Досі - доводиться це із жалем констатувати - порядок денний і темп протистояння на Донбасі практично повністю визначав Кремль. Повністю контролюючи території «ДНР - ЛНР» та ситуацію в них Путін і Ко коли їм це було потрібно йшли на різке загострення збройної боротьби. Або як за помахом чарівної палички домагалися практично повного припинення вогню на багато тижнів.
З урахуванням інтеграції економік і населення цих територій в соціально-економічний та інформаційний простір Росії очевидно, що ритуальні заяви українських політиків про те, що над всім Донбасом ось-ось замайорить синьо-жовтий прапор і жителі «ДНР-ЛНР» наввипередки побіжать назад в Україну сприймалися і в Кремлі, і у керівництві цих анклавів як беззмістовний «білий шум». Який не має ніякого стосунку до реального стану речей.
Але саме зараз у офіційного Києва нарешті виникла унікальна реальна можливість поставити свої рамки вирішення конфлікту із своїми територіями, які тимчасово є підконтрольними Москві. Враховуючи серйозне ускладнення стосунків РФ із Заходом після отруєння опозиціонера Навального, яке додалось до складністі ситуації для Путіна у себе вдома (протести у регіонах, зокрема у Хабаровську – там вони йдуть вже багато тижнів), пріоритетність для Кремля вирішення завдання того, щоб Білорусь залишилась повністю у сфері російського впливу.
До таких рішучих та комплексних кроків Київ вдавався лише один раз. Це було шість років тому, коли тільки що обраний президентом Петро Порошенко запропонував свій комплексний план врегулювання конфлікту, так званий «Мирний план Порошенко». Який невдовзі перетворився на «компромісний план», а насправді не реалістичну для виконання «солянку» - «Мирний план Порошенко - Путіна».
І після того, на просторах українського підходу врегулювання конфлікту на юридично своїх територіях безперервно і повністю панувала картина «Донбас і пустота». У тому сенсі, що подібних комплексних пропозицій на основі дотримання українських національних інтересів від Києва за шість років більше не надходило. І у результаті мирний процес по Донбасу перетворився на те, що математики називають «дурна нескінченність». Але якщо простіше – біг по замкнутому колу.
Додає певного оптимізму та обставина, що у вітчизняній еліті існує розуміння того, що це а) замкнуте коло і б) його треба розривати. Свідченням чого стало нещодавнє інтерв’ю колишнього голови МЗС Вадима Пристайко. У ньому дипломат висловлює повністю а) прагматичний, б) адекватний реальності і в) змістовний та цілісний підхід щодо українського рецепту врегулювання конфлікту. Поява таких підходів за часів президента Зеленського, який робить ставку на скоріше закінчення конфлікту – фактично за сценарієм приходу на Донбас «русского мира» – дуже рідка річ.
Треба розуміти, що патріотично налаштованим політикам внаслідок скутістю рамками закріпленої у суспільній свідомості парадигми «На Донбасі – ані кроку назад!» практично неможливо відкрито запропонувати перегляд пануючого з часів початку конфлікту підходу без звинувачень у «зраді». Саме тому намагання запропонувати та обґрунтувати якісно нові підходи представниками еліти, лідерами громадської думки на кшталт Сенцова і Балуха та експертами – перші кроки до появи життєздатної та дійсно (а не ритуально галасливої) переможної стратегії дій нашої країни у конфлікті на Донбасі.
У цій стратегії, зокрема, треба перестати нарешті оцінювати Мінські домовленості як якусь недоторкану священну корову. Так, це рамка для недопущення розростання масштабів конфлікту. Не менше. Але й не більше – це не рецепт вирішення конфлікту взагалі. Тим більше із виконанням ключових вимог України. «Тому ми за потреби можемо забути про "Мінськ" просто завтра і сказати: "Все, він закінчився. До побачення!"», - констатує Пристайко.
Звичайно, не можна взяти і зненацька раптом заявити, що Україна відмовляється виконувати Мінські домовленості. Оскільки у цьому разі Москва зробить усе, щоб виставити нашу країну тією стороною, яка зруйнувала весь мінський процес. Тому потрібно спочатку а) виставити наші чіткі умови припинення конфлікту; б) так же чітко зафіксувати граничний термін їхнього виконання агресором; в) провести грунтовну підготовчу роботу із нашими західними партнерами із роз’яснення нашої позиції та мотивів наших дій. І лише після цього казати «Мінську» goodbye.
Але що вимагатиме ще більшої політичної мужності – це визнання того, що найближчим часом нам не вдасться повернути собі контрольовані Росією території на Донбасі. А також Крим. І замість того, щоб робити знову і знову підходи до штанги із вагою, яку ми за визначенням не можемо взяти, треба тимчасово (саме так – виключно тимчасово) відкласти намагання повернути собі ці території «тут і зараз». І зосередитися над рішенням завдань тієї території, яку Київ дійсно контролює – це так звана «Мала Україна без Криму та неконтрольованої частини Донбасу». Залишивши при цьому постійно діючим політичний процес із наголошенням на тому, що і Крим, і підконтрольні зараз Москві території Донбасу – це українські території, які мають бути повернені нашій державі.
Адже зрозуміло, чому і Порошенко, і Зеленський навіть не намагалися у прикладному сенсі зайнятися розвитком саме підконтрольної Києву території «Малої України». Тому, що у цьому випадку відпадає «універсальний громовідвід» у вигляді «чорної діри» конфлікту на Донбасі. В який зникають безслідно купа ресурсів і яка не дає зробити прорив усій іншій Україні. А у разі звуження дискурсу до «Малої України» вітчизняній владі вже не вдасться уникнути відповіді на питання компетентності та її спроможності справляться із невідкладними викликами, що стоять перед країною. Саме ці питання вийдуть на перший план.
Таким чином, настає момент, коли суспільство, що подорослішало за роки після Євромайдану має скласти іспит – чи дійно воно стало достатньо дорослим, аби відмовитися від дурної нескінченності спроб повернути собі контроль над підконтрольним Росії Донбасом і Кримом тут і зараз. Чи готово воно вимагати від влади перестати то лякати суспільство масштабною війною один на один із світовою військовою надпотугою Росією. Або тішити це суспільство казочками про те, що для припинення війни достатньо просто перестати стріляти. Й про те, що Путін у пошуках партнерів-миротворців так і стріляє очами, у яких неозброєним оком можна побачити бажання скорішого сталого миру на Донбасі розміром з Еверест.
Міцні протести у російських регіонах, протистояння Москви із Заходом із-за отруєння лідера опозиції Навального – це все прояви того, що РФ входить у полосу великої турбулентності. Вона розпочалась і, скоріше за все, травитиме й наступний рік. Наші завдання – протриматися цей непростий період, отримати максимум від ворога, який перебуває вже не у найкращій своїй формі та підійти до моменту практичного повернення наших територій справді сильною та успішною державою.