«Дорослий» Жанни Озірної. Межі належного

Жанна Озірна – українська режисерка, сценаристка, лекторка, авторка блогу «All about storytelling», спрямованого на можливості просунення навичок молодих сценаристів. Її фільмографія налічує п’ять короткометражних фільмів, а нещодавно вона пітчингувала свій перший ігровий дебют «Нижній горизонт». Її останній короткометражний фільм «Дорослий» показали на фестивалях в Україні, Польщі, Німеччині, Іспанії, Чехії, Сербії. Це сімнадцятихвилинна робота, події якої розгортаються в одній локації, дотична не лише дослідженню підліткового конфлікту в виборі своєї самості чи розосередженню в інших, але й може бути розглянутою через призму теперішньої ситуації, коли ми знаходимось в колізії між прийняттям себе, свого минулого або ж соромлячись відмовляємось від нього.

Про те, як драма дорослішання співвідноситься з конфліктом пам’яті у фільмі Жанни Озірної, а також про те, як визнання належності певних речей своїми стає першим кроком до свідомого розуміння своєї позиції – у цьому тексті. 

Кадр з фільму "Дорослий"
Фото: Takflix
Кадр з фільму "Дорослий"

Сюжетна лінія фільму розгортається в жанрі coming-of-age драми. На своє вісімнадцятиріччя, головний герой Бодька отримує «справжній» подарунок від батька – машину, стару копійку. В цей день, коли він вперше сідає за кермо вже свого автомобіля, до нього приходять однокурсники з училища. Ці четверо хлопців знаходяться на різному рівні дружніх відносин з головним героєм. З Сергієм він товаришує з дитинства, з іншими: Романом, Васею та Шпуром тільки-но відбувається його знайомство. Двозначне ставлення хлопців до головного героя, що просякнуте дружньою прихильністю, але й одночасно бажанням поглузувати та затвердити власну значимість, і призведе до центрального конфлікту в роботі. Саме в ньому головному герою доведеться зіштовхнутися з відкритою боротьбою за особисті межі та власну гідність, яка стане одним з трансформуючих факторів в переході від підліткової невпевненості до дорослості.

Події розгортаються в одній локації – гаражному кооперативі. Глядачеві неможливо визначити його приналежність до конкретного міста. Радянська культура залишила нам безліч подібних один до одного місць, розташованих в столицях, в обласних центрах, в невеликих селищах. Ця виражена сірість, безособовість однакових металевих дверей вже з самого початку викликає відчуття занепокоєння та небезпеки. Простір розгортання сюжету робить цю історію універсальною для глядацького сприйняття. За спальними районами, зовнішньою конструкцією будинків ми можемо відрізняти міста одне від одного, але «технічні» частини залишаються безликими, «скопійованими гарячими клавішами» та розмноженими по всім можливим осередкам, де простягалось життя «радянської» людини. Озірна уникає (за)локалізованості і створює своїх персонажів такими, що вони можуть бути приналежними до будь-якої точки України. 

З початкових кадрів режисерка ставить нас в позицію стороннього глядача. Вона використовує середні та крупні плани, а також кадри «через плече» створюючи відчуття незручного підглядання протягом першої хвилини фільму, коли Бодька відкриває гараж та сідає за кермо авто. Неначе ми насильно вдираємось в особистий простір героя задля того, аби спостерігати за процесом першої зустрічі з річчю, що затверджує усвідомлення власної значущості. Але дуже скоро ця позиція змінюється, і ми опиняємось за спиною одного з хлопців, що компанією йдуть по тому ж самому гаражному кооперативу. Тобто глядач стає одним з учасників цієї групи, що своєю брутальною поведінкою, грубо інтонаційно пофарбованими репліками, утриманням кота, що жалібно мявкає, на руках одного з учасників, випромінює небезпеку. За перші три хвилини фільму ракурс зйомки змінюється тричі, що створює невизначеність для глядача, коли ми не можемо зрозуміти, хто ми в цій історії і з чиєї позиції залучені в неї. З четвертої хвилини режисерка закріплює нас у якості «мовчазного учасника». 

