ГоловнаБлогиБлог Олени Коробкової

Комісії за еквайринг та інтерчейндж: обмежити не можна лишити?

Наразі в Україні активізувалася дискусія щодо законодавчого регулювання розміру інтерчейндж і комісії за еквайринг. У Верховній Раді вже зареєстровано два законопроєкти (4178 та 4178-1), що передбачають відповідні зміни. Так, у ЄС схожа практика є, зокрема там обмежена ставка інтерчейндж. Але чи варто запроваджувати такий підхід у нашій державі?

У цій колонці я даю відповідь на запитання та ґрунтовно аргументую свою думку.

Фото: iPhones.ru

Пропоную занурюватися в тему поступово.

Спершу з’ясуймо, що ж таке еквайринг? Це послуга, за допомогою якої торгові підприємства можуть приймати оплату карткою або телефоном (чи іншим електронним платіжним засобом).

Послуги з еквайрингу здебільшого надають банки, які встановлюють у магазинах POS-термінали. Для більшості транзакцій (у торговельних мережах та інтернет-магазинах) розмір комісії за еквайринг становить 1,7-2% суми оплати. Хоча залежно від виду еквайрингу та розміру чека вона може коливатися в доволі широкому діапазоні.

У свою чергу, інтерчейндж — це спеціальна комісія, яку банк-еквайр платить із кожної операції банку-емітенту платіжного засобу. Фактично, банк, який встановив термінал, «ділиться» частиною отриманого доходу з банком, який випустив вашу картку для оплати.

Розмір плати інтерчейндж встановлюється платіжними системами — найпоширенішими є MasterCard та Visa — і може коливатися в діапазоні приблизно 0,9-2% від суми операції.

Чого хочуть досягти обмеженням цих «комісій»?

Ідея обмеження комісій базується на очікуванні, що зменшення вартості платіжної послуги збільшить популярність безготівкових розрахунків. Більше того, в майбутньому це обмеження має зменшити і вартість товарів для споживачів. Однак на практиці все значно складніше.

Для повного розуміння ситуації варто з’ясувати, чому комісії за еквайринг та плата інтерчейндж такі необхідні в українських реаліях.

Почну з останнього.

Основна мета інтерчейндж – стимулювання емісії платіжних засобів і заохочення їхніх власників до безготівкових розрахунків. Ця комісія компенсує частину витрат банку-емітента на випуск, обслуговування карток, розвиток відповідної інфраструктури та безпеку платежів.

Завдяки цьому клієнти можуть безкоштовно отримати картку й користуватися нею. Ба більше, за рахунок доходу від інтерчейндж банки фінансують різні програми лояльності. Наприклад, кешбеки чи так звані пільгові періоди користування кредитними коштами на картці.

Але все ж уявімо, що ми такими «бубликами» готові пожертвувати, і переходьмо до наступного запитання: а чи допоможе суттєве адміністративне зменшення інтерчейндж знизити ціни в магазинах?

Дослідження, проведені в Європі, не виявили прогнозованого ефекту. Натомість банки були змушені вводити плати і комісії за випуск карток, користування ними, зняття готівки в банкоматах тощо. І про програми лояльності взагалі більше не йшлося. Тобто фактично витрати користувачів карток не знизились, а навпаки — зросли.

Варто зазначити, що спостерігалося зменшення комісій за еквайринг завдяки зниженню інтерчейндж. Але, як виявилося, це стосувалося переважно великих торговельних мереж, витрати маленьких магазинів майже не змінилися. Отже, зниження інтерчейндж – непоганий спосіб підтримати у скрутну хвилину бізнес різного роду супер- і гіпермаркетів.

Водночас автори раніше згаданих законопроєктів вирішили не зупинятися регулюванням інтерчейндж, як у Європі, а обмежити ще й комісію за еквайринг загалом. І тут логіка трішки втрачається.

Справа в тому, що ринок еквайрингу є конкурентним, і ціноутворення тут відбувається за принципами ринкової економіки, тобто так само, як і на інші послуги, що ми з вами споживаємо. Тому про які обмеження може йтися? Але все ж припустимо, що наш законодавець їх запровадить. Що тоді?

Насамперед за рахунок доходу від еквайрингу банк покриває весь спектр операційних витрат: оплата праці, оренда, ліцензії, фрод-моніторинг тощо. Так, наприклад, утримання одного терміналу коштує приблизно 300-400 грн на місяць.

До того ж банк інвестує у розвиток мережі й обладнання. А це немаленькі гроші. Наприклад, сертифікація нового обладнання коштує від 5 до 10 тисяч доларів за термінал. Для розуміння масштабу, обсяг інвестицій лише Приватбанку в обслуговування, оновлення та розширення власної мережі терміналів складає близько 750 мільйонів гривень на рік. Профінансувати ці інвестиції в українських реаліях складніше, ніж у країнах Євросоюзу. Розміри транзакцій або база нарахування комісій в Україні в кілька разів менші. Так, за даними Європейського Центрального Банку, за 2018 рік середній розмір транзакцій у точках продажів у Євросоюзі становив 40 євро.

За даними НБУ, за 2019 рік аналогічний показник в Україні становив орієнтовно 240 гривень. А це трохи більше як 8 євро в еквіваленті за тогочасним курсом. При цьому вартість терміналів та обладнання можна порівняти з європейськими.

Тут очевидним є висновок, що окупність інвестицій у розвиток еквайрингових мереж в Україні суттєво менша, порівняно з Європою. І якщо адміністративно обмежити розмір комісії, зацікавленість банків у таких інвестиціях, без сумніву, знизиться, а сам еквайринговий бізнес узагалі втратить привабливість. Замість розвитку банки будуть змушені оптимізувати (фактично згортати) мережі терміналів, а з окремими клієнтами ще й повністю розривати стосунки.

У цьому контексті також необхідно врахувати те, що, попри швидкий розвиток упродовж останніх років, український ринок ще значно відстає від європейського за обсягами, рівнем проникнення безготівкових платежів і покриттям термінальних мереж.

За даними міжнародних платіжних систем, частка готівкових платежів у загальному обсязі в Україні становить орієнтовно 75%, у країнах східної Європи – 50-60%, у країнах західної – 40-50%. А кількість POS-терміналів в Україні обчислюється скромними 8 штуками на 1000 населення, порівняно з 22-25 одиницями на 1000 осіб у країнах Західної Європи.

Для підтримки високих темпів розвитку та ліквідації цього відставання необхідні стабільні умови ведення бізнесу та висока конкуренція. Погодьтеся, це твердження справедливе не тільки для ринку банківських послуг. А от запровадження цінового регулювання еквайрингу та інтерчейндж пригальмує розвиток ринку платіжних послуг. І cashless-економіка ще довго залишатиметься нереалізованим проєктом.

Натомість, домінування готівки йде на користь лише тіньовому бізнесу та "неформальній" економіці. Однак я особисто вірю, що наша країна рухатиметься вперед і не повертатиметься в 90-ті.

Олена Коробкова Олена Коробкова , Виконавчий директор Незалежної асоціації банків України
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram