«Беремо лопати, збираємося в центрі»
У мене історія початку повномасштабного вторгнення, мабуть, як у багатьох. У 2021 році стало зрозуміло, що щось буде. Знайомі військові попереджали — вночі з 23 на 24 лютого заходитимуть російські війська.
Радили вивозити сім’ю. Але коли обговорив зі сім'єю, то почалося: «а як же школа, робота». Так вирішили не їхати нікуди. Хоча тривожні валізи в нас були зібрані.
23 лютого пізно ввечері повернувся додому, вирішив, що вторгнення відбудеться незалежно від того, буду я спати чи ні. О четвертій прокинувся, увімкнув телевізор і сидів слухав того гівнюка, дочекався прильотів. Зрозуміли, що їхати кудись немає сенсу, бо дороги будуть у заторах.
Від самого ранку зв’язався із сусідами. У чаті села сказали: «Беремо лопати і збираємося в центрі, їдемо рити окопи». На місці познайомилися з хлопцями зі зведеного підрозділу бригади ім. Чорних Запорожців. З ними і працювали, ховалися від російських літаків і гелікоптерів, щоб ті нас не засікли.
У селі тоді залишилося багато людей. 25 числа знову зібралися в центрі, думали, що робити. Того ж дня почули, що підірвали міст біля Осещини.
На зборах організовувалися. Одразу потрібно було визначитися з мобільною групою, аби виїздити на різні сигнали. Оскільки в мене була машина, дали автомат — і я поїхав. Разом з іншими добровольцями виїжджали на виклики, підозрілі авто і тому подібне. Так організували в селі ДФТГ (добровольче формування територіальної громади).
Через підірваний міст практично були відрізані від правобережжя. Залишався шлях через інше село або човном через Десну.
Тоді ще «шахедів» не було, ще літаки збивали над нами. Бої вели навколо нас: у Броварах, Лютежі. Чернігів був у блокаді… Були різні завдання: патрулювання, охорона, перевірки на дорогах тощо. Ну і підготовка, навчання, злагодження підрозділу.
Оскільки я медик, то також займався меддопомогою, аптечками, тренінгами з тактичної медицини. Колеги із заходу України передавали ліки, гуманітарку через збережений шлях. Так через зв’язки, знайомства організовувалися й допомагали одне одному.
Одного дня друзі спитали про можливість проїзду через нашу громаду. Поговорили, що можемо організувати супровід, зелений коридор. Це була група, в якій їхав чоловік Олі Стефанишиної. Вони проривалися в Чернігів з гуманітарним вантажем. Провозили ліки. Робили це вже раніше.
Попросили підготувати ємності для 120 л дизелю, аби з нами поділитися, а тоді був великий дефіцит. Мені ще мали передати тепловізор і тисячу доларів від друзів на потреби підрозділу. Уранці наступного дня ми дізналися, що вони загинули.
Довідково: Богдан Стефанишин — боєць Сил територіальної оборони Києва, чоловік народної депутатки Ольги Стефанишиної. Загинув 30 березня 2022 року в Чернігові від російського снаряда. Того дня ворог завдав по місту ракетних й артилерійських ударів.
Злагоджений підрозділ
Коли кацапи вже відійшли, нам командири кажуть: «Хлопці, не розходьтеся, ви тут ще потрібні, знаєте місцевість, дуже злагоджений підрозділ».
До 1 квітня лише в нашому підрозділі ДФТГ було близько 150 чоловік. У нас був суворий сухий закон, уся зброя під обліком, командир (бойовий офіцер) дуже відповідальний, усе розумів про маскування, ми навіть не робили цих непотрібних блокпостів і перепон бетонних. Він ще тоді казав, що вони до сраки. Бо танк це рознесе, а страждатимуть в основному свої. І в деяких населених пунктах я це і спостерігав. Щоранку їдеш — машина в кюветі або врізалася в блокпост. Тому воно було до одного місця. Дарма витрачені час і зусилля.
