ГлавнаяБлогиБлог Миколи Голомші

Чи розуміємо ми світ, в якому живемо?

Світова глобалізація набирає шалених обертів у нових вимірах технологій та темпах життя. Цей процес відбувається, незалежно від нашого інтелектуально-суб’єктивного чи управлінсько-посадового сприйняття/несприйняття, усвідомлення та розуміння, а тим паче протесту або згоди. І це наша сучасна цивілізаційна даність, в якій потрібно навчитися жити нам, українцям, громадянам і громадам, якщо ми хочемо мати щасливе чи, принаймні, пристойне майбутнє.

Глобалізаційні процеси передбачають, з одного боку, відкритість та уніфікацію зокрема, економічну а з другого – капіталізацію локальних нішевих потенціалів в парадигмі смарт-спеціалізації, тобто вихід вітчизняних брендів, товарів, технологій, будь-то ракети чи глиняні горщики, на світовий ринок. Тут постає багатогранна задача, яку під силу вирішити, насамперед, уряду і парламенту в партнерстві з громадами: створення умов для реалізації і ефективної логістики, пошук моделей ефективної координації та джерел мотивації для українських потенціалів у світі і забезпечення притоку в країну безпечних інвестицій.

Наразі маємо більше проблем, ніж здобутків. Попри об’єктивні причини, викликані агресією путінського режиму проти України, існує низка абсолютно суб’єктивних. Маю на увазі передусім значну відірваність керівництва держави від суспільства, його справжніх запитів, надій і сподівань. Це призводить до формування економічної, фінансової, соціальної тощо політики, яка орієнтується швидше на посилення фіскально-контролюючих позицій можновладців, ніж на дієві всеосяжні перспективи суспільства.

Досить яскраво це простежується на факті лавиноподібної активізації механізмів соціального захисту в передвиборний період. Звісно, це не винахід вітчизняних можновладців і зовсім не злочин. Однак було б дуже достойно, якби це були не разові електорально-орієнтовані акції, а довготривалий невпинний процес поступового і беззаперечного зростання добробуту населення через безповоротні ефективні результати економічних реформ, які мали би тривати майже п’ять років.

Одним із потужних двигунів економічного зростання є залучення довгих ефективних стратегічно-вивірених інвестицій. І тут, на перший погляд, Україна має безмежні перспективи таких інвестицій, спрямованих як в конкретних людей, громади, бізнес, життя, так і в безпеку, інновації, креативні індустрії в часових і геопозиційних вимірах. Однак на практиці вони реалізуються вкрай повільно. Якщо раніше побоювання цивілізованих приватних та інституційних інвесторів пояснювалося досить просто – керівництво держави підігрувало фінансово-олігархічним кланам і тривалий час блокувало розвиток інвестиційного клімату, то після Майдану гідності очікувалося, що ситуація зміниться негайно, кардинально і найголовніше – якісно. Та не сталося. Більше того, якщо глянути на цифри прямих інвестицій, скажімо, за останні приблизно десять років, то побачимо відсутність системної роботи в цьому напрямі. Так, приміром з 2010 до 2013 роки коливання надходжень були в межах біля чи понад 6 мільярдів доларів. Із зрозумілих причин падіння відбулося в 2014 році. Але вже в 2015 і 2016 роках інвестиції стали зростати – 3,8 та 4,4 мільярда доларів відповідно. Однак 2017 і 2018 роки виявилися провальними – 1,8 (з 76 країн світу) та 2,5 млрд дол. відповідно. Причому остання цифра подавалася Кабміном як досягнення – зростання інвестицій на вісім відсотків.

…На цьому тижні відбувся візит глави КНР Сі Цзіпіня до Франції. Там він мав зустріч, зокрема, з президентом Франції Еммануелем Макроном, канцлером Німеччини Ангелою Меркель та президентом Єврокомісії Жан-Клодом Юнкером. Цей візит, приводом до якого стала подія 55-річної давнини – визнання комуністичного Китаю Францією, яка започаткувала цей процес на Заході, мав і іншу, більш потужну місію. Відомо, що Китай уже тривалий час просуває глобальний проект, що отримав офіційну назву «Один пояс – один шлях». Втім, він має ще один, прихований, але глобально-узагальнюючий вимір: «одна доля».

КНР зуміла зацікавити цим проектом достатньо країн Заходу і цей інтерес пояснюється передусім масштабними довготривалими інвестиціями в економіку країн, через які він пройде.

В перших варіантах цього проекту фігурувала Україна. Однак згодом її замінила Білорусь. І однією з причин такого повороту нового шовкового шляху на північну гілку є управлінська неспроможність українського керівництва зацікавити китайців логістично-управлінським менеджментом та широтою транзитних можливостей нашої країни.

Звісно, це не єдиний проект у світі, до реалізації якого не допущені українці. Але очевидно, що він найяскравіше демонструє відсутність глобального бачення перспектив, державницького мислення, проектно-управлінського таланту, громадянського бажання і відповідальності бути в мейнстримі світових економічних процесів низки наших урядових і державних менеджерів.

Глобалізаційні процеси сучасної цивілізації вимагають від нинішніх урядів всіх країн тримати руку на пульсі планети і не лише відслідковувати тренди, що народжуються, а самим їх продукувати. Бо в протилежному випадку нації і країни ризикують втратити власну перспективність і перейти до безнадійних аутсайдерів.

Яким шляхом йдемо ми – залишається відкритим і наразі незрозумілим питанням.

Микола Голомша Микола Голомша , Голова політичної партії "Патріот"
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter