Втім як слушно стверджує Гаєк, «арґумент на користь свободи не є арґументом проти упорядкованості, […] але є натомість арґументом проти будь-якої виняткової, привілейованої та монопольної організації [суспільства]». Україні з її розмаїтістю та вродженим «геном свободи» категорично протипоказані будь-яка уніфікація та монополізм. Організація українського суспільства має ґрунтуватись на визнанні та прийнятті нашого культурного, ментального, релігійного, етнічного тощо розмаїття. І тут перед нами постає ключове питання: як нам уконституювати такий інклюзивний та гнучкий порядок, який не розіб’є єдину країну на друзки автономних хуторів, що традиційно стають легкою здобиччю наших краще організованих сусідів, але водночас не перетворить державний апарат на прокрустове ложе примусової гомогенізації суспільства?
І тут не зайве пригадати американський досвід. Бо я певен, що покликання України — стати європейською Америкою, землею можливостей і свободи. Вчорашні колонії перемогли Британську імперію, об’єднані не навколо якоїсь одної культурної ідентичності, а навколо прапора свободи та прагнення щастя, в основі якого лежить право бути собою. США були створені насамперед як оборонний союз, покликаний захистити свободу колоністів самим визначати свою долю і самим урядувати на своїх землях.
Ця логіка має лягти також в основу українського глокалізму. Жодна українська громада, жоден український регіон не подужають самотужки захистити своє право залишатись собою. Але оборонний союз – лише перший вектор доцентрової логіки українського глокалізму. Другий – взаємовигідна внутрішня торгівля. Третій – відстоювання спільних інтересів українських громад та регіонів на міжнародній арені. Четвертий – спільна монетарна політика, що має сприяти динамічному розвитку економіки. І звичайно – спільна політика в сфері державної безпеки, стандартів, національної інфраструктури та верховенства права.
Воднораз центральній владі мають бути делеговані лише ті повноваження і у такому обсязі, які (перефразовуючи ст. 5 Договору про Європейський Союз) необхідні на досягнення цілей, що їх українські громади та/чи регіони не можуть належним чином досягти без залучення центрального уряду. Принцип субсидіарності має бути закладений у підвалини розподілу владних повноважень між різними рівнями влади, починаючи від місцевого самоврядування як засадничого та найбільш демократичного рівня.
Принциповим є створення в українських містах муніципальної поліції. Громаді належить природнє право не тільки на певний обсяг фінансових ресурсів, а й на самоохорону та забезпечення громадського порядку у власному селі чи місті. Як мінімум, патрульна поліція має перейти у підпорядкування місцевим органам влади. Очільників місцевої поліції слід узгоджувати з місцевими радами. Дільничних (шерифів) загалом доцільно обирати на загальних зборах села чи мікрорайону, на який поширюється їхня юрисдикція.
Аби гарантувати глокальний баланс в українському конституційному дизайні, конче потрібно уконституювати представництво громад на центральному рівні. Найкращим інструментом для такого представництва має стати друга палата парламенту – «палата громад», яку формуватимуть представники органів місцевого самоврядування. Якщо нижня палата і надалі відповідатиме за глобальний вимір української політики, то верхня – за локальний.
Посада президента має бути скасована чи суттєво обмежена в повноваженнях. Україна має стати класичною прем’єрською республікою. Бо прем’єрська республіка спонукає політичні сили до діалогу та домовляння, а в президентській моделі переможець отримує усе. І від цього після кожних виборів очільника держави значна частина громадян почуваються чужинцями у власній країні.
Звичайно, це геть ескізний нарис конституційного дизайну українського глокалізму. Тому прошу сприймати його як заклик до дискусії, а не істину в останній інстанції. Глокалізм апріорі передбачає розмаїтість позицій, думок та голосів…