Ми продовжували навчатися домедички, стріляти. Зробили тир у полі — інші підрозділи приїжджали до нас тренуватися. Ми їх пускали в обмін на набої. Повністю безпеку організовували.
А потім вийшло розпорядження — заборонити. Подібні питання були і до зберігання зброї. Приїхала перевірка, каже: треба напівпідвальне приміщення і без вікон. Хоча в нас були і охорона, і ґрати, вікна заварені, добре оснащені місця для зберігання зброї, сигналізація, камери спостереження.
Наш підрозділ зменшувався, хлопці пішли хто по мобілізації, хто повернувся до господарства. Це травень-червень. Урешті залишився кістяк — близько 60 людей. Ми і самі відсіювали — проводили анкетування, хто приходив «із запахом», казали до побачення.
Початок роботи по дронах
Грудень 2023 року. Сказали заступити на чергування мобільній вогневій групі. З чим? Дали два автомати Калашникова, які об'єднали в пару.
Машина своя, ми ці автомати поставили спарені. Мешканці села скинулися на прожектор, тепловізори були, але слабенькі.
Потім уже видали більш потужну зброю — кулемет великого калібру. Хоча здається, тоді з автоматів нам таки вдалося підбити дрон.
Далі пройшли злагодження, машину оснастили краще з допомогою волонтерів, узяли кращий приціл.
Ситуація в небі на той період — літало, але не так багато. Більше ракети були. (Перші «шахеди» полетіли по Україні у вересні 2022 року, та це були поодинокі випадки. — Авт.).
Протягом 2024 року вже летіто багато, досить низько, і ДФТГ збивали їх чимало. Наш підрозділ теж збив кілька штук. Але ми не «передовики виробництва».
Улітку один дрон збили в нас за селом. Я був на чергуванні. Була ніч. Кажу, поїду гляну, куди впало, бо здалося, що в стороні, де будинки. Через пів години другий збили, бачу — починається заграва, поїхав туди.
Приїжджаю, а неподалік колишньої бази відпочинку все горить: ліс, серпень, усе сухе, а за метри від пожежі — газорозподільна станція. Повідомляю командиру, прошу про підмогу, телефоную 102, в пожежну.
Тут вийшов охоронець цієї бази з лопатою. У мене в машині теж була лопата, бачу — йде до нас дачник, що живе неподалік. Кажу: несіть лопату. Підскочили хлопці з ДФТГ. Так ми підсипали, перекопували, щоб це вогнище не перекинулося на газ.
Трохи локалізувавши, бачимо, що і в іншому місці пожежа, їдемо дивитися. Тут нам назустріч пожежники, а за ними поліція. Ми підказали, як заїхати до цього місця.
Поліцейські до нас: «Ви уламки знайшли?» — «Ні». — «А чого?» — «Бо горить усе». — «А коли будете шукати?».
Кажемо: «Хлопці, лопати маєте? З вами буде швидше». Не приєдналися, сиділи й чекали.
Що роблять МВГ під час чергувань сьогодні
Зараз російські дрони летять високо. Це два-п'ять кілометрів. Трапляються і реактивні, але нечасто. Тому на чергуваннях в основному звітуємо — чи пролітали повз нас, куди, який звук, висота, азимут, яким курсом пішла ціль. І це все доповнює загальну інформацію.
І коли трапляється, що неподалік збивають ціль — ми ж місцеві, знаємо всі стежки. Тому ми на зв’язку і з пепеошниками, бо їм треба уламки для звіту, а ми допомагаємо їх знайти.
Два тижні тому «шахед» упав з боєголовкою, нерозірваний. Ми разом з пожежним добровільним підрозділом села приїхали, оточили місце, щоб туди ніхто не зайшов і не розтягнув. Тому беремо на себе і таку роботу.
