У кого розум і розуміння не вдалося затуманити - а таких, на жаль, залишилося тоді меншість – у тих відчуття приреченості країни просто малювалося перед очима. Початок нового, потужного і вже повномасштабного вторгнення путіна в Україну став питанням часу. Розпач, безсилість, безвихідь. І вже під плясання більшості, під гигикання, під квартальну дурнуватість, під співи «А що, бо путін нападе?» чи «Клятий барига – ліпецкая фабрика – збагатився у 88 разів». Ці співи вже тоді виглядали, як похоронні, але не на чиємусь, а на своєму власному похороні, яке співав «наш мудрий нарід», якого життя так нічого і не навчило.
19 квітня 2019 народу був приготовлений, всупереч законодавству і передвиборчим процедурам, ще один квартальний лицемірний перфоменс: «дебати на стадіоні». Там нарід теж не «підвів» і піддакував лицемірним популістичним питанням молодого кандидата, на кшталт: «чому ще триває війна?», «чому гинуть наші хлопці?», «коли припиниться кумівство?» тощо, чи теж театральне скакання на коліна.
21 квітня, під час 2 туру виборів, головна перешкода кремля врешті була майстерно прибрана руками своїх же, і була поставлена людина, що привела з собою з вулиці чи то молодих недосвідчених пройдисвітів, чи то «какую разницу», чи то «будівничих доріг замість армії», чи то відновлювачів відносин з кремлем. До вторгнення залишалося небагато часу, підготовка велася інтенсивно. З обох сторін.
Один з найбільш очевидних результатів виборів, що офіційно розпочалися 31 березня 2019, став ранок 24 лютого 2022. І ті всі недолугі запевнення, що «путін і так би напав», чи що «якби був тепер порох, то України вже б не було», містяться десь в тому ж районі, що й згадуване передвиборче гасло: «А що, бо путін нападе?». Тобто в районі бездоказових емоційних нісенітниць і фальшивих силогізмів.
5 років вдавалося обводити путіна навколо пальця, стримувати його від вторгнення завдяки мінським пасткам (які наш «мудрий нарід», піддакуючи кремлівській пропаганді, називав і називає «договорняками»), вдавалося розвивати країну, попри війну на сході України – і економічно, і політично, і мілітарно, і релігійно, і навіть туристично. Але ніт, захотілося «поржать». І підчас війни обрати коміка. Бездумно. Без жодної реакції на попередження, що це може закінчитися трагічно, смертями, морем крові і горя. Ніт і ніт! Благаючий голос свідомих громадян, щоб отямитися, був як «голос волаючого на пустелі» посеред цього шаленого і навіженого передпохоронного (як виявилося), проте дуже радісного «фестивалю життя».
Плоди пожинає вся країна, весь народ (хоча дехто пробує жити, як би війни не було, дехто просто виїхав подалі і забув). І можливо, що передусім жахливі плоди пожинають ті, що тоді кричали, скакали, раділи, шаленіли, яким було як пороблено. Багато з них вже вбиті, багато втратили майно, а дуже багато просто покинули країну. І що цікаво, багато з них продовжують з-за кордону свою сліпу мантру про «баригу» і про «всеправильного найвеличнішого». Деякі види зомбування, таке враження, не піддаються прозрінню.
Але. Попри все, попри всі граблі і взаємні образи, попри всі фатальні і смертельні помилки, зараз, як ніколи треба єдності. На жаль, моновлада не подає прикладів цієї єдності, дико відкидаючи будь-які спроби об'єднання з опозицією, даючи дурний приклад наріду, «кращі представники» якого продовжують більше ненавидіти клятого баригу, аніж путіна, і просто шаленіють, чому барига ще не сидить.
А без єдності немає перемоги, немає життя, немає майбутнього. «Зробимо їх разом» має набрати нового сенсу: «Ми, Народ України, об'єднавшись, зробимо разом їх, наших ворогів, які сидять у кремлі!». І не повинно бути тепер, у часі війни за виживання країни і народу, іншого ворога, крім агресора і вбивці. Бог допомагає тим, які покірні, «гордим же противиться». Тому відкиньмо всіляку пиху, і об'єднавшись, ідімо до перемоги і свободи!