У росіян зараз немає сил прорватися до Сум.
Якою є інтенсивність російського наступу станом на зараз? Складається враження, що вони намагаються атакувати всюди, де виникає найменша можливість.
Так, вони пробують, формують ударні кулаки, великі угруповання на Покровському, Запорізькому напрямках. Загалом вони прощупують, на якій ділянці наша оборона просідає або де в нас мало сил. Там і намагаються протиснути. Другий момент полягає в тому, що по всій лінії фронту вони намагаються бути активними, щоб тримати нас у напруженні, щоб ми не відтягнули свої резерви, щоб не перекинули їх на інші напрямки. Тримають нас у тонусі, так би мовити.
З урахуванням кількості втрат, як довго вони зможуть підтримувати такий темп наступу?
Станом на зараз ресурсу в них вистачає. Їхній тоталітарний режим збудований так, що населення хоче воювати. Читав нещодавно дослідження, що 60% російських дітей пішли в ПТУ (професійно-технічне училище). Звідти – або на завод військово-промислового комплексу, або в армію. Потреба в старших класах у них зникає. Додайте до цього боржників і злочинців. Усе побудовано так, щоб вони йшли на війну, тому людський ресурс ще є.
Ворог сконцентрував чималі сили на Сумському напрямку. Якою є ситуація там зараз? Чи реально повністю зачистити ворожі війська біля кордонів України на півночі?
Чудес не буває. Щоб щось зробити, треба мати певні сили. Якщо в нас буде достатньо ресурсів, ми витиснемо їх звідти. Водночас, щоб їм пройти до Сум, треба теж зібрати потужне угруповання. Цих сил зараз у них немає.
Можемо констатувати, що для Сум станом на зараз загрози немає?
Загрози захоплення Сум станом на зараз немає, так. Водночас жителі міста страждають від атак ворога й, як наслідок, мають проблеми зі світлом, теплом тощо.
Поки триває гаряча фаза війни, повністю реалізувати перехід на корпусну систему неможливо.
Дві бригади 8-го корпусу воюють на Сумщині. Інші – на Донбасі. Перехід на корпусну систему завершився в травні 2025 року. Щонайменше, це декларував Генштаб. Як ви оціните цей процес? Чи можна вже сказати, наскільки доречним було це рішення?
Я позитивно оцінюю перехід на корпусну систему, вбачаю в цьому перспективу покращення управління військами. В ідеалі корпус повинен воювати своїми бригадами на окремій смузі фронту. Наразі лише дві наші бригади воюють на Сумщині, чотири – на Донбасі. Якщо вдасться повністю реалізувати цю ідею, ми побачимо суттєві покращення. Командир корпусу, як би там не було, ставиться до своїх воїнів, до своїх бригад краще. Він знає командирів бригад, знає спроможності своїх бригад і може в різних ситуаціях використовувати те чи інше з’єднання. Військо – це велика екосистема. Якась бригада швидша на підйом, якась більш, у хорошому плані, нахабна… Окрім того, у кожної бригади є своя техніка: у когось – гусениці, у когось – колеса. Ідея класна, але поки триває гаряча фаза війни, повністю реалізувати її неможливо, на жаль.
Якщо зібрати корпус винятково на Сумщині, то оголиш позиції на Донбасі, так?
Саме це я маю на увазі. Коли буде перемир’я або припинення вогню, ми зможемо реалізувати перехід повністю. Коли вдасться зібрати всі наші бригади разом в один кулак – це буде страшна сила, ядерна бомба.
У чому перевага вашого корпусу, який 9 квітня відзначатиме річницю створення, порівняно з іншими?
Я можу бути не до кінця об’єктивним, бо я фанат свого рідного корпусу від початку створення. У нас згуртувався якісний колектив молодих офіцерів, які отримали неоціненний досвід у боях. Кожен має великий бекграунд, бо знає, що таке війна. У нашому корпусі працюють уже легендарні бригади, зокрема: 46-та, 71-ша, 82-га, 95-та, 80-та, 148-ма. Бригади найпотужніші за багатьма показниками: від бойового досвіду до кількості звільнених територій. Героїчних вчинків також вистачає, хоча це, звісно, важко виміряти. Пафосно, але факт: ми по декілька разів заходили в пекло, підпалювали його ще раз і виходили звідти.
Короткий приклад. Серед артилерійських бригад наша 148-ма на першому місці. Серед загальновійськових бригад із власною артилерійською компонентою – весь п’єдестал наш. Ну й за безпілотними системами ми теж серед кращих.
Корпус – це великий організм. Наскільки ускладнюється процес рекрутингу після масштабування?
Простота армії в структурі: все йде або згори вниз, або знизу вгору. У кожної нашої бригади є свій рекрутинг. Окремо є корпусний рекрутинг, який курує процес. Ти підказуєш, допомагаєш, аналізуєш, чому в якійсь бригаді краще, а в якійсь гірше. Намагаємося проєктувати позитивний досвід на інші бригади.
Наскільки успішним є рекрутинг у вас?
Цифр назвати я не можу, але рекрутинг є.
Поки росіяни не застосували корейців, успіхів на Курщині вони не мали.
Нещодавно з’явилася інформація, що СОУ знищили російських офіцерів за допомогою «Вампіра» в Курській області. Українські війська досі присутні на території РФ на Курщині?
Так, на певних ділянках вони є.
Навіщо?
Розумієте, росіяни будуть робити спроби штурмів у будь-якому випадку. Тут не питання в тому, що це відбуватиметься саме на Курщині. Ми зараз там і тримаємо рубежі. Навіщо дарувати цю землю супротивнику просто так? Особливо, коли їхні старші командири підганяють свій особовий склад, щоб ті якомога швидше вибили нас звідти, щоб українців не було на російській території. Наша присутність там породжує серед них паніку й нерви, а це вже нам на користь.
З огляду на те, яка ситуація на Курщині зараз: чому не вдалося закріпитися там глибше, довше?
Чинників багато. Давайте послідовно проаналізуємо. Чи треба була ця операція? Треба. По-перше, ми відтягнули багато елітних російських підрозділів на цей напрямок. Другий аспект стосується піднесення народу України внаслідок наших дій. На той момент після невдалого контрнаступу народ був пригнічений, а потім усі знову згуртувалися. Окремо варто сказати про настрій у Збройних Силах України під час операції. Друзі з інших підрозділів телефонували й підтримували нас, раділи. «Даєте їм тягла, так і треба», – таких повідомлень було дуже багато. Наші військовослужбовці в бригадах теж були на підйомі, бо ми ворога перебили. У росіян була паніка, вони не могли на перших етапах провести планування, тому кидали своїх військових, як у топку. Потім вони витримали паузу, накопичили ресурсів, переосмислили свої дії й почали нас відтискати потроху.
В одному з інтерв’ю ви казали, що під час планування будь-якої операції варто прораховувати всі можливі сценарії розвитку подій. Чи прораховували аж настільки далеко?
Так. Загалом, як далеко ми прораховували, казати не можу.
Чи правда, що основних деталей наступу переважна більшість військових не знали до самого початку операції?
Ні, за 3-5 днів більшість уже знали, що відбуватиметься. Перед операцією Головнокомандувач ЗСУ і я заїхали в кожну роту, поспілкувалися з хлопцями, потиснули краба, подякували за службу. Це був один з елементів підняття бойового духу, який спрацював.
Для таких операцій потрібен ресурс. Дехто закидає, мовляв, Курська операція забрала ресурси з Донбасу, що призвело до провалів у Часовому Яру. Наскільки ці припущення мають підґрунтя?
І так, і ні. Війну не можна виграти в обороні. Ще Сунь Цзи казав, що можливість не програти війну міститься в обороні, але можливість її виграти міститься тільки в наступі. На Курщині склалися умови, за яких ця операція була доцільною.
Які саме умови?
Менше ворожої піхоти, менше технічних засобів у ворога. Ми пропланували все. Хоч фортифікації там були потужні, але засобів це втримати у них не було в достатній кількості. Тому ми змогли прорвати лінію оборони й потім набрали полонених. Перш за все, варто сказати про ФСБшників, кадирівців – тих, кого вони цінують. Ми їх називаємо «жирними гусями». Потім унаслідок цього почали «азовців» міняти, десантників, яких не міняли роками. Як я вже казав, спочатку росіяни взагалі не могли нічого з нами зробити. Поки не застосували корейців, успіхів не мали. У них там істерика була.
