ГоловнаБлогиБлог Станіслава Шуха

Фюрер. Оновлена версія

Російську Федерацію часів правління Путіна важко назвати миролюбною країною. Розпочавши з маленької Чечні, Кремль плавно переключився на Грузію, і, ось нарешті взявся за територію незалежної України. Хвороблива звичка Путіна брати те, що йому не належить, все частіше наштовхує сучасників на порівняння його дій з діями Адольфа Гітлера в період розквіту Третього Рейху. І дійсно, в поведінці цих двох осіб є більше спільного, а ніж відмінного…

Фото: EPA/UPG

Після окупації Криму та ескалації конфлікту на Сході України масштаби цієї порівняльної тенденції неймовірно швидко розійшлись по світу. Навіть британський принц Чарльз в приватній розмові порівняв російського президента з Адольфом Гітлером. Зрозуміло, що для Росії, яка постійно називає себе мало не світовим центром боротьби з фашизмом, такі порівняння є невтішними, але, як кажуть, з пісні слів не викинеш. Рано чи пізно росіянам таки доведеться усвідомити і визнати, що певну частину свого життя вони непомітно для себе прожили в країні-аналогії Третього Рейху. На жаль, сьогодні більшість цього ще не усвідомлюють. Навпаки, зростаючий зараз до неймовірних висот рівень довіри до Путіна підштовхує Кремль до нових локальних «бліцкригів».

Подібною народною підтримкою був огорнутий свого часу і Адольф Гітлер. Під час окупації Судет німецькою армією більшість громадян тодішньої країни-агресора навряд чи засмучував факт окупації території сусідньої незалежної Чехословаччини. Геббельсівська пропаганда і абверівська агентура на місцях зробили свою справу і, якби в тодішній Німеччині була соціальна мережа, то в ній би масово писали радісне «Головне, що Судетинаші!»

Але не тільки любов до окупації чужих земель та народна підтримка об’єднує ці дві історичні особистості. Умови, в яких кожен з цих диктаторів приходив до влади є настільки подібними, що подекуди здаються написані рукою одного і того ж сценариста.

Свідки загибелі імперій

Свого часу молодий Гітлер став свідком руйнації цілого світового порядку, в якому звик жити. Перша світова війна забирала в небуття Німецьку та Австро-Угорську імперії, а взамін приносила необхідність виплачувати величезні контрибуції переможцям, моральне приниження, економічну скруту та втоптані в землю великодержавні амбіції. Для солдата, який чотири роки добровольцем воював проти країн Антанти - це була катастрофа. Щось подібне пережив і Путін. На його очах валився такий звичний і зручний для офіцера КДБ світ. Радянський Союз – трохи дивна, гігантська імперія, тріщала по швах і розвалювалась, не витримуючи зовнішнього натиску. Холодна війна була програна і кордони впливу Москви неймовірно швидко зменшувались, перетворюючи у попіл все, у що вірив і на чому виховувався майбутній президент Росії.

Тому не дивно, що політичній доктрині Гітлера і Путіна один з основних акцентів ставиться на реваншизм. Ось по суті тих три кити, на яких вибудовується зараз політика Путіна і на яких будував свій Третій Рейх Адольф Гітлер:

• відродити імперію будь-якою ціною;

• помститися тим, хто насмілився перемогти і принизити;

• знищити все, що заважатиме втілити в життя ці задуми.

Але втілення такої політики неможливе без підтримки широких мас, яка повинна базуватись на якійсь міцній зв’язуючій основі - комплексі переможеного народу.

І якщо поглянути на сьогоднішню ситуацію в Росії, то стає зрозуміло одразу, що зерно реваншизму впало на добру землю, проросло та вже навіть дає свої плоди. Кремль таки недарма викидає колосальні ресурси на масштабні пропагандистські програми. Моделюючи в головах середньостатистичного росіянина думку, що головними винуватцями всіх бід в цьому світі є переможці Холодної війни – США та НАТО, пропагандистська машина створює зручні умови для маніпулювання думкою росіян.

Наприклад, напасти просто так на Україну і відібрати в неї Крим – це негоже, адже українці – братній народ, Київ – мати міст руських, ну і далі по тексту. Але якщо напередодні озвучити по всіх каналах клич, що Україна стала американською колонією і повністю потрапила під вплив Вашингтона, то мільйони росіян в єдиному патріотичному пориві благословлять Путіна на священний Джихад проти всього проамериканського і аплодуватимуть, збиваючи руки до крові, кожному відірваному від України клаптику землі.

Нічого спільного з патріотизмом

Якщо порівняти диктатора з комп’ютерною програмою, то Путін - оновлена версія, багато в чому обійшов свого попередника. Більшість недоліків, притаманних попередній версії, тут відсутня. Так, Путін, на відміну від попередньої версії, не став будувати системи концентраційних таборів в країні – він пішов далі. Намагаючись створити імперський порядок, Путін, де-факто, перетворює цілу країну в один великий концентраційний табір, щораз міцніше стискаючи права громадян. Найгіршим є те, що значна частина росіян готова жити в цих умовах та навіть пристосуватися до більш жорстких новацій, аби тільки президентові було добре – ось таке викривлене розуміння любові до батьківщини. Навряд, чи діючий президент готовий на симетричні кроки.

Попри весь патріотичний білий шум, яким заповнено практично кожен закуток російського інформаційного простору, жодного патріотизму в діях російського президента шукати не варто. Погодьтесь, що штовхнути країну в жорна війни може навіть звичайний пацієнт психіатричної клініки, а от забезпечити в країні достойний рівень життя та створити умови для інфраструктурного та інноваційного прориву Росії зможе не кожен. Побудувати умови для розвитку інтелектуальної складової набагато складніше, аніж створити мілітаризоване суспільство, яке тішитиметься кожному пострілу російського солдата.

Все ж звичайні росіяни повинні нарешті усвідомити, що той, хто аплодує окупаційним крокам свого керівництва, ризикує на собі відчути всі «переваги» окупації власної країни. Зазвичай, саме тоді люди починають розуміти, що, де-факто, були співучасниками злочинів, але таке розуміння приходить надто пізно…

Станіслав Шух Станіслав Шух , Журналіст
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram