулися, мені особливо дивно читати пости і коментарі деяких українців у дусі «Україні треба вивчити досвід талібів».
Друга книжка – я здала пробний переклад, мене затвердили як перекладачку, це буде мій дебютний переклад з англійської мови, поезія Аллена Ґінзберга. Я жартую, що нарешті мені допоможе моє релігійне дитинство, адже в мене є чуття і розуміння релігійних текстів, релігійних мотивів, поетики, а в Ґінзберга цього насправді багато, він дуже релігійний, у нього постійні відсилки до Кабали і Тори.
Кілька книжок, які Софія Челяк може порадити тим, хто хоче почати знайомство з сучасною українською літературою?
Усім раджу «НепрОстих» Тараса Прохаська. Але це унікальний для української літератури текст, адже дуже мало хто його інтонаційно, настроєво «повторює» чи «продовжує». «Амадока» Софії Андрухович розкриває українську культуру дуже різних пластів, гарно написаний роман. Для мене він дуже рідний, адже Софія описує там Городенку, з якої походить моя родина. Ще тут і Пінзель, і Розстріляне Відродження з Домонтовичем, після «Амадоки» я навіть перечитувала Сковороду.
Як львів’янка я ще хочу згадати про мультикультурність Львова – не лише українських, але й львівських авторів. Ось вийшла біографія Станіслава Лема Войчеха Орлінського, важлива для будь-якої розмови про Львів. А ще – книжка Андрія Павлишина «Бруно Шульц», яка продовжує повертати Україні цього видатного письменника. Рекомендую також «Землю загублених» Катерини Калитко – дуже добра проза, настроєво близька до мого улюбленого «Хозарського словника» Мілорада Павича. На межі фентезі раджу Макса Кідрука. Нон-фікшн «Казимир Малевич. Київський період 1928-1930», книжка, укладена Танею Філевською. З нею треба презентувати Україну, вона неймовірно прекрасна. І, звісно, Станіслав Асєєв, «Світлий шлях». Це сучасна історія, це дуже важливо. Важливо і для нас, і для інших країн, які мають пам’ятати, що на території за якусь тисячу чи півтори тисячі кілометрів від ЄС сьогодні існує справжній концтабір.
Проєкт реалізується за підтримки Національного фонду на підтримку демократії (NED).