Мертвим потрібні наші молитви
Отче, чому церква молиться за померлих і заохочує до цього вірян?
У Новому Завіті читаємо, що в Господа немає мертвих. Тобто ми всі є одне ціле, ми всі живі через Христа. Як Христос воскрес, так він дарує воскресіння і тим, хто покидає цей матеріальний світ. Тому церква і молиться тут, на землі, за тих, хто вже на небесах. Бо ті, хто покинув матеріальний світ, вже самі нічого не можуть зробити для свого спасіння.
У час Великого посту, а потім у Пасхальний період багато днів присвячуємо поминанню померлих. Чому так склалося?
Церква нас готує до Воскресіння Господнього. Це найбільша радість і це, скажем так, вершина приходу Христа на землю, щоби через своє Воскресіння воскресити і ті душі, які тут на землі йому були вірні, щоб дати їм життя вічне. У піст людина прагне і має можливість стати кращою в очах Божих, а душі померлих вже не мають можливості щось змінити. І власне, церква як мати, ми всі як тіло Христове, маємо молитися в цей піст, щоб допомогти душам померлих. Тому церква у час Великого посту посилює молитви за померлих, щоб вони також відчули цю Великодню радість в духовному сенсі.
Мабуть, добре, в кого є багато родичів, які моляться за своїх рідних. А в кого нікого не залишилося або родичі не моляться?
Тому ми і збираємося в храмах і молимося не тільки за своїх рідних, а за всіх од віку спочилих. Це відбувається у час Великого посту, і ще є три суботи в році, в які ми також молимося за всіх померлих. Це Дмитрівська субота, субота в м'ясопусний тиждень перед Великим постом і третя субота - перед Трійцею.
Інколи люди кажуть, що моляться не тільки ЗА своїх померлих, а й ДО них, бо вірять, що їхня бабуся чи мама – святі й перебувають з Богом. Ми ж не мусимо молитися тільки до офіційно канонізованих святих?
Якщо людина вірить, що їй помагають мама чи тато, яких вже немає біля неї, то нічого поганого в цьому не бачу. У церкві є відомі святі, офіційно канонізовані, які є в церковному календарі. Але ми не можемо знати всього про душі померлих. Наприклад, моя бабуся для мене - свята жінка, вона жила справді побожно і є для мене прикладом у вірі в Бога. Вона мене привела до Бога. І я вірю, що вона молить Бога біля престолу небесного за мене та мою родину. Я відчуваю її підтримку.
Як і де потрібно молитися за померлих – удома, в храмі, на цвинтарі?
Бог є всюди і все наповняє. Молитися, спілкуватися з Богом можна де завгодно - і на вершині гори, і під землею. Зокрема, скрізь можемо молитися за тих, кого з нами немає. Добре приходити на кладовище, бо це місце освячене, там поховані тіла наших близьких, рідних, які померли, яких, як прийде час, Бог воскресить, і вони стануть на суд Божий. І звичайно, традиційне і найкраще місце для молитви - це храм Божий.
Що символізує панахидний стіл і звідки ця традиція? Що варто приносити на панахиду?
Коли ми в храм приносимо панахиду, вона символізує нашу пожертву за душі померлих а, отже, вияв любові до спочилих. Окрім духовної жертви – молитви, ми ще складаємо матеріальну. Традиційно після служби усе принесене на панахидний стіл церква передає в лікарні, роздає бідним. Це свого роду милостиня. Зараз я, наприклад, частину забираю на фронт, частину віддаю в будинок для літніх людей. І через оцю пожертву, через милостиню, душі померлих отримують полегшення. Такі добрі діла підсилюють молитву.
Раніше традиційно на панахиду приносили хліб. Вино в нас не заведено нести – це більше московська традиція. Але все, що принесуть, ми роздаємо. Тому треба дивитися практично, що було б доречно для лікарень, для воїнів. Переважно це продукти тривалого зберігання.
Застілля на могилах – московський звичай
Чому в нас так поширені забобони, пов'язані з померлими, з похоронами, з цвинтарем?
Мене доля поводила по всій Україні - і там, де більше церква присутня, і там, де менше, але забобонів вистачає скрізь.
Наприклад, застілля на цвинтарі. На сході, на півночі України майже біля кожної могили - столик і лавки. На Провідну неділю, в першу неділю після Воскресіння Христового, родина з'їжджається на кладовище і там влаштовує так званий поминальний обід. Коли служив у Лазурному, Скадовську на Херсонщині, то бачив, що молитва там на другому плані. Родина збирається суто, щоб побачитися зі своїми знайомими, посидіти за столом, випити, поїсти прямо на кладовищі. Для мене було жахливо бачити, коли розстеляють покривала на землі на кладовищі, шампанське стріляє, з машини гучно лунає музика, і відбувається застілля.
