Про Secondary Archive
Secondary Archive — це створений у 2021 році онлайновий архів, що містить інформацію про художниць із Центральної та Східної Європи, народжених після Другої світової війни. Наразі в ньому практики 450 авторок. Архів структурували за трьома категоріями. Перша — країна, що є рідною для художниці; зараз це дев'ять країн. Друга — покоління: дослідниці архіву розбили весь масив представлених авторок на три покоління. Третя — теми: їх задають через теги, що описують мотиви чи ідеї, з якими працюють мисткині (наприклад, «гендерні ролі», «садівництво», «манія», «єдинороги»).
Хоч архів присвячений візуальним практикам, зображень у ньому мало. Практика художниць тут представлена через тексти-стейтменти, які пишуть вони самі. Якщо мисткиня змінює творчий підхід (як це сталося з багатьма українками після 2022 року), вона може додати новий стейтмент. Отже, архів буде цікавим і корисним радше професіоналам зі сфери сучасного мистецтва, аніж випадковим відвідувачам: тут немає яскравого візуального контенту, але є чітка структура і багато сенсів.
«Цей проєкт створив Фонд Катажини Козири, — розповідає Іга Щепанська, директорка Фонду й координаторка проєкту Secondary Archive з 2022 року. — Катажина Козира — польська художниця повоєнного покоління, що пройшла через політичну цензуру й мусила боротися за видимість в орієнтованому на чоловіків світі мистецтва. Крім того, жінки-художниці з Центральної та Східної Європи двічі невидимі ще й тому, що цей регіон традиційно недоотримує увагу артінституцій Західної Європи, які досі задають порядок денний. На подолання цієї подвійної невидимості власне спрямована робота архіву».
Secondary Archive працює так: спершу його організатори знаходять партнерську інституцію; зазвичай це галерея або артцентр, чия діяльність вагома для країни або регіону. Наразі архів має 12 таких партнерів у дев'ятьох країнах. Потім галерея обирає групу кураторів, яка обирає художниць, що увійдуть до бази архіву. Ще один шлях — галерея оголошує опенкол, і художниці можуть подати свої кандидатури самостійно.
До 2025 року заплановано додати до архіву ще 140 художниць — це будуть нові імена з уже представлених на сайті вишеградських (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина) та балканських (Албанія, Сербія, Косово), а також з країн, поки що не долучених до архіву (Північна Македонія, Чорногорія, Боснія і Герцоговина). «Ми хочемо розширюватися далі, — каже Іга Щепанська. — Можливо, наступними стануть країни Балтики. Ми також хочемо запускати дослідницькі проєкти, залучати дослідників ззовні, зараз активно шукаємо на це гранти. У нас багато амбітних планів».
Про українську частину архіву
Україна долучилася до Secondary Archive уже в рік його створення. Партнерською інституцією з України обрали дніпровську галерею «Артсвіт». До кураторської групи увійшли її директорка Ірина Полікарчук і дослідниці Катерина Яковленко, Оксана Брюховецька, Катерина Русецька. Пізніше до них долучилася кураторка Аля Сєгал.
«Спочатку вирішили додати до архіву 50 українських художниць, — згадує Ірина Полікарчук. — Зараз це смішно розповідати, але тоді нам здавалося, що цифра 50 — це дуже багато, що нам буде складно відібрати стільки українських мисткинь. Але в процесі дослідження, яке тривало пів року, виявилося, що для такої країни, як Україна, це направду дуже мале число. Потім ми додали ще 15 художниць — власне, їхні роботи можна побачити зараз у “Лабіринті”, — і сподіваюся, на цьому не зупинимось».
Українські художниці наочно вплинули на конфігурацію архіву: наприклад, саме через їхні практики в його структурі з’явився тег «війна». «До 2022 року ця тема не була така поширена в українському мистецтві, як зараз, — каже Ірина Полікарчук, — але вже тоді з нею працювали окремі художниці з тих 50, яких ми початково відібрали для архіву. Скажімо, Альона Гром, яка родом з Донецька, або Алевтина Кахідзе — її мама опинилась в окупації».
На запитання, чи виконує архів своє покликання — чи збільшує видимість художниць, зокрема з України, Ірина без вагань відповідає ствердно: «Українські імена почали активніше з’являтися на закордонних виставках. Звісно, загальна увага зараз підвищилась через війну, але ми точно знаємо, що багатьох мисткинь відшуковують саме через архів. Зокрема, нещодавно польська кураторка Моніка Фабіанська робила проєкт у США, і українські імена для нього вона шукала в архіві. Також у 2022 році Secondary Archive запросили взяти участь у Manifesta — а це хороший європейський майданчик, і на цій виставці було 14 мисткинь з українського сегмента архіву. Тож ця система працює — є обмін інформацією всередині професійної спільноти, є додаткові проєкти, які виходять за межі платформи. Що більше виходитимемо в офлайн, то краще це працюватиме».
Про виставку в «Лабіринті»
Власне, виставка «Художниці у війні» є одним з офлайн-проєктів архіву. Майданчик для неї обрали не випадково, адже галерея «Лабіринт» з тих небагатьох європейських інституцій, що активно цікавилися українським мистецтвом ще до повномасштабного вторгнення. Як розповідали в кулуарах на відкритті виставки, аж «надто активно» — що місцева спільнота була незадоволена таким перекосом й ігноруванням локальної артсцени. Саме тому у програмі виставки, яка початково мала бути суто українською, з’явилися п'ять польських художниць.
Експозицію розташували в «чорному кубі» — великому приміщенні з чорними стінами й стелею, розгородженому на декілька частин, між якими можна переміщатися багатьма маршрутами. Такий антураж створює відчуття депривації, гнітючої тиші й напруги, загострює увагу. «Я працюю з простором дуже інтуїтивно, — розповідає один з кураторів виставки й директор «Лабіринту» Вальдемар Татарчук. — Думаю, що стіни чорного кольору дають більше можливості сконцентруватися на роботах. Крім того, це технічно складна виставка, тут багато монтажних елементів, і коли стіни, наприклад, білі, ці елементи дуже виділяються. Чорний дає ефект більш чистого простору».
Розподіл приміщення на частини відповідає темам виставки: земля, тіло, дім і пам’ять. «Ми обрали теми, на перший погляд, не пов’язані з війною, — пояснює співкураторка Аля Сєгал. — Утім війна в Україні — це не тільки фронт. У віддалених від нього містах також є відчуття війни, і воно сильно вплинуло на мову художниць».
З нею погоджується польська кураторка Марта Чиж, яка модерувала дискусійну програму виставки: «Тут можна побачити роботи молодого покоління українських мисткинь, яке ніколи не жило поза ситуацією кризи. Ці роботи показують, наскільки по-різному можна говорити про війну. Зазвичай ми дізнаємося про події війни через фотодокументацію або через медіа, які створюють постійний фон нашого життя. Але ці роботи дають приклад зовсім іншої мови: у них наче взагалі нема війни, але при цьому є її відчуття. Вони також демонструють, наскільки жива й безкомпромісна українська артсцена. Зараз вона потрапляє в європейські інституції через війну, але й поза нею цей процес неуникний».
Перша частина виставки присвячена темі землі. Тут одразу згадуєш, що для світу Україна асоціюється у першу чергу з аграрним комплексом. У роботах художниць земля постає невпізнавано трансформованою війною: випалена та знелюднена, вона є окремою силою, яка несе загрозу.
На великих картинах Катерини Алійник — розкішна корнукопія, яка, якщо роздивитися уважно, виявляється мішаниною з плодів землі та розірваних снарядів. Уламки зброї тут стають органічною частиною ландшафту. Навпроти — серія малюнків польської мисткині Малгожати Павляк; вона фотореалістично перемалювала фрагменти рослин, зняті за допомогою приладу нічного бачення. Здається, що ці абстрактно-відсторонені фрагменти перекочували на її роботи просто з полотен Каті Алійник. «Польські художниці створювали свої роботи геть в іншому контексті, ніж українські, — каже Вальдемар Татарчук. — Здається, ці твори не пов’язує нічого, крім теми. Але виставлені поруч, вони задають додаткову глибину сприйняття». Із цим можна погодитися: у виставці, в назві якої є слово «війна», згадка про прилад нічного бачення запускає той асоціативний ряд, який сама художниця навряд чи закладала в роботу. Тим більше, що поряд є картини Люсі Іванової, які імітують оптику іншого воєнного приладу — тепловізора.
Схожу пару створюють роботи українки Каріни Синиці й польки Магдалени Франчак. На картині Синиці — ландшафт, повністю заповнений землею, яка домінує над малесенькими фігурками людей, що прямують незрозуміло куди й навіщо. Поруч із цією картиною постгуманістичні ландшафти Франчак, створені без прив’язки до війни, сприймаються геть не як триб’ют абстрактному екологічному порядку денному.
Відеоробота Каті Бучацької поєднує теми землі та пам’яті. На фоні зображення ґрунту, покаліченого вирвами від снарядів, авторка вголос розмірковує про важливість пам’ятання: «Якби посадити в кожну вирву дерево, ми могли б зафіксувати поранення землі й цей сад став би живим меморіалом. (...) Пам’ять про страшні події захищає нас від пропаганди; наприклад, пам’ять про Голодомор не дасть повірити в казочки про те, як класно було жити в СРСР».
Тема пам’яті переплетена в експозиції з темою дому, якій присвячена друга частина виставки. Якщо земля в роботах художниць набуває додаткової матеріальності, то дім, навпаки, стає примарним. Це не стіни й дах, а спогади чи мрії про них.
Серія Вікторії Розенцвейг складається з двох частин: «Мої тимчасові вікна» та «Моя тимчасова ковдра». Перша — це чотири зображення видів з вікна в помешканнях, які ставали для художниці тимчасовим домом. Друга — це тканина, зібрана зі старих плетених серветок, знайдених на барахолках в Німеччині. Такі самі серветки прикрашали столи й шафи наших (пра)бабусь: художниця використовує чужу, вже непотрібну пам’ять, щоб розповісти про свою.