Якщо північнокорейці розвинуться технологічно – це буде страшна сила.
Можете проаналізувати північнокорейців з воєнної точки зору? Наскільки це грізний ворог?
Варто визнати: ми їх недооцінили. Думали, що це будуть худі маленькі військовослужбовці, які приїхали туди воювати за дві ложки рису. Натомість вони були якісно підготовленими військовослужбовцями. Це армія зі своєю ієрархією, командирами. Порівнювати їх із найманцями з умовної Африки не можна. Окрім того, на Курщині діяли не прості корейські війська, а сили спеціальних операцій, еліта. Я сподіваюся, що їхня регулярна армія не настільки навчена. Їм було по 26-27 років, з яких 7-8 років вони у війську. Фізична підготовка була колосальною.
Можете навести приклад?
Для перших атак вони спішувалися за 15 кілометрів до лінії зіткнення з усім боєкомплектом, рюкзаками, йшли ближче до позицій, а потім бігли, як Усейн Болт. Вони вкрай швидкі, стріляють на ходу… Якщо порівняти «вагнерівців» 2022 року і корейців, то «вагнери» – це грудні діти. Технологічно корейці відставали, але їхня піхота – це страшна сила.
І в полон вони не здавалися.
Так, правда. Вдалося двох захопити зусиллями 95-ї бригади й ССО. Пам’ятаєте одного з перемотаним обличчям? Це не ми йому шкоди завдали… Він залишився один із двадцяти військових, але продовжував виконувати бойове завдання. У них немає «задньої передачі». У підсумку його контузило і він потрапив у полон без свідомості. Потім прийшов до тями, зрозумів, де він… Для них полон – це ганьба. Побачив стовп і з розгону головою вдарився в нього, щоб убити себе. Вони ідейні, «прошиті» наглухо.
Яка їхня мотивація?
Я повернуся героєм: або живим, або мертвим. Для нього цього було достатньо.
Північнокорейці переймають досвід сучасної війни від росіян. Як це потенційно може вплинути на безпеку регіону?
Це буде страшна сила. Не хочу нікого лякати, але якщо вони технологічно розвинуться, це всі відчують. А вчаться вони швидко. Перші їхні штурми були недолугими й масовими: сигнальна ракета в бік наших позицій – і 200 корейців побігли вперед. Як наслідок, вони зазнали великих втрат, тому потім почали рухатися по 20, по 10, по 5 осіб. Швидко вловлюють, як треба робити. Зараз уже застосовують дрони. Цивілізований світ має готуватися до цього.
У таких умовах логічним виглядає залучення іноземних військ, зокрема з Південної Кореї, на боці українців, щоб переймати наш досвід.
Усьому прогресивному світу потрібно максимально взаємодіяти з Україною і якомога швидше переймати наш досвід. Наша війна за незалежність – це сучасна війна проти технологічного противника. Весь спектр озброєнь, окрім ядерного, застосований. Тактика застосування військ і засобів змінюється. Цьому варто вчитися, поки не пізно.
Ось уже Іран почався. Десь недооцінювали «шахеди», ударні дрони, а потім, коли відчули на собі, то одразу звернулися до нас за перехоплювачами, за досвідом.
Через відключення Starlink на певний час вдалося повернути росіян у 2022 рік.
Бачили новину про те, що на навчаннях НАТО українські оператори дронів розгромили набагато чисельнішого суперника? Наскільки це відповідає дійсності?
Теж читав про це в ЗМІ. Думаю, що це реально. Я був присутнім на інших навчаннях, коли формували 82-гу бригаду. Ми тоді проходили навчання на німецьких полігонах. Американці грали за противника в рамках ротних і батальйонних тактичних навчань. Було видно, що вони обмежені стандартами.
Наприклад, командно-спостережний пункт командира батальйону у них – це 5 «Страйкерів», накритих брезентом. Кажу: «А навіщо ви так робите? Економите противнику боєприпаси, щоб він за один раз знищив усе?» Вони заточені під стандарти й часто не можуть виходити за ці рамки.
Як можна навчитися воювати?
Це все практика, аналіз помилок і робота над їхнім усуненням. І все це треба робити швидко, бо 2022 рік не схожий на 2023-й і так далі. Війна вкрай швидко еволюціонує.
Ви на війні з 2014 року. Як технологічно змінювалася війна протягом цих років?
Свого часу проривом був дрон, потім – ударний БПЛА, тепер – оптоволокно. Разом із технікою зростав технологічний рівень взаємодії підрозділів. З’явилися технологічні системи управління, які пришвидшили обмін інформацією. Якщо раніше це займало певний час, то зараз поставив значок у «Дельті» (платформа ситуативної обізнаності – Ред.), і всі все бачать. Найбільш відчутні зміни, як на мене, стосуються цифровізації. До слова, це суттєво допомогло нам у 2022 році. Завдяки Starlink у бойових чатах ми здійснювали миттєвий обмін інформацією між сержантами, ротними й комбригами, поки росіяни передавали нагору доповіді. Це, своєю чергою, пришвидшувало процес ухвалення рішень, і ми випереджали ворога.Наступний етап цієї війни — роботи, які бігатимуть полем бою.
Ви сказали, що Starlink був дуже помічним у 2022 році. Нещодавно росіянам обмежили їхні термінали, через що у них була паніка. Чи відчули ви це на своїй смузі відповідальності?
Так, вони стали сліпими. Комбат, умовний, не бачив усієї картини, тому для ухвалення рішень у нього було менше інформації. Загалом на певний час через відключення Starlink вдалося повернути росіян у 2022 рік. У них є свої засоби, але не настільки функціональні й якісні, як Starlink.
Уже адаптувалися?
До кінця ще ні.
Багато хто вважає дрон головним засобом у війні. Наскільки реально знайти йому протидію? Як щодо дронів на оптоволокні?
Дрон на оптоволокні зараз можна лише фізично знищити. Чи можливо знайти рішення? Так, але питання в масштабах і в тому, скільки це коштуватиме. Зараз уже є певні напрацювання в цьому напрямку, але панацеї немає.
Яким є співвідношення українських і ворожих дронів у вашій зоні відповідальності?
Є різні типи дронів. У нас більше бомберів, у них — розвідувальних крил.
Водночас постає питання ефективності класичних засобів ураження ворога, зокрема артилерії. Яка її роль на війні зараз?
На жаль, лазерного меча не існує. Одними дронами війну не виграти. Це лише інструмент у руках командира. Командир уже під певне завдання застосовує наявну номенклатуру озброєння згідно із завданням. Артилерія працює ефективно, коли використання дронів є недоцільним. Тоді, як книжка пише, солдат повинен навести розрахунок по цілях.
А роль танка на полі бою змінилася?
Танк завжди буде актуальним під час штурму. Якщо прорвали лінію оборони, танк виїжджає й починає працювати. Це дуже грізна зброя. У руках умілих воїнів за якісного управління командира будь-яка зброя за певних умов може стати визначальною.
Заливаємо у VR 3D-зображення місцевості, і воїн наперед бачить, де будинок, де скирда, а де собача будка.
Існує думка про те, що українці переважають ворога в інноваціях, але ворог сильніший у масштабуванні напрацювань. Чи погоджуєтеся ви з цим? Що робити?
Я все ж сподіваюся, що ми створимо R&D-центри (центри, де проводять дослідження, тестують винаходи й покращують їх – Ред.) на базі корпусів, щоб бригади могли офіційно займатися модернізацією зброї. Хочеться, щоб наші майстри не були обтяжені буденними завданнями на рівні бригад, а натомість займалися модернізацією наявної зброї і створенням інноваційних розробок. Це значно полегшить роботу як в інноваціях, так і в подальшому масштабуванні найкращих напрацювань.
R&D-центри покликані швидко знайти рішення проблеми, випробувати його одразу на полігоні, потім – у бойових умовах, а вже потім – масштабувати в тилу. По суті, ці центри – це технологічні лабораторії. Чому вони повинні функціонувати на рівні корпусу? Бо корпус знаходиться ближче до бригад, ближче до фронту, ніж умовний оборонний завод. Ми можемо на своєму рівні знаходити рішення, яке вже потім легше буде масштабувати. Окрім того, такий підхід якраз сприяє обміну досвідом між бригадами. Наприклад, нещодавно знайшли спосіб покращити міну, залили інструкцію на сервер, роздали по бригадах, і кожен на рівні бригади може завдяки VR-окулярам побачити, як відбувається процес, спробувати зібрати міну самотужки. Потім на практиці це легше реалізувати.
Які ще є ноу-хау?
Ми вже заливаємо у VR 3D-зображення місцевості, на якій відбуватиметься та чи інша операція. Воїн бачитиме, умовно, де будинок, де скирда, а де – собача будка. Він буде спокійнішим і обізнанішим на місці. Ось ці проєкти теж реалізовують у таких центрах. Залишилося узаконити діяльність таких лабораторій, щоб люди були закріпленими на посадах, щоб вони могли патентувати свої винаходи, отримувати за це кошти й потім розповсюджувати найкращі винаходи на всі підрозділи Сил оборони України. Потім центри на базі корпусів будуть між собою взаємодіяти. Тоді ми ворога зможемо випередити не лише в інноваціях, а й у швидкості масштабування.
У підсумку можна зробити висновок, що за всім стоїть людина.
Так, звісно. Люди підіймають дрони, сідають у танк, тримають позицію, займаються розробками, стягують цю війну на своїх плечах. Земля належить тому, чиї берці на ній стоять. І ми робимо все для того, щоб це були берці бійців 8 корпусу ДШВ.
Стратегія Росії спрямована на те, аби виховати маніяка. А для маніяка немає своїх і чужих.
Як змусити людину заступити на позицію, коли поле бою стає все більш небезпечним?
З людьми потрібно спілкуватися. Командир повинен особистим прикладом показувати, як треба, підтримувати своїх побратимів. Боятися – це нормальна реакція організму. Не боїться лише психічно хвора людина. У ДШВ ми вчимо людей долати свій страх. Ти повинен керувати емоціями, а не навпаки. Смуги перешкод, психологічна робота, стрибки з парашутом – це все допомагає опановувати страх. Ну і, звісно, спілкування. Не будеш говорити з людьми – вони себе накрутять так, як ніхто.
Як змінилися вимоги до десантників?
Раніше, під час контрактної армії, десантником був молодий, фізично розвинений боєць. Зараз же обставини змінилися. Різний вік, хтось після поранення… Якщо людина не стягує в боях, для неї знайдеться інша робота. Є купа завдань, які потрібно виконувати в тилу. На одного піхотинця від трьох до п’яти людей працює.
Вимоги до підготовки десантника скоротилися. БЗВП триває 52 дні + 14 днів адаптації в частині, залежно від смуги відповідальності. Але, звісно, вчитися потрібно завжди.
Якими навичками повинен володіти сучасний десантник?
Кількість цих навичок є необмеженою. Я вже, до прикладу, п’яту вищу освіту здобуваю. Ти повинен вчитися завжди, адаптуватися до змін, щоб вижити й зберегти здоров’я.
Ми зауважували, що війна еволюціонує, а разом із нею і наш ворог. Як змінилося обличчя ворога?
Вони завжди були звірями. У них у крові є жага до насильства. Так склалося історично й змін не буде. Стратегія їхньої держави спрямована на те, аби виховати маніяка, загнаного в кут. У нього тоді й варіантів заробити не буде – лише насиллям. І найцікавіше, що коли людина – маніяк, то вона маніяк по відношенню до всіх без винятків. У них немає свого й чужого.
До чого готуватися у 2026 році?
До продовження війни. Постійно. Навіть якщо буде перемир’я, ми завжди будемо воювати з росіянами. Щонайменше, повинні бути до цього готовими. Ми повинні бути сильними, щоб ворог розумів, що не переможе. Готуватися, готуватися, готуватися. Не варто завищувати очікування, щоб потім сильно не розчаровуватися. Оптимісти здаються першими, песимісти – другими, і лише реалісти тягнуть до кінця й перемагають.
З військовими все зрозуміло – вони мають тренуватися, вдосконалюватися й не зупинятися. Цивільним хочу сказати, що війну виграє не армія, а нація, тому кожен повинен зробити свій внесок у нашу спільну перемогу. Осторонь залишитися не вдасться, усі так чи інакше будуть причетними. Знайдіть свою «вакансію», де ви можете бути найбільш ефективними, і працюйте щосили.