Весь період існування окупаційних адміністрацій рф на Сході України підконтрольні їм ЗМІ поширювали два, здавалося б, протилежні наративи: перший – про міфічний народ Донбасу та його рішення створити чомусь аж дві окремі незалежні держави “ДНР” та “ЛНР”, а другий – про одвічну російськість цієї землі й людей та необхідність приєднання їх до рф. Другий використовувався для підготовки можливої анексії і насправді домінував в інформаційному полі, але перший підтримувався як інструмент маскування силового примусу України до підкорення. Напередодні 24 лютого 2022 року ЗМІ “ЛДНР” знову робили акцент на першому наративі, що пов’язано з визнанням цих “республік” росією 21 лютого 2022 року. Але вже з початком повномасштабного вторгнення його було відкинуто на маргінеси, а після спроби анексії взагалі – майже забуто. Тепер найважливішим для пропагандистів є вбити в голову місцевих вигадки, що вони росіяни, земля є російською, а росія тут назавжди.
Протягом двох років змінилася риторика окупаційних ЗМІ щодо успіхів урядування цих утворень та їх самодостатності в цілому. Раніше вони постійно розповідали про начебто занепад України, якому протиставляли власні “успіхи”, процвітання й небачений на підконтрольній українському уряду території добробут. Після російського повномасштабного вторгнення почали наростати повідомлення, що з розвитком все погано, а достойне життя можливе лише у складі рф. Яскравим прикладом є новини про стан доріг. Зокрема восени 2022 року медіа “ДНР” цитували очільника окупаційної адміністрації Горлівки, який говорив, що в місті майже 100% дорожного покриття у незадовільному стані. Відповідно багато новин було про надання росією техніки, фахівців та будматеріалів для ремонтних робіт. Людям намагаються продати якесь позитивне бачення майбутнього на фоні нинішньої розрухи, яку влаштували російські війська. Мешканцям новоокупованих територій після бойових дій в принципі неможливо розказувати казки про покращення умов життя і пропагандистам залишається лише продавати примарну картинку щасливого майбутнього.
Тема про відбудову інфраструктури протягом цих двох років була однією з найвиразніших у новинах окупаційних медіа, а змагання у розвитку з Україною тепер звелося до того як російські регіони та міста взяли шефство над окремими окупованимм населеними пунктами і начебто “допомагають” не гірше, ніж західні країни населеним пунктам на вільній частині України. Наприклад, у маленькій Голубівці з мертвою економікою потужні айтішники з Якутії будуть начебто створювати освітній IT-центр. Окрім російської допомоги пропагандисти намагаються вигадати економічні перспективи для зруйнованих міст. У Приазов`ї зі знищеною промисловістю та портом і зруйнованим Маріуполем знайли “золоту жилу” у вигляді кривавого молюска, що підвищує потенцію.
Зруйнувавши українські міста і села, росія дійсно зробила їх схожими на власні населені пункти, деякі з яких виглядають так, наче там пройшли бойові дії. Малочисельне будівництво на окупованих територіях використовуються як фасад для прикриття інфраструктурної катастрофи. Втім цього фасаду зазвичай буквально не вистачає аби затулити руїни на задньому плані в телевізійній картинці. Важко уявити як українців з окупованих територій можна підкупити майбутнім у руїнах русского міра. Тому для промивання мізків населенню набагато активніше за інфраструктуру розбудовується мережа партійних, кишенькових громадських, молодіжних та інших пропагандистських організацій. Зокрема після псевдореферендумів про входження до росії активно висвітлювалася розбудова путінської партії «Єдіная россія». Молодь ідеологічно обробляють в осередках російських військово-патріотичних організацій, таких як «Юнармія». А під всевдовибори 2023 року створили на окупованих територіях так звані “школи молодого виборця” з прицілом на підготовку молоді до виборів до Госдуми 2026 року.
Надзвичайно важливою для російської пропаганди є тема так званого волевиявлення народу та зображення картинки начебто активної участі українців на окупованих територіях у псевдореферендумі 2022 р., так званих місцевих виборах 2023 р. та цьогорічних “виборах” Путіна, для яких уже прогнозують високу явку. Щоб “помітити територію” та легітимізувати окупаційну владу росіяни всіляко намагаються, принаймні інформаційно, втягнути якомога більше територій у політичні процеси рф. Так звані вибори 2023 р. дозволили проводити навіть на затоплених підривом Каховської ГЕС територіях. Вибори Путіна у березні пропагандисти часто називають “історичною” подією, до якої начебто все життя прагнули мешканці окупованих територій. З початком імітації виборчого процесу в рф окупаційні ЗМІ вдаються до обсмоктування кожного руху Путіна з усіх боків. Наприклад, цього тижня як надзвичайні новини спамоподібно подавався його політ на бомбардувальнику ТУ-160М “Білий лебідь” з акцентом на неймовірності цієї події та аналогонєтності російського лідера. Цього разу обійшлося без уроків польоту для лелек, які Путін колись показово проводив на дельтаплані, але підходи роспропаганди до демонстрації лідерських якостей кремлівського військового злончинця залишилися такими ж.
