В якийсь момент двоє місцевих бульдозеристів, взятих нами на субпідрядні землерийні роботи змовилися і підняли в 1,5 рази розцінки на свої послуги. Ми відмовилися. В результаті на декілька днів укладені труби залишились не зариті. Звісно це спричинило ряд незручностей для мешканців району, почалися скарги. Ми терміново шукали техніку на заміну. А я також був змушений приїхати у Рівне на «ковьор» до замовника.
На ранок під’їхав Сашко з своїми хлопцями, підтягнулися місцеві мешканці. Наше знайомство почалося на підвищених тонах, але через годину ми вже сиділи в кафе і розмовляли, а на завтра обидва бульдозериста прибули з своєю технікою на наш об’єкт і приступили до своїх обов’язків, по старим розцінкам. Потім він підтягнув нам ще одного… Після здачі об’єкту в експлуатацію ми знову зустрілися і я попросив Сашка прийняти в дар частину, із зекономлених на земляних роботах, коштів. За три місяці набігала досить суттєва сума. Він відмовився, але розповів про маленьку проблему з газовими трубами маленького діаметру, для когось з своїх близьких у селі. Ми її з радістю вирішили.
У нього буле дуже загострене відчуття справедливості, і він складно підлаштовувався до нових обставин… Сашко буквально з першого погляду міг розгледіти в людині хабарника, і ще на відстані, буквально на нюх відчував щурів і покидьків. Можливо йому не вистачало толерантності та ораторської майстерності, але щирості і гідності у нього б вистачило на всіх правоотримувачів революції гідності.
Останній раз ми бачились у січні минулого року. Він був ідеаліст, вірив, що Майдан винесе на поверхню порядних і талановитих українських управлінців, і що через рік другий заживемо…
Вічна пам'ять