А я в цей час посеред цвинтаря служу загальну панахиду, на мене дивляться, як на дивака, дехто підсміхається. Почуваюся, наче в театрі одного актора. На могили кладуть паску чи як там кажуть «кулічі», цукерки, крашанки. А на Донеччині то взагалі просто ставили склянку горілки. Потім діти забирають ті цукерки та паски з могил. І на оковиту з могил знаходилися охочі, які приходили на кладовище після «поминання» і по-своєму ще раз «поминали» померлих. Таке собі, скажу, видовище…
Коли хоронив парафіян, ніколи не ходив на поминальні обіди. Але коли в моєї парафіянки, дуже доброї жінки, помер чоловік, і вона просила мене залишитися на обід, я погодився. Прийшов, дивлюся – на столі лежать ложки, виделок немає. Я попросив дати мені виделку, а вони всі – людей зо 30 за столом - дивляться на мене з подивом. Кажуть: «Батюшка, не можна виделок. Ви ж розумієте, що душу проколете?» Кажу: «Яку душу? Душа ж не може бути в ковбасі чи в пиріжку!» На тих поминках зазвичай мало бути багато алкоголю. Часто на похороні майже не бувало людей, особливо, якщо бідний хтось помирав, а вже ближче до завершення, коли везеш цього покійного на кладовище, людей ставало щораз більше, щоб піти на обід та пом’янути.
Здається, ці «традиції» поминання зовсім не українські?
Звичайно. Радянська влада розуміла, що всіх на Сибір не вивезе, що не зможе всіх священників, монахів розстріляти чи згноїти по тюрмах. І вона намагалася спотворювати всі духовні цінності, важливі речі, до яких українці дуже трепетно ставилися. Наші «братья» так чинили в різні часи – і за Петра І, і за комуністів. На священників із дозволу КГБ висвячували аби кого, щоби зсередини знищити церкву. Образ священника був спотворений самими так званими «батюшками», яких часто бачили п’яними, і для багатьох це було нормою. Щоправда, вже як закурить, то це вже «от дьявола». Ще казали: «Чем длиннее борода, тем больше благодати». От такими критеріями вимірювалася духовність. І такий підхід відштовхував деяких людей від церкви. Це робилося, щоб люди зневірювалися, не прагнули до духовного, святого, щоби жили в такому ж болоті, як і в Росії.
Чи вдалося вам за час служіння на сході й на півдні якось переламати тамтешні звички?
Це не переламається. Тільки якщо людина до тебе прийшла в церкву, вона в громаді, тоді вона слухає тебе. Для них священник – моральний авторитет. А тих, що за межами парафії, вже не зміниш. Не знаю, скільки поколінь має перейти, щоби щось змінилося. Щоправда, ця війна багато що змінить. Бо ті, що виїхали за кордон, будуть призвичаюватися до тамтешніх традицій. Ті, що приїхали на захід України - звикатимуть до місцевих.
Найвищий пілотаж: шнурки з покійного і «мертва» вода
На заході України теж чимало забобонів, пов’язаних із померлими – тут і дзеркала треба заслоняти, і стільці перевертати і гроші в кишеню покійному давати. І, борони Боже, щось зробити не так…
То ще пів біди з дзеркалами. Це - квіточки. А коли забирають для ворожіння шнурки, якими були зв’язані руки і ноги померлого, волосся покійника обстригають, воду, якою мерця миють, землю з кладовища, кладуть в труну фотографії людей живих - оце вже найвищий «пілотаж». Було таке, що на похороні на Тернопільщині жінка при мені шнурки забирала. Я ще служу панахиду надворі, а вона, не зважаючи на це, вже розв'язує руки, ноги покійного і шнурки собі в кишеню ховає. То я вже був змушений забрати в неї ті шнурки, щоб покласти їх в труну. Було, що сварився з однією жінкою, яка шнурки від покійного давала дочці на екзамен і чоловікові в дорогу як оберіг. Ну як ці речі з мертвого можуть допомагати? То вона потім ті шнурки на могилі закопала.
На Буковині є такий звичай - помана. Усім, хто приходить на похорон, роздають рушники, свічки, хліб. Потім на подвір'ї родина від імені покійника обдаровує інших родичів і через труну передають останній дар від померлого.
На півдні рушник стелять у воротах перед входом на кладовище, і ти маєш пройти по цьому рушнику. Якось раз не застелили рушник, то ті бабульки, які завжди слідкують за цим, казали: "О, все, вже похорон неправильний, батюшка».
Деякі так би мовити «звичаї» виглядають досить безневинно, але є такі, що схожі на загравання зі злом. Чи можуть бути небезпечними практики, пов’язані з потойбіччям?
Так, звичайно. Коли вдаються до ворожіння - це вже співпраця з нечистою силою, з духами потойбічними. Диявол - шкідник. Він не може вбити, але він має стільки сили, скільки йому дає людина. Якщо людина робить вибір на його користь, тут Бог попускає, а якщо людина співпрацює дуже близько, то диявол вже своє не хоче віддавати.
Але в цьому винні не тільки віряни, а й священнослужителі, які про це не застерігали. Якщо ми людям не несли науку, ми їх не просвічували Словом Божим, не доносили до них Істину Божу, не були для них дороговказом, а вони відповідно не були в Світлі Божому, то натомість приходять зло і темрява. Були люди, які приходили за порадою до московського батюшки, а той: «Все грешниє, іді малісь». А людина потребує поради та спілкування. У церкві вона має отримати знання, практику, досвід і тоді тільки стане повноцінним воцерковленим християнином.
Молимося за зниклих як за живих
Ви багато спілкуєтеся з рідними загиблих воїнів, збираєте їх під дахом храму-пантеону в Лішні, який ви заснували і в якому служите. Як знаходите слова?
Коли в 2016-му відбулася перша проща родин загиблих, до пантеону приїхало понад 100 осіб. Я сидів з ними, слухав, і кожна мама мені розповідала про свою дитину: як загинув, де був осколок, де був шрам, в когось не було пальчика чи ока... Два тижні в мене перед очима поставали ці картини. Я боявся, що не зможу з цим впоратися, що втрачу глузд. І це попри те, що я мав досвід перевезення «двохсотих», забирав тіла хлопців з передової. Але коли ти бачиш смерть на війні – це одне, а зовсім інше, коли ти це переживаєш з родинами.
Я зрозумів, що маю стати для них близьким, старатися брати їхній біль на себе і співпереживати разом з ними. Ті родичі часто думають, що їх ніхто не розуміє, їх ніхто не хоче чути, їх ніхто не бачить, вони нікому не потрібні. А часом вони настільки озлоблені через те, що пройшли через такі важкі випробування, і через це ще більше замикаються.
Якщо воїна вважають зниклим безвісти, це величезне випробування для рідних.
Ті родини проходять усі кола пекла - звертаються і в Генштаб, і в Міністерство оборони, і їздять на «стояння» з плакатами до Києва. Багато хто намагається самостійно шукати різними шляхами. Було в мене таке, що мамі, яка шукала сина, хтось сказав, що можливо, в нього проблеми з психікою, і треба шукати в психіатричних лікарнях. І та бідна мама поїхала по прифронтових психіатричних лікарнях шукати свого сина. Є таке, що шукають по різних телеграм-каналах і сайтах, де в людей просто видурюють гроші.
Але є історії, які обнадіюють. Одна мама, моя парафіянка, з 2022 року шукала свого сина – він зник безвісти на Луганщині. Вона приходила на службу і завжди в руках мала телефон з фотографією свого Назара. От я помазую людей єлеєм, вона підходить, простягає мені телефон із фото сина на екрані і каже: «Помажте мого Назара». Я, звичайно, помазую. А як, наприклад, кудись їде, каже: «Поблагословіть мене і мого сина», і дає мені знову телефон. І я благословляю фотографію. Збоку виглядає, як безумство, але як інакше поводитися з мамою, яка ні на хвилину не втрачає віри? І от минулої суботи посеред служби їй зателефонували і сказали, що син знайшовся в Росії в тюрмі, і його готують до обміну.
До речі, за тих, хто безвісти зник, ми завжди молимося як за живих. У моєї дружини двоюрідний брат пропав уже досить давно, ще як тільки почався наступ на Покровськ. І за нього я постійно молюся як за живого. Ми будемо мати десятки тисяч безвісти зниклих і рідні будуть з цим жити і чекати, що десь в якийсь момент відкриються двері чи задзвонить телефон і скажуть, що він живий.
А ще ми будемо мати тисячі випадків, коли рідні не матимуть тіла, щоб поховати, і могили, щоб відвідати…
Страшно з цим жити. Приїжджала до мене одна мама, в якої син ще 2014 року загинув. Прилетіла міна, тіло розірвало. І побратими зібрали останки в ящик з-під снарядів, відвезли в Зеленопілля. А тоді відбулася та страшна трагедія, коли градами і смерчами накрили наших військових, і майже всі загинули. Знищили також ящик із останками сина. І ця бідна мама їздить всюди, де тільки поминають військових, на всі молитви, зібрання, щоби побути серед тих родин, серед військовослужбовців, в яких бачить образ свого сина, щоб хоча б якось відчути його присутність. Бо вона вже знає, що ніколи не буде мати навіть його могили.
А ще є матері, які поховали синів, але не бачили тіла (бо ж часто труну не можна відкривати), і вони завжди надіятимуться, що їхня дитина десь жива.
Наше суспільство, кожен із нас має навчитися бути поруч із цими матерями, з людьми, які втратили рідних і ніколи не оговтаються від горя.
Але коли йдеться про смерть, у нас, людей віруючих, завжди є надія. Бо все, що ти переживаєш на цьому світі, всі випробування, терпіння лише відчиняють двері туди, де немає ні недуги, ні скорботи, ні зітхання, а тільки життя вічне.
