Кривавий спадок Сталіна
Ми точно не з'ясовуватимемо тут, чий Карабах (Арцах), щоб не поглиблювати етнічних розбірок на тлі чергової міграційної кризи, до якої знову доклалися Москва та Анкара. Цьому конфлікту сотні років, кожен має власне бачення, кому історично належить карабаська земля. Міжнародне законодавство говорить, що Нагірний Карабах – це територія Азербайджану. Однак мало хто знає про часи, коли там у відносному мирі співіснували вірмени та азербайджанці. Що криваве протистояння приходило на ці землі, лише коли у справи втручалася Російська чи Турецька імперії.
Останні кілька століть росіяни і турки пестували цей конфлікт, щоб тиснути одне на одного. Обоє проводили етнічні чистки на території Південного Кавказу. Турки виселяли християн-вірмен до Персії, а росіяни нищили мусульман і позбавляли їх політичних прав. Коли сталася революція 1905 року, російський цар Микола II, який, окрім іншого, полюбляв нищити людей на площах власної столиці, заплющив очі на вірменсько-татарську різанину. Російські таємні служби її і спровокували: поширювали листівки про бажання вірмен влаштувати чистки серед мусульман, паралельно запускали чутки про намір вірменського народу відновити втрачене історичне царство. Усе виключно з єдиною метою – не дати Південному Кавказу стати частиною тодішніх революційних подій.
Однак найцікавіше почалося після того, як на авансцену вийшли Ленін і Сталін. Останній був комісаром з національних питань, паралельно очолював кадрову роботу. Базово концепції цих двох щодо Кавказу були відмінними. Ленін на початку хотів зближення з постосманською Туреччиною, таємно бажав, щоб революція Ататюрка провалилася і в Анкарі запанувала соціалістична влада, орієнтована на Москву. Він також прагнув поширити свій вплив на Кавказі, який довго протистояв більшовикам. А Йосип Сталін думав про більш прикладні речі: як поставити на місцях лояльних людей, за допомогою кавказького конфлікту прибрати частину неприємної йому партійної еліти та навічно зберегти етнічне протистояння вірмен та азербайджанців, щоб утримати над ними радянську владу «миротворця-посередника».
4 грудня 1920 року Сталін напише статтю «Да здравствует советская Армения!» для газети «Правда». Там він сфальсифікує інформацію про рішення, виписані в декларації революційного комітету Азербайджану. Сталін скаже, що Баку погодилося, щоб усі спірні території – Нагірний Карабах, Нахічевань і Зангезур – перейшли Вірменії. Цю брехню, до речі, будуть розповідати під час першої карабаської війни, основа якої формувалася під час розпаду Радянського Союзу.
Вірмени, яких тоді знайомили зі статтею Сталіна, не знали, що паралельно Ленін підписує Московську угоду з кемалістською Туреччиною, де більшість спірних територій відходять Азербайджану.
Ці двоє, Ленін і Сталін, обманювали всіх. Ще в листопаді 1920 року, виступаючи перед керівниками більшовистських осередків Кавказу, майбутній радянський диктатор скаже: щойно Вірменія стане радянською, вона має отримати спірні території, зокрема Нахічевань і Зангезур. Це означає, що лідери більшовиків ухвалили рішення про Кавказ ще до його радянізації.
Роль Сталіна цим не вичерпалася. Протягом трьох-чотирьох років виникали суперечки між Вірменією та Азербайджаном щодо того, кому належатимуть ці землі, включно з Карабахом. Бувало, що Йосип Сталін змінював рішення щодня. Однак врешті Москва створила бомбу сповільненої дії. По суті, наприкінці 1923 – на початку 1924 років Сталін, який тоді вже керував багатьма процесами в Радянському Союзі, вирішив віддати Зангезур Вірменії, аби встановити бар'єр між Нахічеванню і Карабахом, переданими Азербайджану. Цей бар’єр, зрозуміло, створювали з огляду на фактор Туреччини, яка завше хотіла повернути свій вплив на регіон.
З Карабахом, до речі, Сталін пішов ще далі. Він вивів частину цієї території з-під прямого управління Баку. Вона стала автономією, що номінально перебувала під владою Азербайджанської РСР, однак фактичними її керівниками були представники вірменського партійного управління.
Так Азербайджан втратив владу над Західним Карабахом, а Вірменії, яка територіально програла, надали особливі культурні права та посилений політичний вплив в Азербайджані. Азербайджанці таких прав у Вірменії не мали. Москва ж стала медіатором, від якого залежала безпека обох народів. Усе це призвело до трьох війн уже в пострадянську епоху. Однак виникли вони знову не без участі Росії. Показово, що остання, нинішня, відбулася рівно через сто років після садистського рішення Йосипа Сталіна.
КДБ запускає війну
Уже наприкінці епохи Брежнєва влада та ресурси поступово перетікали до КДБ. Компартія слабшала, геронтократія та корупція нищили еліту Радянського Союзу, який у середині 1980-х років опинився на межі економічної кризи. Прозорливі второпали, що система може зазнати політичного краху.
Ніхто не бажав розпаду СРСР – ані комуністи, ані кадебісти, – одначе їх цілі не збігалися. Перші прагнули втримати владу, другі – забрати її. 11 березня 1985 року до влади прийшов Горбачов. Він завжди був проти якоїсь незалежності, постійно виступав за так званий обмежений суверенітет – за доктрину Брежнєва (насильне втручання у справи підконтрольних держав). І в цьому керунку прагнув модернізувати Радянський Союз, коли вже стало зрозуміло, що надто багато республік соцтабору хочуть жити окремо від Росії.
Аби незалежність не настала, у 1986–1990 роках силовий апарат за прямою вказівкою з Москви почав проводити насильницькі кампанії в національних республіках. Вважалося, що розділені за політичними, етнічними, релігійними ознаками частини Радянського Союзу, назвімо їх так, не зможуть впливати на загальну ситуацію в СРСР, система якого вже доходила до точки повноцінного краху. Ідеологом цього процесу був поплічник Горбачова – останній голова Верховної Ради СРСР Анатолій Лук’янов. Він вважав, що втримати країну можна, якщо організувати конфлікти всередині республік, показавши населенню, що національні рухи можуть спричинити лише хаос. КДБ узявся втілювати план.
У грудні 1986 року Горбачов ставить на посаду першого секретаря партії в Казахстані «свою» людину (хоча планували, що її займе молодий «реформатор» Назарбаєв). Це призводить до масових протестів казахської молоді, які придушують військовим шляхом. 1988 року той самий силовий блок СРСР абсолютно штучно створює конфлікт між Вірменією та Азербайджаном, який переростає у війну в Нагірному Карабасі. Потім будуть етнічні розправи в Узбекистані, провокування конфлікту між грузинами й абхазами, який мав утримати Тбілісі від проголошення незалежності та переріс у війну. Так само сталося в Молдові, на території Придністров’я, яке використали, аби не дати молдованам стати повністю незалежними.
У національно-визвольні рухи на території всіх республік система інкорпорувала своїх людей. Вірменія, Азербайджан, відповідно Карабаська автономія, не стали винятком. У Нагірному Карабасі з’явилися осередки, що виступали за незалежність, вони були пронизані московською агентурою, не належали до місцевої номенклатури. Ці рухи закликали до відокремлення від Азербайджану.
Урешті-решт це спровокувало вуличні протистояння на всіх трьох територіях. Точкою неповернення стали вірменські погроми в азербайджанському Сумгаїті, після яких понад пів мільйона вірмен перетворилися на біженців. Утім історики чомусь уже забули, як по Азербайджану ходили російські провокатори і розповідали, що вірмени в Нагірному Карабасі знущаються та виганяють з осель азербайджанців. Ніхто не говорить про архівні документи, які свідчать, що маршрут цієї стихійної ходи був продуманий, що все фільмувалося й оркеструвалося поставленими людьми з КДБ.
Паралельно виникли радикальні групи всередині Азербайджану. Їхню роботу також координували з Москви. У Нагірному Карабасі росіяни створили Республіканський оргкомітет, який розробляв і здійснював силами міліції, ОМОНу та внутрішніх військ операції з депортації вірменського населення Нагірного Карабаху та сусідніх районів.
Коли ж Азербайджан був за крок до проголошення незалежності, радянська влада спровокувала черговий вірменський погром в Баку, щоб ввести туди війська.
Комуністи, проте, програли. Тільки не демократії, а КДБ. До влади прийшов Єльцин, і система відразу запрацювала на відновлення Радянського Союзу. Тоді в Москві вважали, що колишні республіки вдасться повернути в орбіту, якщо вони увійдуть до СНД.
На цьому тлі почалася Перша карабаська війна. Чи була вона кривавою? Аякже. Чи вірмени й азербайджанці знищували одне одного? Звісно. Проте не варто забувати, які звірства чинили підрозділи так званих спільних збройних сил СНД, якими командували такі люди, як російський генерал Шапошников. Він був серед тих можновладних виконавців, хто стояв за трагедією в Ходжали, про яку часто згадують азербайджанці.
Знову-таки, ми не говоримо про те, хто більше винен у подіях – вірмени чи азербайджанці; хто кого дужче нищив. Ми говоримо про те, що Москва досі не покарана за те, що оркеструвала цю бійню. Та що дивуватися, якщо далі вже «демократична Росія» Єльцина – Путіна перетворила конфлікт у Карабасі на туз у рукаві, за допомогою якого шантажувала і Єреван, і Баку.
Від першої до другої карабаської
Вірменія перемогла в Першій карабаській війні. Вона встановила контроль над Карабахом і сімома територіями, які належали Азербайджану, назвавши їх «буферною зоною». Росія створила на вірменській території армійські частини, а разом з ними поставила підконтрольних політичних керівників. В Азербайджані при владі залишалася зрозуміла комуністам і кадебістам родина Алієвих.
Кремль створив ілюзію переговорів – перші Мінські домовленості. Для врегулювання «кризи» сформували щось схоже на нормандський майданчик, куди долучили міжнародних медіаторів. Навіть свою формулу Штайнмаєра у вигляді Мадридських принципів, власну історію з особливим статусом Карабаху та моніторинговими місіями. Усе це Москва використала проти України у 2014 році.
Для Вірменії все було добре до 2018 року: росіяни крали стільки, скільки хотіли, вірменські бізнесмени отримували годівнички в Москві, ресурси Нагірного Карабаху використовувала РФ. А далі відбулася оксамитова революція, внаслідок якої крісло прем’єра зайняв Нікол Пашинян, і він не сподобався Путіну. І не тому, що не хотів вибудувати відносини з Москвою, а тому, що від початку був чужим. Для Москви чужі всі ті, хто прийшов до влади демократично, скинувши проросійських маріонеток.
Коли контакт з Москвою не вдався і Кремль вкотре зруйнував основу для мирних перемовин з Азербайджаном – а варто сказати, що на певному етапі Єреван і Баку підступили до вирішення питання, – Пашинян дистанціювався від Росії.
Саме він порушив справу проти дочірньої компанії Російської залізниці (РЖД). Його ж команда поширила заяви про намір вивести російську військову базу. Вірменські правоохоронці узяли під варту проросійського політика Гагіка Царукяна, партія якого, «Квітуча Вірменія», входить до числа партнерів путінської «Єдиної Росії».
Тим часом Азербайджан упродовж останніх 10–15 років посилював армію – оснащував її новітньою технікою. За ці роки змінилася й Туреччина – стала регіональною потугою із сильними і сучасними збройними силами. Дві держави створили економічний та оборонний альянс, що допомогло Баку наростити м’язи і підготуватися до нової фази протистояння. Вірменія ж утратила міць армії, її силовики досі зав’язані на Москву. Як правильно нещодавно сказав Пашинян: «Залежність Вірменії у сфері безпеки від Росії була стратегічною помилкою».
На цьому тлі відбулася Друга карабаська війна, яку виграв уже Азербайджан.
Гра Путіна
Які результати цієї війни? Азербайджан забрав райони, які називали «буферною зоною», а також частину Нагірного Карабаху. Найголовніше, що азербайджанці зайняли Шуші – ключовий пункт, з якого добре прострілюється столиця Нагірного Карабаху, місто Степанакерт, а також Лачинський коридор, фрагмент автошляху Єреван – Горіс – Степанакерт, що сполучає Вірменію з Карабахом і є ключовим вузлом для постачання озброєння і продовольства.
Після цих подій Нагірний Карабах, як зазначив президент Алієв, перестав бути автономією. Територію майже повністю контролювали азербайджанці.
Азербайджан не отримав би перемоги без Туреччини. Це очевидно. Однак він і не пішов би війною, якби Росія не заплющила очі і не дозволила атаку на Нагірний Карабах. Що ж отримала Москва? Вона відправила до Карабаху своїх «миротворців» з числа прикордонників ФСБ РФ. Що це їй дало? Так Росія спробувала здобути контроль над транзитними шляхами, що мали допомогти обійти західні санкції. Кремль ще у 2020 році готував економічну базу для великої війни проти України та протистояння із Заходом.
Він використав цю ситуацію, щоб послабити владу Пашиняна, якого чимало вірмен вважають винним у програші. Прем’єр утримався у кріслі, хоча політично добряче втратив. Коли ж Азербайджан напав уже на вірменську територію в районі Сев Ліч у травні 2021 року і Москва з її ОДКБ відмовилася реагувати, Пашинян кинувся шукати допомоги за межами Росії. Після того як РФ вторглася в Україну 2022 року, прем’єр Вірменії вирішив діяти рішучіше.
