Європейці обрали новий склад парламенту. У Франції голосування принесло історичний тріумф ультраправому «Національному зібранню» — 30 %. Це вдвічі більше за результат партії президента Макрона, яка навіть не дотягла до 15 %. Третіми фінішували соціалісти на чолі з проукраїнським Рафаелем Глюксманом — 14 %.
Через годину після оголошення екзитполів французький президент звернувся до населення з приголомшливою заявою: він розпускає нижню палату французького парламенту й оголошує дострокові вибори. Здивувалися навіть крайні праві, які самі просили про такий сценарій. За законом, ніщо не зобов’язувало Макрона до такого кроку. Він мав повне право тримати склад національного парламенту до запланованих у 2027 році виборів. Однак президент заявив, що «країні потрібна чітка більшість». Сказав це, не маючи жодних гарантій, що цією більшістю стане його партія, адже вперше за історію Пʼятої Республіки президент пішов на розпуск, перебуваючи в максимально слабкій позиції. Це рішення потішило електорат популістів, які планують узяти ще більше крісел, і глибоко шокувало решту країни. «Що він собі думає?» — це питання вже другу добу не сходить з уст французів. То що ж він дійсно собі думає? Варіантів як мінімум три.
Сценарій 1. Влаштувати ультраправим краштест
Далекого 2017-го «Національне зібрання» мало лише вісім крісел у французькому парламенті (з 577). За сім років ситуація кардинально змінилася. Популісти не лише володіють 89 мандатами, а й б’ють нові електоральні рекорди: кожен третій француз, який у неділю прийшов на дільницю обирати склад Європарламенту, віддав свій голос за «Національне зібрання». З яких би міркувань він це не зробив: протестний голос щодо політики Макрона чи щира відданість ультраправим цінностям, — зрозуміло єдине — Францію виразно хилить праворуч.
Звісно, можна послатися на низьку явку, адже 48 % французів узагалі не пішли голосувати: вибори Європарламенту традиційно не так важливі, як власного національного. Однак останні опитування свідчать, що через три тижні на дострокових національних крайні праві можуть побити ще один рекорд і здобути вдома понад 200 крісел з 577.
За такого сценарію французька Національна асамблея отримає дві великі групи — партію Макрона і партію Ле Пен. Це означає єдине — коабітацію (співмешкання), коли президент муситиме призначити прем’єра й половину міністрів з опозиції. То невже Макрон готовий до того, щоб головою кабінету став його ідеологічний опонент Жордан Барделла? Так, якщо макіавеллівськи підготував популістам краштест за принципом «хочете влади — тримайте».
За планом, парламентські вибори у Франції мали відбутися того самого року, що й президентські — 2027-го. Витягнувши туза з рукава раніше, Макрон забрав у опонентів три роки на розкачування французького суспільства й підготовку до приходу до влади. Кинутий у прем’єрське крісло Барделла в липні цілком може розчарувати французів, які очікують від «Національного зібрання» французького дива й розв'язання всіх проблем. Так позиції ультраправих ослабнуть, а перемога Ле Пен у 2027-му стане ще примарнішою.
Залишаються два питання: чи дійсно Макрон планує розібратися з опонентами за рахунок французького суспільства, яке і так натерпілося від років непопулярних реформ, і чи направду переконаний, що Барделла провалить завдання? А якщо французам сподобається новий прем’єр? Сценарій співмешкання у Франції найменш вигідний Україні. Хоча з лютого 2022 року «Національне зібрання» припинило відверті реверанси в бік Москви, однак партія відкрито виступає за згортання військової допомоги Україні, адже це буцімто «послаблює оборонну систему самої Франції». Зовнішня політика залишається прерогативою президента, утім варто Франції отримати ультраправого міністра Європи або оборони, як низка процесів може суттєво загальмувати.
Сценарій 2. Уникнути долі Франсуа Олланда
Колишній наставник Макрона, соціаліст Франсуа Олланд у 2012 році починав свій мандат на хвилі піднесення. Тоді Ле Пен могла тільки мріяти вийти у другий тур і мала лише двох депутатів у парламенті. Минуло п’ять років, і французи так розчарувалися в соціалістах, що у 2017-му ті втратили 286 (!) крісел у парламенті. Це був історичний ляпас, від якого партія досі не оговталася.
Тоді голоси соціалістів перейшли до новоствореної партії Макрона, який позиціонував себе як рушійну силу. Хто б міг подумати, що мине сім років — і Макрона почне наздоганяти доля Олланда. Спершу його партія не дотягнула до повної більшості в Національній асамблеї на виборах у 2022-му, тепер зазнала фіаско на європейських виборах. Якщо чекати 2027 року, то, можливо, і від макронівського «Відродження» залишаться самі крихти, що неабияк ударить по позиціях й его французького президента, який, за свідченнями близького оточення, не хоче «закінчити, як Олланд».
Макрон схопився за можливість провести дострокові парламентські, щоб зберегти ще на п’ять років хоч якусь ілюзію впливу «Відродження» на політичне життя країни. Наразі партія має 245 депутатів з 577 й у голосуванні всіх законів покладається на підтримку правої сили «Республіканці» та на центристів.
Звісно, Макрон мріє про ідеальний сценарій — відновити абсолютну більшість, як у 2017 році, про стару французьку традицію республіканського фронту: через загрозу влади ультраправих виборці мобілізуються і голосують за поміркованого кандидата, навіть якщо не погоджуються з його політикою. Цей трюк спрацював у 2002 році під час дуелі Ширак — Ле Пен (тоді це був ще Жан-Марі, батько Марін), а також у 2017-му та 2022-му, коли Марін Ле Пен пробралась у другий тур. Та що більше минає часу, що більше непопулярних реформ проводить сам Макрон, то менше французи бачать сенсу голосувати за нього чи його силу, навіть якщо це протидіє «більшому злу».
Для України збереження більшості Макрона було б оптимальним варіантом, адже його політична сила зі самого початку повномасштабного вторгнення не відхилялася від офіційної лінії президента — бути з Україною до перемоги. Та цей сценарій видається найменш реалістичним.
Сценарій 3. Макрон згадав, що колись був соціалістом
У розмові про результати європейських виборів у Франції не можна ігнорувати неабиякий прорив соціалістів на чолі з 44-річним Рафаелем Глюксманом. Його партія отримала всього на відсоток менше від партії Макрона. Амбітний політик, затятий критик Росії, який регулярно їздить до України (ще з часів колишнього шлюбу з Екою Згуладзе), він може уособлювати те саме оновлення лівого флангу, на яке так чекають французи.
Проблема в тому, що після краху політики Олланда французькі ліві роздробилися на чотири частини: соціалістів, «нескорених», комуністів і зелених. Створивши ситуативний альянс перед парламентськими виборами 2022 року, вони змогли стати найбільшою опозиційною силою в Національній асамблеї, але за останні два роки розсварилися з низки питань — від атомної енергетики до ситуації в Ізраїлі.
З початком блискавичної виборчої кампанії ліві знову заявили, що об’єднуються зі спільною метою «запобігти приходу до влади ультраправих». Імовірно, що Макрон розраховує на посилення лівих і навіть розглядає варіант великої республіканської коаліції, адже сам починав кар’єру в соціалістичних лавах, поки не скотився до центризму й пізніше до класичної правої політики в питаннях безпеки, праці й імміграції.
На відміну від багатьох європейських країн, Франція не має досвіду широких коаліцій, тобто об'єднання традиційних правих, лівих і центристських сил задля протидії ультраправим. Саме цей сценарій може видатися єдиним можливим способом протидіяти популістам після дострокових виборів. Історія показує — коли ультраправі приходять до влади, вони так легко з неї не йдуть.
Своїм рішенням провести дострокові вибори Макрон ставить на кін майбутнє своєї країни: пан або пропав. Франція показала себе ключовим союзником України в ЄС, відповідальним лідером євроспільноти. З приходом команди Ле Пен усе це може кардинально змінитися. Помірковані політичні сили Франції повинні зрозуміти, що від їхньої здатності об’єднатися й мобілізувати виборців за наступні три тижні залежатиме не лише політичне майбутнє їхньої країни, а й мир у Європі.
