Добірка відкривається і закривається анімацією. П’ятихвилинна «Петрівка-реквієм» Катерини Возниці – іронічна замальовка на тему перейменування столичної станції метро «Петрівка» на «Почайну» в рамках декомунізації. Міський простір дуже рідко осмислюється в українському кіно, і цим стрічка Возниці задає тему усій збірці.
Головний герой анімації Возниці – фрустрований містянин, який подорожує київською підземкою, з усіма її артефактами, які ми звикли не помічати. В тому числі і звуками з архіву метрополітену, які використали при створенні «Петрівки-реквієм». Невідомо, чи це таки реквієм, але присвята вийшла дуже щільна і іронічна.
Ще один фільм про місто, в якому ми живемо і яке намагаємось змінити, – документальна робота Олексія Радинського «Колір фасаду – синій». Тут зафіксовані намагання Флоріана Юр’єва і київських архітекторів, які борються за збереження зразків українського радянського модернізму, – Олексія Бикова, наприклад, – вмовити девелоперів одного із столичних ТРЦ не руйнувати відому «тарілку» на Либідській.
Радинському вдалося схопити концентрат усіх дискусій, які точаться навколо забудов і того, як вони призводять до руйнування аутентичності міста, висловлень художників і гідності містян. Юр’єв намагається достукатися до Вагіфа Алієва, який хоче пофарбувати «тарілку» в синій колір, бо він – його улюблений, і взяти участь в трансформації об’єкту, у створення якого вклав так багато зусиль. У відповідь – лише обіцянки, розмиті формулювання і тотальний абсурд.
Разом із тим, «Колір фасаду – синій» – портрет художника і його безкомпромісності – єдиній, здається, валюті, яка не втрачає сьогодні цінності.
«Плюс один» Мирослави Клочко – драматична історія, яка зав’язана на акті непромовляння. Від лікаря Іда дізнається, дитина, яку вона носить, буде особливою – із синдромом Дауна, і не може зважитись, щоб сказати своєму хлопцеві, боючись реакції. Щоб познайомитись із особливими людьми, Іда йде в місцевий центр розвитку і бере на ніч під опіку молоду Лізу із синдромом Дауна.
Стрічка Клочко не маніпулює, не витискає сльозу, не пояснює і не доводить до кінця мелодраматичні лінії, дозволяючи глядачам побути в ситуації разом із героями.
«Нормальна» Діани Горбань та Іринки Громоцької – ще один нарис про міську самотність. Головна героїня втікає з вечірки від набридливого хлопця і зустрічається з дівчиною в парку, якій вивалює все, що так довго в ній чекало співрозмовника.
Сюжетним твістом та терапевтичним висновком фільм схожий на позаминулорічну «Таллі» з Шарліз Терон, яка грала стомлену материнством жінку, що зустрічає молоду дівчину, в якій сконцентровано все, чого її життю так бракує.
«У нашій синагозі» Івана Орленка – екранізація незавершеної новели Франца Кафки про синагогу в єврейському штетлі і хлопця, який намагається довідатись, що за маленький звір живе у будівлі.
Орленко неспішно показує побут штетлу, разом з його міфами і спокійним нібито життям. Аж наприкінці фільму в його неспішну реальність вривається реальність набагато жорстокіша. Цей ефект розламу між світом, який ще донедавна існував і процвітав, і іншим світом, який вирішив покінчити з цим існуванням, – найприголомшливіше, що є в «У нашій синагозі».
«Кохання» Микити Лиськова – титулований численними нагородами фільм-гімн місту Дніпру та й усій сюрреалістичній українській реальності. Целофанові пакети як метафора, голова Леніна, що перетворюється на голову Шевченка, непозбувна жовтоблакить і знову таки – міська самотність, цього разук – на тлі реклами «печника».
Анімація Лиськова доводить, що іноді, щоб схопити український дазайн, не треба жодної документалістики, треба просто визирнути у вікно.