У 2020 році творчий дует Дородніциної та Литвиненка працював над документальним проєктом «Де собака заритий» — це була історія двох миколаївських зоозахисниць. У ньому Вікторія втретє будувала притулок для тварин, тому що попередній спалили недоброзичливці — у пожежі загинув її син. Ганна не лише боролася за права тварин, а й виступала на підтримку ЛГБТ-спільноти. Цей фільм мав стати розповіддю про громадянську боротьбу за права тварин у Миколаєві; утім роботу над ним так і не закінчили — принаймні в мережі немає інформації про його покази. Однак уже 2024 року Дородніцина й Литвиненко презентували інший фільм — «Все має жити». Він уже лише про Ганну, й історія сфокусована не на акції протесту, а на повномасштабному вторгненні.
Стрічка розповідає, як героїня рятувала тварин під ракетними обстрілами. Історія починається як оповідь не про особисте геройство, а про марудну й тяжку бюрократичну роботу, коли доводиться сидіти на телефоні й налаштовувати логістику між тими, хто може надати корм, і тими, хто може відвезти його туди, де він потрібний.
Однак друга частина цієї зоозахисної історії значно цікавіша. Ганна Куркуріна їде в затоплені села після підриву росіянами Каховської ГЕС й особисто рятує чотирилапих. Камера докладно фіксує масштаби техногенної катастрофи, яку спричинив російський теракт.
Контексту історії про зоозахист додають розмірковування Куркуріної. Жінка розповідає, як після університету їй довелося працювати в школі вчителькою біології. Хоч вона ненавиділа цю роботу, її мотивацією та моральним порятунком була мрія навчити дітей любити різні форми життя. Згодом Куркуріна згадує, як працювала в Миколаївському зоопарку — там вона по-справжньому подружилася з великими хижаками. Усі ці біографічні спогади героїня зводить до однієї простої аксіоми, що стала її життєвим кредо й прописана в заголовку фільму: «Все має жити». Куркуріна постійно нагадує, що будь-яке життя безцінне й ніхто не повинен його знищувати. Здавалось би, прописна істина — але на тлі свинцевого миколаївського неба, яке розтинають російські ракети, вона звучить як месіанство.
Щоб глибше розкрити образ персонажки, режисерський дует вводить в історію її спортивну кар’єру. Куркуріна ще й тренерка, яка працює зі спортсменами з особливими потребами. У фільмі з’являється лінія про штангіста із ДЦП, якого готує Ганна — це ще один прояв її харизми й емпатії; вона опікується тими, за кого, можливо, інші тренери не хотіли б братися. Озброєна щирістю, героїня досягає з такими спортсменами гідних результатів.
Але саме через цю яскраву харизму фільм потрапляє в пастку: постать Ганни Куркуріної така опукла, що цілком заслуговує на цілий серіал від Netflix. Через оповідь про її життєвий шлях можна порушити на екрані велику кількість тем — від пошуку та прийняття власної гендерної ідентичності й сексуальної орієнтації до важливості низового активізму. Однак у півторагодинне документальне кіно вмістити все це неможливо. Та й не потрібно. Утім дует Дородніциної та Литвиненка намагається — розповідає про героїню все, що тільки може. Такий підхід хаотизує сюжет: складно зрозуміти, про що ж ця історія. Йдеться про захист тварин та цінність будь-якого життя? Чи все ж про спорт, емпатію та можливість пересилити себе у фізичному плані заради перемоги, яка вимірюється не лише медалями, а й відчуттям гордості й гармонії із собою?
У фіналі картини Куркуріна ділиться рефлексіями, пов’язаними зі смертю мами. Ці інтимні думки ще більше заплутують сюжет, додаючи до фільму ще один особистісний вимір героїні, який жодним чином не підводить риску в цій документальній роботі.
Гусениця шовкопряда сама по собі прекрасна істота, однак згодом вона трансформується в іще красивішого метелика. Історія зі «Все має жити» приблизно така сама — це дуже гарна документальна робота, у центрі якої сильна й цікава особистість. Однак харизма головної героїні не вміщається в хронометраж фільму й вимагає його трансформації в об’ємніший документальний серіал.