До речі, деякі музеї обіцяють за неушкоджений корпус дрона тисячу доларів. Ми раді були б такій співпраці, бо гроші зайвими не будуть. Теж збираємо на власні потреби: зв’язок, паливо. А вони готові заплатити. ДСНС забирає тільки вибухову частину, поліції корпус не треба, кажуть: «У нас уже ціле подвір’я ними закидане».
Зараз працюємо зі зброї великого калібру. Звичайно, що першочергово оснащують і переоснащують підрозділи, які в більш рибних місцях працюють, тих, хто ближче до кордону — там, де заходять цілі.
Найбільше цілей знищують на Сумщині, Чернігівщині, Харківщині. Ще залежить від того, яка у дронів задача. Бо в них же різні маршрути. Чи летять на Полтавщину по газовидобувних точках, чи на Чернігів і б'ють по заправках.
Під час чергування ми бачили в застосунку на карті, як дрони перетинають кордон і як їхня кількість зменшується і зменшується, поки долетять сюди, бо там по них працюють у різний спосіб — з гелікоптерів, дронів-перехоплювачів.
Буває, під дією перехоплювачів чи РЕБ дрони знижують висоту — тоді можна працювати по них і з кулеметів. От влітку хлопці з нашого підрозділу збили один, що йшов низько.
Дрони-перехоплювачі і розмови про «сто тисяч»
У мобільних вогневих групах чергують добровольці. Хто має право на відстрочку, бронь або не підлягає мобілізації. У нас, наприклад, є держслужбовці, які реально толково працюють, але також вони розуміють свій патріотичний обов’язок, тому долучаються. Є викладачі, директори. Є директор дитячого садочка, наприклад.
Щодо укомплектування людьми — питання в тому, що якщо хтось один піде, то на інших буде більше навантаження.
Чи важко мені — звичайно, важко. Мені вже 50+, усю ніч провести в полі, а потім зранку йти на роботу, як ні в чому не бувало, не виходить. Бо і спина болить, і поперек, і сон уже не той.
Буває так, що всю ніч сидимо без тривог, тоді можна подрімати. А буває зміна по кілька виїздів. Ти тільки повернувся, думаєш лягти подрімати перед роботою, як через пів години знову виклик, бо один «шахед» десь заблукав і через нього тривога.
Тому знову береш рюкзак, броник, каску. Виїжджаємо, розгортаємося і стоїмо, чекаємо, дивимося в небо. На небо я вже надивився за ці роки стільки... Улітку, взимку, восени, з хмарами, без хмар, із зорями і без. Якого тільки неба я вже не бачив.
Бувало, що і з рибалками доводилося сперечатися. Ми приїжджаємо вдень чи ввечері й кажемо: «Розступіться, бо зараз тут будуть працювати». А вони: «У нас клює».
Але дуже часто бувають зміни, коли взагалі не доводиться вогонь відкривати.
Щодо навчання на дрони-перехоплювачі — знаю, що зараз є багато різних підрозділів, навіть мій сусід подав туди заявку.
Але тут проблема, хто може навчатися цього. Бо, по-перше, для курсів треба підлаштовувати графік і мати вільний час, а по-друге, хто старший 40 років — їх нудити починає від окулярів. А в нас, наприклад, в основному всі старші. І проти волі самої людини навчати її ніхто не буде.
Хоча, звісно, є унікуми. У нас от є 73-річний боєць, він зараз вчиться FPV керувати. Спершу намагався піти добровольцем, йому кажуть: «Ну куди…?». Він свого часу служив у морській піхоті, потім працював будівельником, лісничим. І дуже патріотично налаштований, талановитий, пішов учитися керувати дроном. А у фізпідготовці й витривалості ще й деяким молодим може дати фору.
Чи цікаво мені вчитися працювати з дронами-перехоплювачами — не сказав би, що це мрія мого життя. Радше вимушена необхідність. Я маю що робити, лише питання вакцинації забагато часу займає. А колеги часом розуміють, часом ні.
Хоча цивільна робота допомагає — то збір на шини закрити, то авто відремонтувати.
Про той експериментальний проєкт, що влітку оголосили й обіцяли сто тисяч — ми тоді добре посміялися. Ні, нам такого не пропонували. Ми взагалі нічого не отримуємо за чергування. Хоча знаю, в деяких громадах ДФТГ платять. Та ми знали, куди йдемо, і не за гроші тут залишаємось.
Нам тут хоча б якісь гарантії, якщо поранення на чергуванні чи щось гірше. Щоб сім’ї отримали якусь допомогу.
(Днями росіяни навели дрон на автівку мобільної вогневої групи на Чернігівщині. На щастя, обійшлося без постраждалих, утім безпілотник знищив машину. — Авт.)
Про стосунки з односельчанами після початку вторгнення й особисту мотивацію залишатися в підрозділі
Стосунки однозначно змінилися. Як і в інших населених пунктах навколо Києва. Тут є багато тих, хто приїхав з різних куточків України, також хто переїхав жити за місто зі столиці. І, звичайно, раніше не дуже знали місцевих, які тут народилися, ходили в школу, одружилися, жили.
Хоча з деякими перетиналися або бачили дописи десь у соцмережах, та коли в перші дні вторгнення зустрілися, то познайомилися краще. А потім уже, як то кажуть, проходили злагодження, дізналися, хто є сусідами на інших вулицях і до кого звертатися по допомогу.
І зараз цю допомогу надаємо одне одному. Є ті, хто волонтерить; є ті, хто служить; є ті, хто створив добровольчу пожежну команду — і ми з ними координуємося.
Хто пішов по мобілізації — тим допомагаємо закривати збори: купити шини, зарядні станції, кабелі, аптечки, відремонтувати авто. Коли люди одне одного знають, збір іде набагато швидше. Передаємо також посилки до Миколая, до Різдва, інших свят.
Уже не кажучи про те, що роззнайомилися і з іншими селами, бо кожне село — це окремий підрозділ.
На превеликий жаль, звичайно, є й односельчани, які загинули на війні. У нас із сусідніми селами є домовленість, що ми їдемо вшановувати загиблих, коли проводять поховання. Хто може, приєднується в коридор шани. Як би пафосно це не звучало, але це також одна з наших місій.
Моя особиста мотивація чергувати — це найскладніше питання, на яке важко знайти відповідь.
Якщо згадати, що мене привело свого часу на Майдан — я був у ту ніч, коли розганяли студентів, з 29 на 30 листопада, — то, мабуть, як і багато інших людей, певні цінності, які вони поділяють.
Якраз через початок широкомасштабного вторгнення, завдяки тому, що ми познайомилися один з одним з різних куточків села, громад, нас об'єднують цінності. І є це відчуття, коли ти не можеш залишити друзів, бо розумієш, що на кожного, хто залишиться, буде більше навантаження.
І ми прекрасно розуміємо, що навіть якщо буде якесь перемир'я, у що мало віриться, війна не закінчиться. Ми ж маємо багато прикладів з історії України, коли, як то кажуть, складали зброю, потім їли своїх дітей.
У цій ситуації це можливість бути готовим — ми готуємо позиції, щоб вони були про всяк випадок. Є зони відповідальності, куди висуватися, щоб не повторилася ситуація лютого 2024 року. Є вже злагоджені підрозділи, де один одного відчувають, розуміють, на кого можна покластися, що від кого вимагати. Це також дуже важливо для майбутнього.
І, звичайно, є молодь, яка підростає. Тим, кому зараз уже за 50–60, зрозуміло, що, ймовірно, наступна війна буде вже не їхня. Але якщо ми хочемо жити у своїй незалежній, демократичній, правовій державі, яку ми розбудовували і в якій поділяли ці всі цінності, то, мабуть, треба готувати і молодих людей. Готуватися до майбутнього — це важливе завдання, аби ця війна не дісталася нашим дітям або онукам.
(Підтримати групу Федора Лапія можна донатом на банку «Пліч-о-пліч» або на рахунок 5375 4112 2152 5442.)