ГлавнаяБлогиБлог Степана Гавриша

Мінський ОРДЛО

Дивно. Немає звіту президента і МЗС з нагоди дворічних роковин Мінська-2. Ані роздумів, ані звичної впевненості в його безальтернативності. Жодних заяв «Нормандської четвірки», ЄС і США.

Степан Гавриш Степан Гавриш , Директор «Інституту політичної кризи»

Фото: EPA

Мінськ вмер ще при народженні і «не працює» за висновком його покровителя – Ангеліни Меркель. За час його існування окремі дні миру були лише випадковістю або наслідком воєнної тактики. Ще більше турбує якась містична загадковість різкого фордевінда президента Порошенка з Женеви в Мінськ і виведення з переговорного процесу США. Вони ніби випадково загубились на рівній дорозі. Як і втаємниченість авторів цього закулісного договорняка. Жоден із українських експертів, представників влади і наближених до Банкової юристів, політтехнологів не взяв на себе відповідальність за підготовку текстів документів двох Мінських угод між Києвом і бойовиками. І акробатичного фінта по виведенню Росії із статусу агресора в місіонера-миротворця, посередника і гаранта. Якщо дивитись на це без окулярів із чавунними «шкельцями». Бо під ними стоять підписи керівників ОРДЛО Захарченка і Плотницького. Типа, як «приватних осіб». Разом із послами РФ і ОБСЄ та «другим президентом України Л.Кучми». На перший погляд зовсім не їстівний вінегрет. Але…

Вже в Мінську-1 (угода від 5 вересня 2014 року) відчувалась вправна і важка рука Москви, яка використала страх Іловайського котла (23-30 серпня). Із 12 її пунктів 6 були чітко направлені на перетворення агресії Росії в громадянську війну між українцями, легітимізацію «політичного сепаратизму» на території «окремих районів Донецької та Луганської області», визнання окремої їх політичної юрисдикції і специфічного суверенітету та надання юридичного права їх представникам вести в Мінську переговори вже в рамках цивілізованого міжнародного права (бо всі інші сторони його якраз представляють): децентралізація через Закон «Про особливий статус», повна і всеосяжна амністія бойовикам, «інклюзивний загальнонаціональний діалог» з ними, взяття на себе Україною повної відповідальності за «гуманітарну ситуацію на Донбасі», дострокові місцеві вибори, «програма економічного відродження Донбасу», тощо. Це була повна капітуляція яку, чомусь, називали великою перемогою. Підтвердженням цьому може служити стаття Пінчука в американській газеті, яка ніколи би не з’явилась, якби не була зініційована адміністрацією Глави держави.

Статус українськості цих територій, як і деокупація Криму, в Мінську взагалі не обговорювалися.

Росія як агресор, воююча сторона, не згадувалась. Її регулярні війська відсутні, фінансування тероризму і поставки зброї «бойовикам і найманцям» немає.

Скориставшись Меморандумом – односторонньою пасивністю ЗСУ від 20 вересня 2014 року Росія перекидає в ОРДЛО велику кількість найманців і зброї. Особливо сучасної, важкої, та інтенсивно починає готувати на профоснові великі армії для протистояння ЗСУ, вміло проводячи дипломатію жорсткої сили. 2 листопада 2014 року, вона забезпечує проведення там незаконних виборів та створення повноцінних «вертикалей влади», які визнає «де-факто» - «поважає їх», ігноруючи вже прийнятий ВРУ 16 вересня закон про Особливий статус, в якому всі вимоги РФ і терористів були задоволені.

Масштабний наступ російсько-терористичних військ на Дебальцевському плацдармі ще більше посилює впевненість, що Мінські переговори з бойовиками є тільки стратегічно оперативною грою ГУ МО РФ і Кремля, яка направлена на зв’язування рук і ніг України в можливості реально організувати дієву оборону своєї суверенної території від другої хвилі гібридної агресії Москви.

Українська влада, не взяла уроків у «мирної» втрати Криму внаслідок схожої гібридної агресії Кремля. Порошенко твердо і невідступно вважає, що «мінське перемир’я базується на його мирному плані», а міністр ВС Аваков порівнює його в із Хасав'юртівськими угодами, не здогадуючись, що Чечня стала федеральною частиною Росії. Плотницький і Захарченко прямо заявляють, що виконувати «всі 12 пунктів Мінського протоколу зараз не представляється можливим». Справу зроблено. Прямі переговори з терористами в Мінську поза міжнародним правом і РБ ООН, але із використанням ОБСЄ, повністю дискредитували Будапештський меморандум, перетворивши його в «нікчемний папірець», який надавав безпекові гарантії Україні підписами лідерів основних ядерних держав. Несподівано, в Мінську, підписи невідомих раніше нікому представників бойовиків, відставного президента і чиновників МЗС набули сили більшої, аніж, в хоча і своєрідному, але міжнародному договорі із опорою на РБ ООН.

Стало очевидним, що Київ з оливковими гілками і голубами миру котиться в хаос громадянської війни, яку активно розгортає Росія на Сході і Півдні України. В будь-який момент могли з’явитись США і, що зовсім не виключено, вдатись до формату переговорів в концепції Будапештського меморандуму. Путін спрацював блискуче, на випередження. Він вводить в свою геостратегічну гру із Заходом, підвищуючи ставки, Меркель і Олланда. Він точно так діяв, кружляючи на своєму борту №1 над Бухарестом у квітні 2008 року, поки німецький канцлер не переписала рішення про ПДЧ НАТО з Україною в обіцянку, що та колись стане членом Альянсу, погодившись із правом вето на його рішення господаря Кремля. Саме тут він прямо заявив Дж. Бушу, що «Україна – навіть не держава», а якщо її почнуть приймати в НАТО, то Росія розпочне вторгнення в Крим і Східну Україну. Це тільки так виглядає, що вони, раптово і без типових повільних бюрократичних розкачок, взяли 11 лютого 2015 року Владіміра Путіна за вухо і привезли в Мінськ. Звичайно, вони відвідали його після короткої зупинки в Києві 5 лютого. Та всі домовленості, які привели до створення Нормандського формату, все ще глибоко засекречені. При цьому, Путін розумів, що двоє найсильніших євролідерів не будуть танцювати під його музику. Але й не зможуть йому особливо заважати в реалізації гібридного сценарію десуверенізації України, зважаючи на глибоку вмонтованість Москви у франко-німецьку дійсність. Головне, - вони стануть гарантами мирної дипломатії Києва. …І Москви. Другими словами, не дозволять йому вдатись до силового сценарію на Донбасі і згодяться на фактичне брутальне поглинання Криму шляхом перетворення його в маргінальну провінцію Росії.

12 лютого 2015 року Мінськ-2, - Комплекс заходів з виконання Мінськийх угод, підписали все ті ж люди. Хоча на цей раз про підписи «приватних осіб» Захарченка і Плотницького вже ніхто не говорив. Бо вони були прикриті Декларацією на «підтримку комплексу заходів на виконання Мінських угод», яку так і не підписала, а тільки «одобрила» Нормандська четвірка. Чи було соромно, чи всі розуміли, що все це відбувається далеко від рамок міжнародного права, так незрозуміло і по цей день. Дальше, ініційована Москвою – одностайна резолюція РБ ООН від 17 лютого 2015 року з вимогою «імпелементувати всім сторонам «комплекс заходів», включаючи «повне припинення вогню». Пам’ятаєте, «хатку, яку збудував собі Джек»:

… А це - пес без хвоста,

який каже "гав" на смiливця-кота,

який дуже хоче спіймати синицю,

яка викрадає з комори пшеницю,

з якої так смачно пекти паляницю

у хатці, яку збудував собі Джек.

Для цього етапу Мінська був підготовлений Дебальцевський котел – з березня-квітня 2014 року по 18 лютого 2015 року, в якому загинуло не менше 179 українських вояків, 110 потрапили в полон, 81-пропали безвісті і біля 1000 поранених. Саме в час Мінська-2, коли ми підтверджували готовність до мирної капітуляції і виконання вимог Москви.

13 пунктів. Знову 6 із них (4 (з двох частин), 5, 8, 9, 11, 12) є небезпечними і односторонніми для України, виконання яких перетворить її прикінцево в державу, що не відбулася. З обмеженим суверенітетом і правом жорсткого вето Москвою. З використанням в будь-який момент воєнної сили з боку Особливої автономії Донбасу, з конституційно закріпленими квазідержавними функціями та легітимною, відкритою можливістю в будь-який час підписати міждержавний договір з РФ, включаючи і воєнну допомогу проти Києва.

Це єзуїтський план Путіна. В ньому він ідеально використав страх ліберальної, роззброєної Європи перед загрозою тривалої і кровопролитної війни у її підчерев’ї. Та ще важчої гуманітарної катастрофи величезної території із 42 мільйонним населенням. На тлі семибальної хвилі мусульманських біженців, які інфікували Німеччину і Францію жахом і терактами.

А в Нормандії-Мінську Путін мило всміхається і готовий миритись з Порошенком. І бере на себе гарантії як миротворець-посередник. Важливо, що всі зобов’язання Мінська-2 приймає Київ. Врешті, він сам жодного разу не заявив про необхідність включити в цей текст питання Криму і відновлення його в складі України, про попередню, до політичних його рішень, демілітаризацію території ОРДЛО, про гарантії Росії, особисто Путіна, Німеччини і Франції, ЄС і РБ ООН щодо територіальної цілісності, воєнної безпеки, політ-економічної незалежності України. Якщо Порошенко бездоганно виконає Мінськ-2, то жодної впевненості припинення десуверенізації країни немає. Як і компенсацій збитків, спричинених тотальним руйнуванням Донбасу і незаконним використанням ресурсів на окупованих і захоплених територіях.

Мінськ глибоко розколов суспільство. Все більше очевидний неподоланний його розкіл з владою. Мирний план президента підтримує рівно стільки українців, скільки йому довіряють – від 4.5 до 13.7%. Це надто мало, аби його наслідувати без загрози внутрішньої громадянської війни. Проблема ще й в тому, що президент методом батога і печеньки шукає олігархічний консенсус, який хоче очолити, і руйнує нестійкий компроміс із суспільством.

Драма Мінська-2 набагато глибша. Він створив глибоку моральну кризу – вирівняв моральні імперативи постмайданної нації українців і бойовиків-терористів, поставивши їх на одну чашу ваги, вивівши Москву із зони її прямої відповідальності за руйнування сталого світового порядку, міжнародного миру і ведення терористичної війни проти своїх сусідів.

Чи могли два тексти Мінських угод готуватись в Києві? Навіть спільною з Москвою робочою групою? Виходячи із їхнього аналізу по спрямованості на розвал української державності, оформлення цим документом фактичної воєнної автономії ОРДЛО як самостійного суб’єкта переговорів з Києвом, закріплення в них нового типу війни низької інтенсивності (лінія розмежування, як новий кордон з Росією, відведення на незначну летальну відстань важкого озброєння, заборона українській армії звільняти власну територію, відсутність санкцій за порушення режимів вогню, обміну заручниками-злочинцями тощо), в це неможливо повірити. Ці тексти є важливою воєнно-політичною частиною гібридної війни Росії з Україною. За багатьма інсайдерськими вкидами вони готувались головним куратором Кремля воєнно-політичної кампанії на Донбасі Сурковим і спеціально створеною для цього групою політтехнологів, юристів і воєнних спеціалістів по психологічно-асиметричних способах ведення війни. Очевидно, Київ знав про основні напрямки їх роботи, але жодних демаршів з цього приводу не робив.

Мінські угоди відповідають всім вимогам Росії, озвучених попередньо Путіним і Лавровим. Вони ж іменуються президентом України його мирним планом. Ідеальний шторм.

Загадкою залишається, чи розуміє Петро Порошенко стратегічну небезпеку реалізації Мінська – створення в тілі української державності потужної воєнної автономії, яка буде контролювати всі без виключення кроки Києва, одночасно перенісши лінію реального кордону із РФ на узгоджену в тому ж Мінську і погоджену сервільною до Росії ОБСЄ та стомленим Україною Заходом лінію розмежування?

Крізь туман таємних, непрозорих домовленостей постають можливі причини одностороннього виходу України із Женевських прямих чотирьохсторонніх (Україна-ЄС-США-РФ) переговорів, які завершились 17 жовтня 2014 року Женевською заявою. РФ погодилась на роззброєння всіх незаконних озброєних формувань, звільнення незаконно захоплених будівель, вулиць і засудила разом із іншими учасниками будь-які форми насильства, екстремізму, релігійної нетерпимості, включаючи навіть прояви антисемітизму. Керрі ще й наголосив, що США «запровадять додаткові санкції проти Росії, якщо вона порушить цю угоду».

Росія розуміла загрозу ведення переговорів від імені України США і ЄС, які неминуче привели би до визнання її стороною війни. Тобто неспровокованої агресії проти сусідньої держави і виходу із Ялтинського-Хельсінського консенсусу. Тому, вона почала процес блокування Женеви, запропонувавши спочатку двосторонні переговори між Києвом і Москвою. Той, чомусь, відмовився, але несподівано послав Кучму 23 червня в Донецьк на переговори із колабораціоністами, припинивши в односторонньому порядку вогонь за мирним планом Порошенка.

2 липня і 17 серпня Україна прикінцево вивела США із переговорного процесу зустріччю міністрів закордонних справ майбутнього Нормандського формату. Той же Кучма різко виступив проти їх участі, бо «на це не буде згоди інших країн,… а США й не планували стати безпосереднім учасником цих переговорів,… та й включення в такі переговори інших країн на пострадянському просторі не дає позитивних результатів…». Абракадабра?

Це були надзвичайно слабкі рішення. Ми втратили реального союзника, який був здатен до нарощування силового тиску на Москву, розглядаючи війну її з Україною як геополітичний виклик Вашингтону. У ЄС включаючи Німеччину і Францію, силовий агрегат в дипломатії відсутній, а застосування «м’якої сили» не передбачає симетричних відповідей такому агресору, як Росія. На це вказує історія її війни з Грузією і посередництво Франції, після якого Ніколя Саркозі став особистим другом Путіна.

Вочевидь в цей час і відбувались таємні переговори через наділених особливими повноваженнями посередників, які переконали Петра Порошенка в перевагах дипломатичного врегулювання воєнного конфлікту з Москвою в обмін на певні гарантії. Важливою причиною могла стати необхідність визнання легітимності обрання Порошенка президентом в умовах втечі з України Януковича до Росії Кремлем і Путіним особисто. Це висока ціна. Посол Зурабов, своєю присутністю на інавгурації, який спеціально ненадовго повернувся до Києва, зняв усі підозри відносно переходу влади в Києві. Друга причина можливо криється в самому Петру Олексійовичу. Синдром купця, олігарха. Він яскраво проявлений в кредо Трампа: натомість політиці – угода з вигодою, але й компромісами. Мирний план – це угода в якій Україна готова піти на втратні компроміси, але без масштабної війни за відновлення в новому виді свого суверенітету. Президент Порошенко не воєноначальник, а бізнесмен, який не хоче втрачати прибутків, розглядаючи державу як визначальний економічний ресурс. Тому, третя причина – велике бажання не тільки зберегти, але й примножити статки. Не треба забувати, що велика частина його працюючих активів знаходиться й до цього часу в Росії.

Небажання Петра Порошенка увійти в прямий конфлікт із силовим протистоянням з Росією цілком зрозуміле. В Києва немає ресурсів для симетричної відповіді агресору. В обмін на заморозку воєнного конфлікту низької інтенсивності ЄС пообіцяв: а) санкції і їх нарощування; б) дипломатичний тиск на Кремль; в) прискорене просування України в Євросоюз через розширену асоціацію, в безвізовий шенгенський простір та надання фінансової підтримки внутрішнім реформам. Путін швидко звів цю перспективу до мінімуму голландським референдумом проти асоціації Україна-ЄС, повноцінною війною в Сирії, яка привела в рух весь арабський світ, що сильно натис на Європу і політикою її розколу на тлі компанії проти продовження антиросійських санкцій. Останні чи не єдиний інструмент стримування нарощування гібридної агресії Росії.

Президент вважає їх частиною Мінських угод і йому вдалося переконати світ в це повірити. Проблема полягає в тому, що жодна санкція не вводилась із посиланням на Мінськ, включаючи і внутрішні санкції. Про це прямо заявив попередній посол ЄС Ян Томбінський: «Санкції були введені проти Росії у зв’язку із незаконною анексією Криму, агресією проти України і підривом українського суверенітету, а Мінські домовленості були створені пізніше для стабілізації політичного конфлікту». Отже, якщо Україна, яка несе на собі левову кількість зобов’язань по Мінську, не зможе вийти із тупика виконання його зобов’язань, то санкції поступово почнуть відмирати. Якщо вони не будуть постійно оновлюватись і нарощуватись, то ТНК швидко почне їх обходити. Прив’язка санкцій до Мінських угод може стати смертельною пасткою для України, коли вони поступово будуть пом’якшуватись, або їх продовження буде жорстко зв’язано із одностороннім виконанням взятих в Мінську небезпечних зобов’язань.

Непрацюючий Мінськ, впертість української влади та її негнучкість в пошуках нової альтернативи починають бентежити всі сторони процесу. Остання спільна заява Меркель-Дуди про необхідність «відновити порядок на Сході України, заснований на дотриманні міжнародного права» - це прямий сигнал, що треба шукати альтернативу Мінську, який ними згадувався побічно. Інакше, як про це заявив посол ФРН, Україні прийдеться проводити вибори на Донбасі в присутності російсько-терористичних військ. Як колись в НДР. Не виключено, що Берлін-Париж бачать вихід із ситуації в прийнятті Україною дорожньої карти, придуманої Москвою і Францією, яка мала би стати продовженням Мінська-2, але із жорсткими умовами і графіком виконання зобов’язань по наданню воюючому Донбасу Особливого статусу. Це план Мореля, який узгоджений в Москві і в таємному режимі обговорюється з використанням Мінська. Саме це змусило покинути переговорний Мінський процес найбільш досвідченого стратега і аналітика Горбуліна, який прямо заявив про сепаратні переговори за лаштунками контактної групи Єлісєєва-Мореля. Чи розуміє влада таку небезпеку закулісних в Мінську переговорів для раціональних інтересів, про що все частіше говорять західні експерти?

Непростим і непрогнозованим є виклик Мінському процесу Трампа, який жодного разу, включаючи і телефонні перемовини з Порошенком, про нього не згадав. Якщо він вважає його спадком Обами-Байдена, то нам треба серйозно готуватись до всілякого ігнорування цього процесу США в найближчій перспективі. Новому мільярдеру – президенту США, варто побіжно переглянути документальний фільм «Крым. Путь на родину» де Путін свідчить, що готовий був застосувати ядерну зброю для повернення Криму. І ще той факт, що попри кібератаки на Америку, внаслідок однієї з таких у 2015 році була знищена доменна піч німецького заводу. Всі нитки ведуть до російських воєнних кіберхакерів.

Чи є план «Б» у Петра Олексійовича Порошенка? Швидше немає, оскільки його впевненість в мирному врегулюванні воєнної агресії Росії ніяк не міняється. Не дивлячись, що постійне і одностороннє мирення з ворогом він вбив 10 тисяч українців, 23 тисячі покалічив і 1.5 мільйона залишив без домівок, закопавши українські Збройні Сили в землю по лінії розмежування в глибині території України. Чи вдасться президенту Порошенку підписати в стилі Трампа угоду з Путіним, який готується до чергового обрання президентом, не варто й думати. Хоча би тому, що Америка є першою воєнною і економічною державою, а Україна тоне в корупції клептократів, економічній стагнації, соціальній деградації і політичних конфліктах. Нестабільна держава. Не випадково перед зустріччю міністрів закордонних справ Нормандської четвірки в Бонні 16-17 лютого, Лавров не згадуючи Мінськ, вимагає визнати Україну – зоною впливу Росії шляхом її децентралізації/десуверенізації і «перезбірки держави за новими принципами».

Степан Гавриш Степан Гавриш , Директор «Інституту політичної кризи»