Монументальний рельєф Даші Чечушкової містить багато образів, які ніби хаотично виринають з пам’яті чи зі сну: Офелія, людина з головою в мушлі, безконечна черга, вмуровані стіл і стілець… Зазвичай такі масштабні роботи є стаціонарною частиною якоїсь споруди в публічному просторі; ніби вирваний з нього, цей рельєф стає символом крихкості.
Третя частина виставки присвячена темі тіла. Це тіло непокірне та неслухняне, матеріалізоване через біль і кров; тіло, яке легко можна втратити.
Робота Ольги Єрємєєвої — це старий радянський альбом «Наша семья», у ньому зібрані чорно-білі фото з життя художниці після 2022 року. Вони підписані: «Вечірка на Новий рік-2023. Ховаємось у коридорі, бо в Києві обстріл». На світлині — веселі усміхнені обличчя. Війна вже вписалась у повсякденність на тілесному рівні.
Графічна серія Маргарити Половінко зображає відсторонені пейзажі чи сценки з життя. Художниця намалювала їх власною кров’ю. «Кров» також є одним з персонажів сценарію, запропонованого Катею Лібкінд. Ці персонажі — частки тіла та внутрішнього світу авторки й розповідають про неї: крім «крові», це «жир», «руки», «собака», «принцеса», «сука», «гівно». Сценарій відтворено на великому екрані жестовою мовою. Для людини, що її не розуміє, експресивність цієї мови задає додатковий вимір тілесності.
***
У кураторській розповіді про виставку зачіпає географія. Представляючи українських художниць, Аля Сєгал деталізує їхнє походження і статус регіону: Сана Шахмурадова-Танська й Даша Чечушкова — з Одеси, там постійні обстріли; Дар’я Молокоєдова — з Краматорська, а Маргарита Половінко — з Кривого Рогу, ці міста розташовані близько до лінії фронту; Вікторія Розенцвейг — з Нової Каховки, яка в окупації. Водночас, говорячи про польських художниць, кураторка просто зазначає країну, протиставляючи їх українським. Усе це виправдано — і з огляду на структуру виставки, і через те, що основна аудиторія її розповіді — поляки, які можуть бути не в курсі останніх новин з фронту. Але ця різна інтенсивність географії вражає: земля України тут постає деталізованою, ніби під збільшуваним склом, тоді як територія Польщі лише відтіняє її.
Залучення польських художниць до виставки створює ще один цікавий ефект: у їхніх творах мимоволі відшуковуєш натяки на війну, хоч і знаєш, що вони створені поза цим контекстом. Тож виникає питання: це травмованість чи підвищена чутливість? У роботі Каті Бучацької є фраза: «Вторгнення створило в нас такий стан чутливості, якого не було раніше; ми почали відчувати біль усього простору, в якому знаходимось». На виставці здається, що ми не просто відчуваємо, а інвестуємо біль у простір навколо.
Цікава також гендерна оптика виставки. Війна, яка найперше асоціюється зі зброєю, пострілами й чоловіками, представлена тут через позірно далекі від неї теми. Це той самий «невидимий» жіночий погляд, винесений на перший план. Водночас соціальні трансформацій, спричинені війною, підважують цю «невидимість». Адже актуальне українське мистецтво зараз більше представлене саме жінками-художницями: багато чоловіків в армії або невиїзні, як заведено в патріархальному суспільстві, де «війна — це справа (справжніх) чоловіків».
Крім того, та «додаткова» або «подвійна невидимість», на яку влучно вказують організатори Secondary Archive, також навряд чи валідна саме зараз стосовно власне українських художниць — війна поставила їхню творчість у фокус уваги. Але навряд чи цей фокус затримається надовго.Тож загалом деколоніальний (у широкому сенсі) жест, закладений в основу архіву, видається продуктивним і виправданим: мисткині Центральної та Східної Європи відмовляються від посередництва (та ієрархії) інституцій Західної Європи, спроєктованих чоловіками, і створюють власну горизонтальну структуру. До якої вже починає приглядатися західний світ: за даними моніторингу сайту архіву, у п’ятірку країн, що ним послуговуються, входять США, у десятку — Німеччина та Британія.
Виставка проходить в люблінській галереї «Лабіринт» до 18 серпня.
Мисткині з України, що взяли участь у виставці: Катя Бучацька, Катя Лібкінд, Люся Іванова, Ольга Марусин, Анна Івченко, Інга Леві, Дар’я Молокоєдова, Маргарита Половінко, Даша Чечушкова, Оля Єрємєєва, Сана Шахмурадова-Танська, Юлія Данилевська, Катерина Алійник, Вікторія Розенцвейг, Каріна Синиця.
Мисткині з Польщі: Магдалена Франчак, Катажина Козира, Малгожата Павляк, Ева Зажицька, Марта Згерська.
Куратори: Аля Сєгал, Вальдемар Татарчук.
