«Він був немов промінчиком сонця, який давав тепло і надію, але його у нас відібрала війна»

«На Юру завжди можна було покластися, поруч із ним я відчувала себе справжньою жінкою. Завжди уважний, турботливий та готовий зробити все заради мене і нашої донечки», - з тугою згадує про свого чоловіка, бійця 30-ї окремої механізованої бригади Юрія Січкаря, дружина Марина. 

Юрій був братом найкращої Марининої подруги. Тож вони були знайомі ще з дитинства. Проте взаємна симпатія, а згодом і романтичні стосунки почались з юності. «У 17 років ми почали зустрічатись, а потім Юра пішов до війська. Коли повернувся – почали жити разом і вирішили одружитись. А через півтора роки народилась наша Вікторія (донька подружжя)», - розповідає Марина Січкар. Тоді чоловіковому щастю не було меж. «Він немов сяяв від щастя. Завжди поспішав з роботи до нас із донечкою, а коли дарував мені навіть найменший дарунок, ніколи не забував і про Вікторію. Якщо це були квіти – обов’язково для нас двох», - говорить дружина загиблого.

Зі слів жінки, стає зрозумілим, що для Юрія Січкаря сім’я: дружина та донечка, були найбільшим щастям. Він старався завжди працювати, аби забезпечити їх усім необхідним, а коли випадав вільний час – проводив його із дитиною. Марина пригадує, що вони дуже любили гуляти на свіжому повітрі, а ще – дивитися футбол. «Якщо і кажуть деякі люди, що футбол то не жіноче, то у випадку з нашою Вікторією це не так. Тато її навчив і м’ячем грати і дивитися футбол, який вона і зараз не перестає любити. А ще – співати пісень про Україну».З початком АТО на Сході країни, Юрій Січкар болісно переживав ці події. «Ми також переживали і боялись, аби його не відправили на війну, але Юрій одразу сказав, якщо прийде повістка – ховатися не збирається, бо не зможе сидіти і спостерігати, як гинуть люди. «Та і хто якщо не я вас захистить?!», - казав він тоді», - згадує Марина Січкар. Коли Юрій отримав повістку, то не сказав ні слова дружині і, як зазвичай, наступного ранку обійняв своїх коханих дівчаток, котрі і не здогадувались, що замість роботи, Юрій поїде до військкомату.

Після короткострокового злагодження, Юрій Січкар проходив службу в АТО, у складі 30-ї окремої механізованої бригади. Щодня телефонував додому, але майже нічого не розповідав, аби зайвий раз дружина та донечка не хвилювались. А День народження, Юрія відпустили додому, у короткострокову відпустку. Це було його останнє побачення із рідними… «На свято він запросив майже всіх, з ким спілкувався. Робив все, неначе це було востаннє, прощався, залишав прохання та давав настанови…Коли ми стояли вже на вокзалі, біля потягу, Юрій вчергове мене обійняв і тоді, якось тьохнуло у серці, але переконувала себе, що все буде гаразд», - згадує Марина Січкар. Однак доля розпорядилась інакше.

«Ми приїхали від батьків із села. Напередодні, Юра якраз перерахував нам кошти і ми купили Вікторії нові чобітки, я хотіла зателефонувати і показати їх йому, аби і він порадів, але телефон не відповідав. І так протягом декількох днів. Звичайно, я почала хвилюватись, але намагалась не думати про погане, допоки не почула – «Юрія більше немає», - так нам сказали у військкоматі», - ледь стримуючи сльози говорить Марина.

Юрій Січкар загинув 13 вересня 2015 року у селищі Луганське Донецької області під час бою з диверсійно-розвідувальною групою ворога. Указом Президента України № 76/2016 від 1 березня 2016 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» 111 ступеня (посмертно).

«Втрату найріднішої коханої людини неможливо пережити. Дуже боляче і зараз згадувати і думати про Юру. Але найважче Вікторії. Спершу вона постійно в мене запитувала, чому тато не телефонує…Ми сказали їй правду… Дуже довго плакала…Зараз донечці вже 6 років. Ми всі разом ходимо до тата на кладовище і Вікторія дуже пишається, що її татко герой», - розповідає Марина Січкар.

Зараз Марина Січкар із Вікторією проживають з мамою Юрія і його родичами. Вони отримали від держави компенсацію, але власного (окремого) житла не мають. Вікторія наступного року піде до школи, але вже зараз охоче вивчає нове. Вікторія швидко вчиться і росте, тож дівчинці потрібний новий одяг і іграшки. Давайте разом допоможемо донечці Юрія Січкаря, яка на війні втратила свого тата.

СІЧКАР МАРИНА ВІКТОРІВНА MARYNA SICHKAR 4188370026800923 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram