Історичними передумовами появи кіноаматорства є процеси, заховані у назві цього явища. По-перше, це розвиток технології рухомого зображення і поява кіно як такого, тобто технічна можливість. Особливість медіа- і аматорських форматів, їхня трансформація впродовж ХХ століття значною мірою визначали саму практику. Другою складовою є соціальні зміни, пов'язані з процесом професіоналізації, які привели до більш чіткого регулювання та поділу часу на робочий та вільний. Відтак саме з вільним часом, або ж дозвіллям, у першу чергу асоціюється будь-яке аматорство.
Розвиток цього явища поділяється на кілька історичних періодів, кожному з яких властиві свої характерні риси фільмів та практики в цілому. Ранній етап збігається із зародженням кіно. Він тривав з кінця ХІХ століття до початку 1920-х років, коли у технології виокремились власні стандарти та жанри. Цей період супроводжується сотнями експериментів, тому нерідко авторами фільмів були винахідники.
Наступний період характеризується появою технологій малоформатних кіноплівок, які були більш доступні для приватного вжитку і, що важливо, безпечні. Професійні кіноплівки виготовлялися із легкозаймистих матеріалів, тож були заборонені для використання у помешканні. Найпоширенішими форматами серед аматорів стали спершу 16 мм та 9,5 мм, а у 1930-х роках – 8 мм. Попри все кінотехніка залишалася доволі дорогою, тому кіноаматорство було способом дозвілля привілейованого класу. Цікаво, що на ранніх етапах реклама кінокамер часто скеровувалась на жінок із сімей високого достатку. Оскільки ті, як вважалося, мали вдосталь вільного часу для такого хобі. Традиційними жанрами для цього періоду були ігрові фільми, які наслідували сценарії популярного тоді кіно або театру, зйомки з подорожей або ж домашнє кіно. Кіноаматори об'єднувались у кіноклуби, проводили конкурси та фестивалі. Поруч із застосуванням нового медіа з'являються також нові мистецькі експерименти.
Черговий етап відділяє від попереднього Друга світова війна. Повоєнна реорганізація економіки та індустрії з військової на цивільну привнесла здешевлення та масове виробництво багатьох технологій. У цих умовах перед виробниками відкрився новий ринок масових споживачів. Своєю чергою кіноаматорська техніка стала доступною для більшого кола людей. У цей період кіноаматорство стає справді поширеним явищем і продовжує існувати на двох рівнях – публічному (через кіноклуби, конкурси, фестивалі, мистецькі практики) та приватному.
Особливого розвитку та значення аматорське кіно набуває у Радянському Союзі, що важливо для локального контексту. Це явище стало можливим доволі пізно. Теоретичний відлік історики розпочинають з першими показами аматорських фільмів у рамках VI Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Москві 1957 року. У цей час з'являються радянські кінокамери формату 16 мм: модель "Київ-16" випустили у 1956-1957 роках. Ще пізніше було налагоджено виробництво 8-міліметрових кінокамер, обладнання та плівки. Тому говорити про масове поширення цього явища можна лише з 1960-х. Реалізовувалось це з розпорядження влади і супроводжувалось організацією аматорських кіноклубів при підприємствах і будинках культури.
Через відносну доступність кінокамер ними могли користуватися представники найрізноманітніших прошарків населення. Аналіз зібраних Міським медіаархівом Центру міської історії колекцій, дозволяє зафіксувати кіноапарат у руках студентів, інтелігенції, представників творчих професій та робітників. Він став засобом для документації важливих подій приватного життя, соціальної взаємодії та ангажування, проведення дозвілля та, зрештою, самовираження через знімання фільмів.
Таким чином, наділяючи громадян новим медіа, а водночас контролюючи їх, влада мала на меті, з одного боку, підпорядковувати дозвілля, а з іншого – вручити інструмент та ініціативу пропаганди самому населенню. Поряд із цим куди більше поширилось індивідуальне кіноаматорство, яке було малопомітним і реалізовувалось у вузьких колах громадян.
Багато людей займалися проявлянням кіноплівок удома самостійно і не потребували публічності. Їхні приватні фільми – це зйомки особливих сімейних подій, спільне дозвілля друзів, подорожі та відпустки. Зазвичай це сирі кадри, вони створювалися і могли становити інтерес лише для вузького кола причетних. Із накопиченням досвіду творчі вимоги у деяких самостійних кіноаматорів зростали. Тож вони робили спроби надавати роботам більш виразної і розповідної структури, монтувати власні фільми, додавати титри, ретельно планувати зйомки або навіть писати сценарії і створювати ігрове кіно. До участі долучали близьких друзів, колег та членів родини, а весь процес сприймався як розвага. Змонтовані наративні фільми було легше та цікавіше переглядати, однак робота над ними потребувала часу та зусиль, на що не кожен був готовий.
Класичне кіноаматорство поступово зникає у 1990-х роках, коли основну технологію починають витісняти відео-, а згодом і цифрові формати. Дешевша альтернатива швидко замінила кінокамеру на відеокамеру. Новий формат передбачав докорінну зміну технічної інфраструктури і підходів, що своєю чергою змінило практику створення та використання рухомих зображень. Деякі аматорські жанри фактично зникають, а інші продовжують існувати, трансформуючись відповідно до особливостей нових медіа.
Олександр Маханець
Фото: Кінофонофотоархів ім. Г. Пшеничного // Міський медіаархів Центру міської історії
Публікація є частиною виставкового проєкту Центру міської історії "Суспільство з кіноапаратом: історії візуальних режимів та практик творення в Україні" за підтримки Українського культурного фонду.