В окупаційних ЗМІ однією з домінантних залишилася рубрика новин з кількістю начебто випущених ЗСУ боєприпасів та кількістю постраждалих від них. Тільки до 2022 року такі новини подавалися для нагнітання відчуття небезпеки й створення ілюзії, що “народ Донбасу 8 років нещадно бомблять”, а зараз і без них через російське повномасштабне вторгнення справді у безпеці ніхто не може почуватися.
За останні два роки пропагандисти вдавалися до використання прийому димової завіси, оскільки зросла кількість того, що треба приховати, зокрема військові невдачі та воєнні злочини. Наприклад, у вересні 2023 року сили оборони України збили над окупованим Єнакієво дорогий новітній російський літак Су-34. Цю втрату було неможливо приховати, тому щоб хоч якось її згладити, окупаційні ЗМІ почали перекривати цю звістку новиною про начебто збитий український літак, яку подавали наступною одразу після інформації про російську втрату. За два роки такий прийом застосовувався неодноразово після втрат російської авіації. Найгучнішим випадком використання димової завіси стало висвітлення постановочної страти полонених азовців у Оленівській колонії в липні 2022 р. У вбивстві азовців російські пропагандисти звинуватили Україну, а сама подія була мало висвітлена або взагалі проігнорована окупаційними інфоресурсами. Натомість уже наступного дня після страти всі новини заполонили лякалки про начебто мінування Донецька мінами “Лепесток” з боку ЗСУ.
Однією з головних проблем у боротьбі з російською пропагандою є те, що вона використовує правдиві факти, але перебільшує їх і маніпулює, створюючи фальшивий образ реальності. Такий прийом активно застосовується при спекуляціях на темі мобілізації, що доходить до межі хворих фантазій: то в Україні начебто будуть створювати аналог Гітлерюгенду, то мобілізують всіх жінок, а мобілізація загалом відбувається тільки пакуванням людей на вулицях у бусики ТЦК. Щоб переконувати населення окупованих територій у правдивості таких новин пропагандисти використовують і розганяють якісь поодинокі скандали з ТЦК, чіпляються за популярні в українському інфопросторі фрази (на кшталт “воювати будуть усі”) або ж невдало прокомуніковані ініціативи влади, як у випадку з мобілізацією жінок.
У підсумку можна сказати, що головним принципом російської пропаганди, на якому побудована діяльність окупаційних ЗМІ, є створення проблем та наступна за ними медійна картинка їх вирішення з перекладанням відповідальності за всі біди на Україну й подекуди країни Заходу. Цей принцип проявляється у більшості дій рф: зруйнувати інфраструктуру та показати відбудову, вчинити злочин і зобразити розслідування, влаштувати гуманітарну катастрофу й привезти гуманітарки, розв'язати війну та зображати миротворця чи захисника тощо.
За два роки повномасштабної війни маячню про право на самовизначення народу Донбасу повністю витіснили байки про споконвічність російськість краю. І хоч більшість тверджень російського агітпропу є нехитрими та відверто безглуздими, вони поступово знаходять свою аудиторію, якщо їм не протидіяти. З окремою обережністю слід ставитися українській владі до комунікації таких чутливих питань, як, наприклад, мобілізація, щоб не давати росіянам підґрунтя для обману населення в окупації. Методичне і масове повторення російської інтерпретації дійсності, особливо в умовах часткової або повної інформаційної ізоляції на окупованих територіях може вплинути на погляди чи переконання частини населення. Ба більше, тези, що використовуються для місцевої аудиторії можуть служити дискредитації України і на міжнародному рівні. Прикладом була публікація минулого року звіту про начебто застосування ЗСУ протипіхотних мін “Лепесток”, що підготувала Human Rights Watch, скандально відома організація, яка зганьбилася підігріванням російській пропаганді в питанні використання шкіл силами оборони України. Якщо не перемогти росію скоро, існує загроза, що все більше людей почнуть вірити в споконвічну російськість Донеччини та Луганщини, як це бачимо на прикладі 10 років спроби анексії Криму. Коли якийсь впливовий невіглас на кшталт Ілона Маска почне говорити про сакральне значення Донбасу для росії і припинення допомоги Україні, то недалеко вже буде обґрунтування анексії Києва, який справді є історично важливим для російського державотворчого міфу.