Одеса вийшла із 2020 року не без втрат. З ОМКФ пішов програмний директор Антельм Відо, а сам фестиваль залишився без міжнародного конкурсу. Утім його новий вигляд нарешті збігається з тим сенсом, який ОМКФ таки зміг викарбувати за роки свого існування. Як і багато другорядних міжнародних фестивалів, Одеський був типовим акумулятором найгучніших новинок з найбільших фестивалів і не мав потужностей, щоб стати міжнародним професійним майданчиком. На жаль, спочатку він не мав і власного фокусу, який дозволяв би легко зчитувати його ідентичність. Але він її знайшов, зберіг і тепер, у 2021 році, ніби народжується наново, вже свідомо визнаючи, чим він є. Це головний фестивальний майданчик кіно України. Він ріс разом з нашою індустрією, яка все більше жила за річним фестивальним циклом, і вже декілька років як привчив нас, що всі важливі прем’єри українського кіно – саме тут. Тому почати короткий огляд цьогорічної програми Одеського кінофестивалю логічно саме з українського кіно.
Стоп-Земля
Програма: Національна конкурсна програма, повний метр
Фільм Катерини Горностай – очевидний фронтранер конкурсної програми фестивалю та головний претендент на перемогу в ньому. Ця шкільна мелодрама дорослішання почала свій шлях ще в першій онлайновій частині Берлінського фестивалю у програмі Generation 14plus, де не отримала призів від міжнародного журі. Утім ця програма має одразу два журі, і друге, юнацьке, зібралося в червні та нагородило саме «Стоп-Землю», зазначивши в коментарі: це автентичний фільм про дорослішання.
Такий збіг досвіду молодих людей, які оцінювали фільми, та погляду режисерки якраз не випадковий. Метод Горностай не є відстороненим поглядом дорослої людини. Він вимагає того, щоб самі актори та їхні герої вибудували емоційну та змістовну мапу своїх взаємовідносин. Режисерську чи авторську майстерність узагалі часто порівнюють з відрубуванням частин, протидією, тому творці у своїх найкращих проявах виступають такими мікеланджело-самураями, які відрізають усе зайве, чи кунг-фу-майстрами, які творчою головою трощать цеглини свого кіноматеріалу. «Стоп-Земля» – це фільм майстра айкідо. Він не витрачає сили на рішучі акти протидії, а використовує вже наявний імпульс собі на користь.
Українська ретроспектива: Незалежні
Підбиття підсумків, встановлення канону чи проміжний підсумок – називайте як хочете цю програму. Амплітуда цієї ретроспективи до 30-річчя незалежності майже така сама, як була в житті країни. Навіть ця програма, яка повинна бути святом відомих досягнень, є чудовим нагадуванням, що українське кіно у невеликий 30-річний строк встигло дуже багато, у тому числі частково стати “невідомою землею”. Тут є фільми 90-х, що ніколи не забували, як «Кисневий голод» Андрія Дончика та «Приятель небіжчика» В’ячеслава Криштофовича, але й нещодавно перевідкрита «Шамара» Наталії Андрейченко.
Упродовж наступного періоду вмирало те, що визначало попереднє десятиліття, та народжувалося щось нове. Не дивно, що за цим пошуком балансу живого та мертвого учасники не залишили великих робіт. Наші 2000-ні, які логічно продовжити до 2013 року, представлені чи коротким метром, чи авторами, чиї роботи не підпорядковувалися загальним процесам: «Настроювач» Кіри Муратової та дебютний погляд Сергія Лозниці в хтонічну безодню пострадянської глибинки в «Щастя моє».
Інновативним і чорнушним фільмом «Плем’я» Мирослава Слабошпицького закінчується попередній період і водночас починається сучасний – період інтегрування до світової кіноспільноти. На місце останнього представника програми, мабуть, було багато претендентів. Вибір «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик двічі виправданий. По-перше, це справді один з найкращих наших фільмів останніх років. Друга причина, мабуть, усе в тому самому 2020 році, який відібрав у стількох глядачів можливість побачити цей фільм на великому екрані. 2021-й повертає цей борг.
Програма: Спеціальні покази
Дуже показово, що один з найвідоміших і найпомітніших фільмів України за останні 30 років відсутній у ретроспективі наших фільмів часів незалежності, але все-таки також є на святі 30-річчя незалежності, хоч і прибраний з канонічних урочистостей до програми «Спецпокази».
Невідомо, про що думала держава, виділяючи кошти на цей досить дорогий фільм. Можливо, що Юрій Іллєнко обернеться Мелом Гібсоном та зніме українське «Хоробре серце». Тим більше, що в основі його фільму теж мала б бути трагічна історія спроб вирватися із задушливих обіймів сусідньої держави. З самого моменту виходу у 2002 році ніхто достеменно не знає, що робити з «Молитвою за гетьмана Мазепу». Ядерний кітч Іллєнка не можна було пристосувати до культурної політики, а кращі кінознавчі розвідки з приводу «Молитви...» хіба що сформулювали, чому цей фільм вийшов невдалим початком для утвердження національних ідей у кіно молодої країни. Втім наступного року «Молитві…» виповниться 20 років – і це неабиякий привід повернутися та роздивитися, що ж таке зняв Юрій Іллєнко.
Ретроспективи Террі Гілліама та Кшиштофа Кесльовського
Дві ретроспективи чудових і кардинально різних режисерів до їхнього 80-річчя, хоча гілліамівська, вочевидь, мала статися у 2020 році, бо режисер 1940 року народження. Гілліама та Кесльовського об’єднує хіба що те, що обидва переїхали, але теж по-різному.
Американець за народженням Гілліам – у Англію, де став частиною групи "Монті Пайтон" і зняв перші фільми. Ми звикли, що скоріше англійці їдуть до США, де потім залишаються, але в Террі, як ми знаємо, непростий характер. У ретроспективі просто повинен бути хоч один з фільмів цих британських порушників спокою. «Сенс життя за Монті Пайтоном» лише частково знятий Гілліамом і репрезентує, як це і повинно бути, творчість усієї групи. Але без періодів, коли Гілліам повертався на батьківщину, погляд на творчість режисера точно буде неповним. «Страх і огида у Лас-Вегасі», «Король-рибалка» та «12 мавп» охоплюють чи не найкращий період Гілліама-режисера.
Кесльовський, навпаки, пройшов досить типовою натоптаною стежкою для польських режисерів, які чи не найлегше серед представників країн Східної Європи експортують себе в західноєвропейське чи американське кіно, як це було з Романом Поланським, Анджеєм Жулавським чи Єжі Сколімовським. І хоча Кесльовський поїхав до Франції вже дуже відомим режисером, основа його ретроспективи – саме європейські фільми: «Подвійне життя Вероніки» та «кольорова» трилогія, яка зробила з поляка зірку вже світової величини. Про те, що було б далі, на жаль, ніхто не дізнається, адже режисер, маючи давні проблеми із серцем, помер після нападу в 1996 році.
Аннетт
Програма: Фестиваль фестивалів
Фільм Леоса Каракса був одним з оригінальних учасників основної програми Канн-2020, який скасували через пандемію. На відміну від багатьох, «Аннетт» не задовольнився зображенням гілки з дисклеймером про участь в уявному фестивалі, а вирішив почекати ще рік уже на справжні Канни, де Каракс виграв приз за найкращу режисуру. Для шанувальників фільмів француза ця затримка – майже ніщо. За останні 30 років це лише четвертий фільм Каракса.
Сьогодні навіть дивно згадувати, що в 1989 році критик Рафаель Бассан об’єднав Каракса та ще двох французьких режисерів у течію Cinéma du look – кіно, яке опікувалося тим, як виглядати, значно більше, ніж змістом. Іншими були Жан-Люк Бенекс і всім відомий Люк Бессон. І дивно не те, що всі троє пішли абсолютно різними шляхами, а те, ким став Каракс. Це насправді точно невідомо, бо його творчість дійсно важко як класифікувати, так і спрогнозувати. «Аннетт» подається як мюзикл про пару зі стендап-коміка (Адам Драйвер) та оперної співачки (Меріон Котійяр) і їхню дворічну доньку з унікальним даром, музику для якого написав дует засновників Sparks братів Мейлів. Але чого точно не варто очікувати від цього фільму, це чогось традиційного.
Легенда про зеленого лицаря
Програма: Гала-прем’єри
Цей дивний проєкт привертав увагу дуже багатьма рисами, навіть дистриб’ютором у США, яким стала молода компанія A24. Тут настільки блискуче обирають проєкти, що за останні 10 років ця компанія з прокатника маленьких дивних фільмів перетворилася на екстремально модного прокатника маленьких дивних фільмів, які виграють «Оскари», у тому числі головні («Місячне сяйво»).
Отже, це знову маленький дивний фільм, на який треба звернути увагу. Це екранізація поеми ХІV століття, однієї з відомих лицарських англійських поем артурівського циклу «Сер Гавейн та Зелений лицар». За сьогоднішніми мірками, «Легенда про зеленого лицаря» - майже фентезі, особливо якщо згадати, хто присвятив саме йому стільки уваги у своїй науковій творчості. Це ніхто інший, як Джон Толкін.
Поему про ще один лицарський квест племінника короля Артура екранізував Девід Лаурі – дуже цікава постать у сучасному кіно. Лаурі є непередбачуваним режисером. Він однаково органічно працює з великим бюджетом для діснеївського фільму («Дракон Піта») та у власному мікропроєкті за 100 тисяч доларів («Історія привида»), постійно експериментує зі стилістикою стрічок. Чекати від цього фільму квадратно-гніздового костюмного епіку точно не варто. «Легенда про зеленого лицаря» скоріше обіцяє неординарну картину в жанрі, в якому багато років царюють кліше.
Бенедетта
Програма: Фестиваль фестивалів
Одним з джерел нового фільму нідерландця Пауля Вергувена є наукова робота історикині Джудіт Браун «Непристойні акти: життя монахині-лесбійки в Італії епохи Ренесансу». Це майже все, що треба знати досвідченому глядачеві для того, щоб уявити, що на цьому базисі може зробити такий режисер, як Вергувен.
Цього року виповнюється 50 років першому повнометражному фільму цього нідерландця, якого всю його подальшу кар’єру будуть звинувачувати у провокаціях та експлуатації «низьких» сторін глядача. Такий термін сам по собі незвичний, адже із скандальних режисерів 1970-х ніхто не пережив у тій самій лізі навіть наступне десятиліття. А Вергувен і його фільми привертають активну увагу вже пів століття, і це свідчить про те, що його кіно живе не тільки злободенними провокаціями. «Бенедетту» ніхто не сприйняв у Каннах, звідки приїжджає новий опус 83-річного Вергувена як скандальне кіно. Все-таки після всього, що у глядача було з кіно за ті самі останні 50 років, це було б лицемірством. Та й точка суспільного інтересу до поєднання «високого» та «низького» в кіно лежить уже точно не в італійських монастирях XVII століття.
Титан
Програма: Фестиваль фестивалів
Ця точка знаходиться там, де й «Титан» Джулії Дюкурно, який цього року переміг у Каннах. У всесвіті цього фільму можна завагітніти від автомобіля, а титанова пластина в голові може керувати людиною. Дюкурно – це поєднання колись неможливого. Років 50 тому її фільми показували б у місцях, де раніше на ярмарках показували двоголових телят, але за ці роки багато чого змінилося. Тому сьогодні ця випускниця однієї з найкращих кіношкіл світу Le Femis презентує цілу традицію, яку вже років 20 як почали пускати в пристойні місця типу Каннського фестивалю. Дюкурно можна назвати спадкоємницею творця моторошних тілесних візій Девіда Кроненберга чи цілої течії «Нового французького екстремізму». Вона презентує сучасні мутації брутального та безкомпромісного жанрового кіно так само, як і потяг до тілесності у фестивальному. Отже, «Титан» - це сучасність.
Ґунда
Програма: Гала-прем’єри
У документального фільму Віктора Косаковського немає справді гучних перемог, і опис фільму звучить не дуже захопливо – це півтори години життя свиноматки на норвезькій фермі, представлені без музики, закадрового тексту й не порушені жодною людиною в кадрі. Але це той щасливий випадок, коли ми маємо велике кіно, і немає ніякого сенсу сперечатися щодо його документального чи іншого статусу. Косаковський точно знав, що саме він хотів зняти. Це дуже майстерна режисерська, перш за все, робота, яка використовує повсякденну ситуацію, щоб переробити її завдяки мові кіно в надзвичайно потужну драму. Ми вже звикли до того, як трейлери чи інші матеріали до фільму використовують «франкен-цитати» – часто вирвані з контексту фрази з рецензій, авторитетних кінодіячів чи навіть вигаданих осіб. Трейлер «Ґунди» використовує майже повну рецензію від одного з найвідоміших режисерів світу Пола Томаса Андерсона, з якою неможливо не погодитися. «Ґунда» – справжня магія та чисте кіно.