Кадр з фільму "Дорослий"
Фото: Takflix
Кадр з фільму "Дорослий"

Зміна ракурсів, середнього плану на крупний, зосередження на окремих елементах дозволяє глядачеві відчувати себе напряму введеним до історії, вивільняє погляд і фіксує на тих деталях образу, що вибудовують наше ставлення до героїв. Зокрема, викликають огиду бородавки на руках Шпура. Знерухомлений погляд Романа, коли він звертається до когось із хлопців, лякає. «Поїдання вогню» з запальнички Васею артикулює до нас удаваною хоробрістю перед болем та небезпекою, а також підсвідомим бажанням провокувати конфлікти. Важливим є те, що Озірна, розташовуючи нас так близько до героїв, рухами камери неначе відтворює нашу присутність там. Швидка зміни кадрів, різкі склейки, що розмежовані секундними вставками чорного шуму в деяких місцях, створюють відчуття, що нас постійно пхають в цій компанії, натякають на нашу недолугість. І кожного разу нам доводиться пристосовувати свою позицію для того, щоб перебувати у подіях. Це відчуття доцільне тому, що відчуває Бодька: ніяковість й недоречність, але й розуміння, що це його місце. Саме йому тепер належить батькова машина і це його день народження.

В своїй короткометражці Жанна Озірна дуже вдало поєднує два компоненти повсякденності: кволість спадку, що залишають нам наші батьки (читай: історія), та непевність підліткового віку. Під час якого вперше постає необхідність визначитися: бути собою, чи піддатися багатьом, втративши свою самість. Цей подарунок батька є вагомим не своєю ціннісною структурою, а визнанням його приналежності до власної історії та становлення. 

Всі ми, народжені після розпаду СРСР, опиняємось перед обличчям цих незграбних артефактів. Їх очевидна недоречність і непристосованість до сьогоденних реалій, виявляється в збентеженні, коли ми опиняємось сам на сам зі світом. Цей світ одночасно виражає нам свою прихильність, але й використовує усі можливості, щоб поглузувати та затиснути посеред інших на задньому сидінні. Це відбулось з головним героєм, коли він, опинившись в позиції найслабшого, був затиснутий між Васею та Сергієм. 

В той момент, коли батько несподівано приходить до гаража, Бодька відчуває його недоречність. Власне почуття самоцінності притуплюється в комунікації перед іншими зі старим, який ще й неохайно вбраний. Подібний комплекс знайомий кожному з ситуацій, коли наші батьки приходять на випускний вечір і втручаються в простір відносин з друзями. Щось схоже відчувається, коли ми сам на сам усвідомлюємо наш культурний та історичний спадок: вся та ж невідрізненність спальних районів, будинків культури, хрущовок і т.д. Вони постають сором’язливим відлунням тих часів, чиї стандарти вже ніяк не можуть бути використані в сьогоденні, а їх існування в публічному просторі викликає сором’язливу посмішку. Як обходитись з усім цим «подарунком»: відштовхнути, промовчати й дати іншим можливість зруйнувати без жалю. Чи визнати цінність вже в самій приналежності до власного формування? 

В кінці Бодька розбиває скло машини, задля того, щоб позбутися компанії, що вдерлась в його особисте. Залишившись сам на сам зі своїм подарунком, він може самостійно обрати необхідний йому напрям. Конфлікт, що розгортається в «Дорослому», є доречним не лише в розумінні зламу дитячої інфантильності на користь зрілого усвідомлення особистої гідності. За тим самим принципом можна формувати й ставлення до минулого: йому заподіюється навмисна руйнація не для видалення з власних горизонтів історії, а для привласнення, і таким чином необхідного розвитку. 

Авторка: Валерія Плєхотко.

Інтенсив кінокритиків Інтенсив кінокритиків , Статті учасників Інтенсиву для кінокритиків
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram