І про переклад та перекладачів художньої літератури, яким давно час об΄єднатися, щоб відстоювати свої інтереси в умовах ринку, що змінюється в бік подальшої дегуманізації.
Видавець із «Теза» запитав, чи готові перекладачі працювати за відсоток від продажів, адже грантування перекладів скоротилося, тобто фінансовий дискомфорт перекладача – це ціна за вихід книжки як такої, бо інакше, мовляв, її зовсім не буде. І так в душі рвонуло «мир хатам, війна палацам», і заграло полум’я перших профспілок! І хоч зрозуміло, що не в палаці сидить видавництво «Теза», а радше від безвиході шукає, на кого б то перекласти тягар своїх проблем, потреба в радикальному (конфлікт-)діалозі означилася дуже чітко: українські видавництва мають величезну біду з маркетингом, нечисленна україномовна продукція зазнає лише дуже умовного просування на ринку (так, що на його тлі навіть недолугий піар Андруховича на 11.11.2011 виглядає стратегією), книжки погано продаються і майже ніколи не перевидаються.
То невже за поганий маркетинг мають платити наймані працівники – перекладачі, редактори, коректори? Тільки через те, що вони – працівники інтелектуальної сфери, ентузіасти, яким символічний капітал від з’яви книжки на полицях нібито важливіший за засоби з виживання?
Видавці ремствують, що не знають свого читача, відповідно, не можуть розробити відповідні стратегії промоції книжок. Проте соціологічне дослідження українського читацтва спілка видавців і книгорозповсюджувачів ініціювати не поспішає – чи то грошей бракує (чого дурний – бо бідний...), чи захоплена іншими способами реалізації своїх комерційних інтересів. Натомість gfk ukraine дійшла висновку, що читання як габітус, звичай, форма життя скорочується, 73% населення не вважають його важливим, а кожен четвертий громадянин не відкриває книжку взагалі.
Тож хто має взятися за популяризацію читання й підтримку української книжки? Всі учасники дискусії в goethe institut дружно погодилися, що державі на культурну політику начхати, таке питання для урядовців невчасне й нецікаве, що продемонструвала низка спроб сконтактувати з ними. Приватний бізнес у сфері книговиробництва вочевидь не здатен до такого рівня консолідації – мімікруючи під громадські організації, він по-дилетантськи намагається продавати деінде, якщо вже вдома не виходить. Третій сектор? Низові ініціативи на зразок «100 книжок для сільської бібліотеки» Міли Іванцової? Безперечно! Саме тут соцмережі стають важливим інструментом практичної дії.
Проте коли я чую, що перекладач Микола К. готовий працювати за «джентльменськими угодами», а якщо йому не заплатять – ославить такого роботодавця на фейсбуці, а Сергій Руденко із порталу Буквоїд радіє, що держава не втручається в його інтернет-проект і рекламує... свою фб-групу, то революційний запал починає характерно сичати. Звісно, в умовах майже повної відсутності засобів для існування громадському сектору в сфері культури доводиться несолодко, тож інтернет дійсно дає перевести подих – і все більше позбавляє зв’язків із реальністю. Інтернет-публікація не має випробування економічною вартістю, від чого зростає не лише свобода висловлювання й експерименту, але й кількість публікацій безвідносно до їхньої якості. В контексті всетравності ґуґла вираз про папір, що все терпить, втрачає сенс. Хоч жити без ґуґла ми вже, звісно, не можемо.
Ситуація соцмереж іще дещо складніша: тут ми не просто дістаємо інформацію чи розваги – ми маємо ілюзію соціального співбуття й інтеракції, перебуваючи в полоні повністю віртуалізованого життя. Так, в першому прикладі фейсбук стає альтернативою професійній організації перекладачів, таким собі ерзацом реальної дії. В другому – приватно-публічний модус фб (квінтесенції інтернету) начебто й саму книжку зводить до віртуального говоріння про. От тільки реальність втручається, клята – то законопроектом АСТА, то банальною наявністю ключів від університетських приміщень в одних руках і ненаявністю їх у інших...
Книга, паперова чи електронна, обумовлена певною сукупністю реальних умов – авторським гонораром, податками, рівнем освіченості письменства і читачів, наявністю інтернет-дротів, доступністю паперу / комп’ютера / окулярів / книгарень / їжі / грошей... Її появу визначають структурні умови, соціальні конвенції, покращити чи змінити які можна лише на рівні реальної дії – від низової активності до спільного артикулювання політичних вимог з боку громадськості, які можуть реалізуватися в демонстрації, виступі, страйку, самоорганізації. А для цього самих лише фантомних дій у просторі умовно необмеженої свободи недостатньо. Фейсбук – як і будь-яка мережа – це інструмент, ефективність якого залежить від вміння ним користуватися, проте не простір дії і точно не спосіб діяльності, якщо йдеться про громадські зусилля зі зміни своєї ситуації.