Перебіг українсько-російської війни показав, що на сьогодні немає стримуючого фактору, який би дозволив ефективно тиснути на Москву і змусити Путіна відмовитись від своїх завойовницьких планів. Різнопланові міжнародні санкції, низка багатосторонніх переговорів, бойкот політичними лідерами заходів, які проходитимуть в РФ – все це і багато іншого, мало радше символічний характер, і, як показала практика, ефективно вплинути на думку очільника Кремля не змогло.
Так, економіка Росії відчула на собі певні негаразди, викликані санкціями. Так, пройде кілька років, росіяни зрозуміють всю серйозність помилок Кремля і неабияк жалітимуть про рівень сьогоднішньої довіри до керівників держави. Так, міжнародний імідж Путіна різко похитнувся і сьогодні його все частіше сприймають як банального кривавого агресора сталінського зразка, аніж як ефективного державника і творця нового російського відродження.
Всі ці фактори надзвичайно важливі і матимуть вагомий вплив на подальшу історію Росії, але зараз різко змінити зовнішньополітичний агресивний курс Російської Федерації вони не можуть - Путін і далі сподівається на сировинні багатства країни, яка вже де-факто йому належить, а його монархічно-завойовницькі амбіції неабияк підсилюються сліпою підтримкою «вірнопідданих» . Більшість мешканців РФ, мабуть так склалось на генетичному рівні, вірять в праведність і правильність дій Царя, і Путін прекрасно усвідомлює це, постійно граючи на великоросійських амбіціях.
Тому окупація Криму і війна на Сході України сприймається більшістю громадян РФ, скоріше як відновлення історичної справедливості, аніж як акт відкритої агресії проти іншої суверенної держави, а це надає кремлівському керманичу додаткові дивіденди та «зелене світло» для безперешкодного продовження подібних дій.
Не маючи вагомих перешкод ні на міжнародному рівні, ні на рівні внутрішньополітичному, Путін продовжуватиме агресію проти України роками. Тим паче, що для російської сторони цей конфлікт є надзвичайно вигідною справою.
По-перше, Москва виснажує економіку України, змушуючи, навіть в періоди відносного затишшя, тримати на лінії зіткнення колосальну кількість силовиків та техніки. Для України, економіка якої зараз переживає не найкращі часи – це серйозне випробування. Один день функціонування навіть невеликого підрозділу – це значні кошти, а коли мова йде про цілу бригаду, то денний рівень затрат на її функціонування близький до рівня утримання міста обласного значення в мирний час. Зрозуміло, що українська економіка, на відміну від російської, не може спиратися на сировинні багатства, а отже кожен день війни для України – це неабияке навантаження і постійний пошук коштів на її продовження.
По-друге, Путін має рідкісний шанс позбутися всього радикального, але малоефективного сміття, яке роками збиралося в Росії. Кадирівці, козачки, різношерсті російські ультраліві та ультраправі – всі ці категорії зараз зібралися на Сході України. Воюють такі формації не настільки ефективно, як регулярна армія РФ, а значить і несуть значно більші втрати. Кремлю вони абсолютно непотрібні, адже є слабоконтрольованими, а значить, в будь-який момент можуть перестати бути лояльними до режиму.
По-третє, війна на Сході України, стала для Російської Федерації своєрідним актом повернення в розряд країн, які можуть диктувати свою думку цілим континентам. Безкарно розв’язавши на території України чи не наймасштабнішу з часів Другої світової військову кампанію, Москва показала, що може собі дозволити практично будь-які дії на території сучасної Європи і її ніхто не зупинить. Місії ОБСЄ, заяви ПАРЄ, резолюції ООН та решти міжнародних організацій виявились абсолютно неефективними і не змогли зупинити російські танки. На фоні такої середньовічної кремлівської політики сьогоднішні спроби Європи зупинити конфлікт схожі на кволі крики перестарілої пенсіонерки, яка намагається зупинити банду скінхедів.
Зараз Путін не лімітований нічим і ніким в своїх діях і може продовжувати конфлікт на Сході України роками, проте, незважаючи на можливість діяти практично безкарно, він навряд чи наважиться перейти до повномасштабного наступу, адже подібний сценарій несе багато ризиків і для самого Кремля:
По-перше, сьогодні українська армія вже не та, якою була рік тому і це прекрасно розуміють в Москві. Рік війни – це рік безцінного досвіду, який коштував Україні надто дорого, але вивів армію на абсолютно новий якісний рівень. Військові знову стали військовими з хорошим бойовим досвідом, а не дешевою робочою силою, яка може за безцінь будувати, копати, прибирати. Те саме стосується і офіцерів – бойова обстановка відновила клас людей, який теж систематично нищився і практично деградував. З такою армією потрібно рахуватисятися – в Кремлі про це знають. Кризова ситуація вже вдруге після Революції Гідності показала, що українці можуть і вміють самоорганізовуватися і в цьому мабуть головна запорука того, що російські війська не стоять вже десь під польським кордоном. Кількість волонтерських організацій, кількість добровольчих батальйонів, особливо на початку війни, виявилась неочікувано великою і саме завдяки цьому кремлівський план «Новоросія» у своєму проектованому вигляді потерпів повне фіаско.
По-друге, кремлівським мантрам про великий «русский мир» масово вірять вже тільки на окупованих територіях Сходу, і то тільки завдяки повній відсутності інформації з «континентальної» України. Відповідно сподіватися на масову підтримку населенням подальшої російської окупації не доводиться, а воювати в таких умовах не дуже комфортно.
По-третє, незважаючи на колосальну підтримку, кремлівським технологам все важче знайти кандидатів на роль потенційного гарматного м’яса, яке готове померти за «великоруську» ідею Путіна, а для повномасштабної війни з Україною потрібно значну кількість такого контингенту.
Тому набагато вигіднішим для Москви є сценарій, який передбачає розхитування ситуації зсередини, підтримуючи водночас сьогоднішній рівень напруги на Сході. На даний момент ситуація для цього є найсприятливішою за всю історію сучасної України. Держава переживає важкий період як в політичному так і в економічному планах. Відповідно зростає рівень соціальної напруги і невдоволення, який підсилюється надзвичайно «грамотною» тарифною політикою Кабміну, недолугою валютною політикою НБУ, корупцією, яку так і не змогли подолати та міжусобицями політичних еліт. Якщо до цього додати кількість зброї та людей з бойовим досвідом, яка за період війни зросла в рази, то Москва без особливої напруги може руками самих українців дестабілізувати ситуацію настільки, наскільки їй буде це потрібно.