Синдром сковорідки за 700 тисяч тут явно дається взнаки.
Проте якщо хтось й справді зважиться переглянути розподіл податків між центром та «місцями» і забере у останніх ПДФО, це буде великою несправедливістю. Це все одно, що покарати людину, яка не вміє розпоряджатися грошима, переставши виплачувати їй зарплату. А що, як просто навчити її фінансовій грамотності? І встановити певну систему контролю за її витратами?
Наведу простий приклад, який був та залишатиметься актуальним, незалежно від того, живемо ми у стані миру або у стані війни.
У 2019 році у Києві з’явився скляний міст – «міст Кличка». Як всі знають, це був аж ніяк не інфраструктурний проєкт. Інфраструктурних проєктів у нас вистачає, і, зокрема, незавершених. Нагадаю про всяк випадок, що будівництво Подільсько-Воскресенського мосту ведеться з 2003-го і вже відзначає своє 20-річчя, хоча все ще далеке від завершення.
Міст же Кличка був суто рекреаційним об’єктом – його звели тому, що це «красиво» (про красу поговоримо пізніше), а ще, безумовно, з піарною метою.
Але що із цим мостом по грошах?
«По факту, міст обійшовся в 278 з половиною мільйонів гривень. Плюс проєктні та інші додаткові роботи. Загалом на міст із прилеглими об’єктами і територією (зокрема, парками Хрещатий і «Володимирська гірка») місто витратило 306 мільйонів гривень», – говорив Кличко. Хоча за підрахунками «Наших грошей» міст обійшовся Києву у 419,96 млн грн.
Окей, візьмемо якусь проміжну цифру – скажімо, 350 млн., і будемо вважати, що саме стільки кияни заплатили за «міст Кличка». З огляду на увесь бюджет міста, це нібито небагато. Але насправді це велика сума чи мала?
Для порівняння розглянемо кошторис міста за 2019 рік. Ось він: «Доходи столиці прогнозуються на рівні 54,9 мільярда гривень. З них: 51,4 мільярда надходження до загального фонду бюджету міста, 3,5 мільярда гривень – спеціального. Резервний фонд становить 350 мільйонів гривень, що складає 0,68% видатків загального фонду». Це я зацитував тодішнього голову постійної комісії Київради з питань бюджету Андрія Страннікова.
І ще його слова: «Джерела надходження у нас традиційні. На першому місці – податки на доходи фізичних осіб. Тут прогнозована сума становить 20,8 мільярда гривень. Сума єдиного податку планується на рівні 5,4 мільярда. Плата за землю попередньо складатиме 5,1 мільярда гривень. Акцизний податок – 1,8 мільярда».
А тепер про видатки. Конкретно, по статтях:
«На розвиток освіти у 2019 році ми плануємо закласти 15,3 мільярда гривень. На утримання закладів охорони здоров’я передбачається 10,2 мільярда. На галузь «Соцзахист» у проекті бюджету передбачено 8,7 мільярда гривень. Щодо житлово-комунального господарства – планові видатки становлять 2,3 мільярда гривень. На виконання бюджетних програм «Утримання та розвиток інших об’єктів транспортної інфраструктури» та «Утримання та розвиток мостів/шляхопроводів» планується спрямувати 2,1 мільярда гривень. На забезпечення діяльності підприємств міського пасажирського транспорту – ще близько мільярда. На галузь культури передбачено майже мільярд гривень та трохи більше півмільярда – на фізичну культуру та спорт».
Отож, якщо віднести «міст Кличка» до галузі культури, то можна констатувати, що цей проєкт «з’їзв» третину річного «культурного» бюджету. Як на мене, такий стан речей є неприпустимим.
А відтак моя перша пропозиція, яка торкається не лише Києва, але й інших міст, де так само страждають на гігантоманію (згадаймо хоча б Львів з його алеєю-вишиванкою за 17 млн грн.), полягає у наступному. Повинна бути напрацьована якась грошова межа, перетин якої має супроводжуватися громадським обговоренням. Хоча б у тій самій «Дії».
Такий поріг може бути встановлений у цифрах, але краще – у відсотках від річного бюджету. І якщо реалізація проєкту є більшою за 15-30% від кошторису даної сфери на цілий рік, уся громада має вирішувати, потрібен він чи ні. Сумами, меншими за критичну позначку, нехай розпоряджаються обрані місцеві депутати.
Окреме питання стосується естетики проєкту. Поняття про те, що «красиве», а що ні, у всіх різне. Але якщо проєкт суттєво впливає на урбаністичний чи природний пейзаж міста, якщо він кардинально міняє зовнішній вигляд вулиці, бульвару, скверу, парку тощо – це також має стати предметом всебічного обговорення. І вже незалежно від вартості проєкту.
До речі, просто зараз у Києві реалізують проєкт «міст Кличка-2». Будувати його почали ще у 2020-му, цей пішохідний міст з’єднає Оболонську набережну та Оболонський острів. Як стверджує місцева влада – за позабюджетні кошти. Їх, мовляв, надає метрополія Великого Парижа і конкретно – під цей проєкт.
Але от що дивно. Міська влада не проводила відкритий архітектурний конкурс на найкращу пропозицію проєкту мосту. Проєктантом і автором кошторисної документації призначили компанію «Проєктні системи ЛТД» архітектора Андрія Миргородського, котрий одночасно є колишнім депутатом від «Блоку Віталія Кличка». А ще – автором того самого скляного мосту на Володимирській гірці.
Преса (і, зокрема, «Економічна правда») так само піднімали питання доцільності побудови мосту, який веде на безлюдний острів, де нічого і нікого немає. Тим паче, що в країні – війна, а конкретно у Києві – недобудоване метро на Виноградар і той самий багатостраждальний Подільсько-Воскресенський мостовий перехід.
Але влада твердить, що зв’яже парк «Наталка» з територією Оболонського острова, що розширить зону відпочинку для киян, а це також необхідно. Та головним чином вона впирає на те, що гроші – цільові і надійшли вони від французів конкретно на цей міст. Однак в будь-якому разі Київ заплатить з власного бюджету ще як мінімум 170 млн гривень – на впорядкування самого острову.
Проте навіщо це місту? Окрім, звісно, «розширення зони відпочинку» для киян? У вересні 2021 року програма «Схеми» опублікувала розслідування, з якого випливало, що майнові права на Оболонський острів та причал уздовж Оболонської набережної безкоштовно привласнив бізнесмен та юрист Костянтин Бойко, пов'язаний з екскерівником поліції Києва Андрієм Крищенком.
Детальніше на цій історії я не зупинятимусь, бо всі дані є у розслідувачів у відкритому доступі, а я їхній хліб не привласнюватиму.
Зазначу лише, що контроль та певна грошова межа, за якою втрачається право влади тринькати гроші направо та наліво, могли би нам завадити подібним речам.
Між іншим, свого часу Верховна Рада ухвалила закон «Про публічні закупівлі» щодо спрощення організації та проведення процедур закупівель за рахунок коштів бюджетів місцевого самоврядування. Одна з його статей говорить про те, що спрощені закупівлі застосуються в тому випадку, коли замовник купує за рахунок коштів бюджетів місцевого самоврядування товари чи послуги на суму не більшу 500 тис. грн.
Ось він – приклад певного фінансового порогу, за яким починається більша відповідальність для того, хто його перетинає.
І, до речі, про закупівлі. Аби більше не повторювалася історія з барабанами, овочерізками чи сковорідками, які органи місцевої влади придбали за захмарні кошти, запропоную ще одну річ. Певні категорії товарів, особливо для державних закупівель, мають стати стандартизованими. Тобто має з’явитися стандартний перелік характеристик для тих таки сковорідок чи овочерізок, меблів чи комп’ютерів.
Нагадаю, що коли журналісти видання «Лівий берег» спілкувалися з районним відділом освіти, де закупили сковорідки за 700 тисяч, їм розповіли, що освітяни керуються програмою харчування у школах. А програму розробляв Євген Клопотенко, а також наша перша леді, котра опікується шкільним харчуванням. За рекомендаціями цієї програми і було придбане відповідне кухонне начиння.
Не знаю, чи є таке пояснення надто наївним чи навпаки – надто хитрим. Та в кожному разі, застосування здорового глузду при закупівлях ніхто не скасовував. Якщо ж його бракує, керуватимемося стандартами, грошовими обмеженнями та контролем громадськості. Все це разом узяте має спрацювати, аби ми не перетворилися на країну повітряних замків зі скляними мостами та хронічними довгобудами.