Він почав домовлятися з Парижем і Вашингтоном. Зі США, до прикладу, – про спільні військові навчання. Паралельно обмежив санкційні товари, що йшли до Росії. Далі Єреван відкликав постпреда в ОДКБ і запустив ратифікацію Римського статуту Міжнародного кримінального суду, який видав ордер на арешт Путіна через його злочини проти України. Останньою краплею став нещодавній візит дружини глави вірменського уряду Ганни Акопян до Києва. Вона привезла гумдопомогу і взяла участь в організованому Оленою Зеленською форумі перших леді та джентльменів.
Це не сподобалося Москві, яка зробила все можливе, щоб заблокувати мирні перемовини Пашиняна та Алієва за посередництва Ердогана у 2023 році. До речі, часом здавалося, що сторони досягнуть мирної угоди, адже Єреван був готовий фактично передати Карабах Азербайджану, визнавши його міжнародні кордони.
Однак Путіна розлютило, що Пашинян відмовився виконувати підписані в Москві домовленості і відкривати доступ до транзитного Зангезурського коридору, через який мали йти підсанкційні товари з Туреччини та Азербайджану до РФ. Саме тому Кремль вирішив заплющити очі і на Третю карабаську війну, яка завершилася по суті 20 вересня 2023 року перемогою Азербайджану.
Партія триває
Росія, звісно, доклалася до тотального програшу Вірменії. Отримавши завдяки своїм «миротворцям» фактичну владу над залишками Нагірного Карабаху, вона поставила керувати процесами свою людину. Спочатку на місце держміністра уряду Карабаху пришов колишній російський інвестиційний банкір і засновник компанії «Тройка-Діалог», підсанкційний в Україні Рубен Варданян. Далі вона призначила президентом анклаву Самвела Шахраманяна, який за 15 днів здав Карабах, розпустив усі військові сили і оголосив про припинення самостійного існування регіону з 1 січня 2024 року.
Здавалося б, гра має завершитися. Однак партія триває. Не вирішено два питання. По-перше, що буде з російськими миротворцями після 2025 року, коли мине термін домовленостей, підписаних Путіним, Алієвим і Пашиняном. Чи зможе Москва після цього тримати на азербайджанській території своїх «миротворців», невідомо. Як не знаємо ми, чи захоче Баку миритися доти з перебуванням цих людей у Карабасі і які умови вкупі з Анкарою висуне Москві згодом, аби та мала транзитний коридор для санкційних товарів.
По-друге, Кремлю потрібно знімати Пашиняна і ставити на його місце зрозумілого собі персонажа – так, як він це робив раніше. Росія хоче отримати той самий доступ до Зангезурського коридору. Тому російські миротворці вже допомагають Азербайджану вивозити десятки тисяч вірмен з Нагірного Карабаху на територію Вірменії. Москва прагне створити соціальну та політичну кризу, спровокувати протести, однак уже за власними правилами. Щоб на місце Пашиняна зайшов черговий Медведчук.
Росіяни вже розігрують спектакль із затриманням азербайджанцями того самого Рубена Варданяна, з якого нині ліплять мученика та борця за свободу Нагірного Карабаху. Однак виникає питання: що робити, якщо Пашиняна не вдасться посунути і Зангезур залишиться закритим? Вірогідно, про це в Кремлі нині навіть не думають.
***
Не будьмо наївними: Москва не завершила історію з Нагірним Карабахом, вона просто змінила підходи. Якщо Сталін закладав юридичну базу для майбутніх етнічних конфліктів, то Путін нині ліквідує етнічне питання. Спочатку він це робив у самій Росії, юридично та фактично стираючи ті чи інші народності. А тепер узявся за країни, які раніше були радянськими республіками. Нині він говорить, що їхні громадяни – це неправильні русскіє або ж ті, хто є частиною русского міра. І тут він не думає про Україну, Грузію, Білорусь, Молдову, Вірменію, Азербайджан як про окремі суверенні держави. Він не думає і про Карабах. Для нього це все територія Росії.
Москва просто вчергове запустила механізм відновлення імперії. На всіх напрямах ситуація виглядає по-різному. З Україною не вдається, а з меншими країнами може вдатися. Тож нині у Вірменії почалися процеси, які загрожують безпеці всього Південного Кавказу. Партія триває…
