Співали різдвяні пісні на пошті, щоб поїхати в Україну
Лікарка-неонатологиня дублінської лікарні Ротонда Людмила Захарченко живе в Ірландії понад 25 років.
З перших днів повномасштабної війни разом з іншими українськими лікарками організувала фонд The Association of Ukrainians in Ireland. За перший тиждень зібрали майже €100 тисяч — спрямували на автомобілі швидкої та інше оснащення, розповідає лікарка.
Згодом Людмила познайомилася з професором Джерардом Б’юрі, директором Центру екстреної медичної науки Університетського коледжу Дубліна, а згодом — із професором Крісом Фітцпатріком, доцентом клінічного факультету Центру невідкладної меддопомоги. Спільно у них виникла ідея навчального проєкту з тривалим впливом.
Людмила розповідає, що у 2022 внутрішньокістковий доступ майже не застосовували на полі бою, тоді як в Ірландії та більшості країн Європи його використовують на догоспітальному етапі понад десять років. Адже це дає медику надійний «вхід» в організм там, де класичний спосіб неможливий. Схожа ситуація була й із транексамовою кислотою. Ці навички поєднали в одному курсі.
Щоб вперше поїхати навчати в Україну, в Ірландії команда співала різдвяні пісні на пошті. “Нам дозволили виступати по дві години щодня протягом тижня. Так вдалося зібрати три-чотири тисячі євро», — згадує Людмила Захарченко.
За ці кошти придбали перші навчальні набори й привезли їх до України у власних валізах. Один комплект спецобладнання — дриля, голок, наборів, — коштує €150-200.
З першим навчальним візитом команда малим складом поїхала до Львова і провела навчання для 25 медиків та парамедиків.
Медики зверталися за підтримкою до своєї влади, Червоного Хреста, волонтерів (їх у команді понад 500). Згодом про них дізналися ширше, з'явилися підтримка й фінансування.
Червень 2026. Тепер обидві навички закріплені в нормативних документах для бойових медиків — а ірландсько-українська команда приїхала ділитися досвідом уже вдесяте.
Набори українським медикам формують в Університетському коледжі Дубліна, привозять манекени та навчальні кістки, надруковані на 3D-принтері в коледжі. Одразу після теорії учасники відпрацьовують навички на манекенах, а все обладнання роздають інструкторам-учасникам тренінгу, щоб вони продовжували навчати далі.
Один курс триває два дні, за поїздку проводять два-три курси — уже загалом близько 100-150 учасників. “А вони, за принципом „тренер навчає тренера“, передали знання вже 20–30 тисячам людей”, — розповідає Людмила Захарченко.
«Тренер тренує тренера» – ключова ідея курсу. Першого дня учасники вчаться самі, другого — пробують викладати колегам, а наприкінці презентують, як навчатимуть інших у своїх підрозділах. Один інструктор фізично не навчить усіх, але кожен випускник множить кількість урятованих життів. Серед них — медики штурмових підрозділів, морської піхоти, тероборони, Нацгвардії, Сил безпілотних систем та інших родів військ.
У програмі — також обмін досвідом між українськими й ірландськими парамедиками. Українським військовим медикам теж є чого навчати. Бо вони – “найкращі в світі”, впевнена Людмила Захарченко.
Каже, ірландських медиків надихає українська стійкість, і вони вчаться тут роботи в реальних бойових умовах, “де далеко не завжди можна діяти, як написано в підручнику”. Тому ірландська команда теж записує, аналізує й удосконалює власні курси з урахуванням українського досвіду.
«Відьмочка»: «Спитайте у вагоні метро, у кого є турнікет»
Іноземцям вистачає ресурсів — і перше, чого вони вчаться в українців, — працювати в умовах їхньої нестачі, розповідає Наталія з позивним “Відьмочка” — чинна військовослужбовиця та фельдшерка медевакуації: “Коли є чотири турнікети, транексамова кислота й набори антибіотиків, усе просто. Але іноді в українських медиків лише два турнікети на чотири поранені кінцівки. Як тут діяти? А якщо крові для переливання немає і швидко евакуювати неможливо?”. Саме тому, каже Наталія, міжнародна співпраця працює в обидва боки.
У такмеді “Відьмочка” не новачок: із 2022 року працює інструкторкою, навчаючи не лише військових, а й цивільних. Сюди приїхала не за базовими знаннями, а за новими деталями та практичним досвідом. Таке навчання дозволяє побачити нюанси, які потім можуть врятувати життя.
«Транексамова кислота давно стала невід'ємною частиною нашої роботи медиків. За протоколами, її вводять у разі будь-якої кровотечі, а за видимої — беззаперечно, адже показань тут значно більше, ніж протипоказань. Ми використовуємо її тільки ін'єкційно, хоча маємо її в таблетках. Але ми не замислювалися, що якщо ввести її ін'єкційно й додати перорально, дія продовжується. Тобто запас кровоспинного буде не одна година, а шість — це дуже важливо».
Цей досвід вона планує впроваджувати у свою роботу — як і все, що зазвичай привозить із тренінгів в інших країнах. Попри фронтову роботу, значну частину часу Наталія присвячує навчанню іншим, особливо охоче — дітям: «Ми працюємо з дітьми військовослужбовців, читаємо їм основи практичної допомоги, організовуємо для них тренінги. Ми мали б робити це з дітьми давно, ще з 2022-го. І не подекуди, а системно. Елементарну допомогу — накласти джгут, турнікет, забинтувати рану — діти з 10 років мають знати змалечку й не боятися її надавати».
За її словами, українська військова медицина зробила величезний крок вперед. Натомість цивільного населення менше приділяє увагу навичкам домедичної допомоги: «Якщо зараз сісти у вагон метро й запитати, у кого є турнікет, то добре, якщо на весь вагон знайдеться бодай один, хто носить його із собою. Оце — найстрашніше».
«Суми»: «Вони вже й самі вчаться в нас»
Бойова медикиня Анастасія з позивним “Суми” внутрішньокістковий доступ наразі ставила лише на мертвому тілі для навчання, але знає чимало реальних випадків, коли він спрацьовував.
Відкриттям для неї на тренінгу стала таблетована форма транексамової кислоти, про яку вона раніше лише читала: «Я не думала, що це хтось використовує в Україні. Почула про це тут, написала подрузі, теж бойовій медикині. Вона каже: „У нас є, ми використовуємо“».
Усе, каже, залежить від ситуації: як довго бойовий медик буде поряд із пораненим і чи йдеться про подовжений догляд за ним. У її підрозділі роблять ставку саме на внутрішньокістковий доступ, а не на встановлення венозного катетера: «Навіщо вчити звичайного солдата ставити цей катетер? Це навичка, яку треба постійно практикувати. Людина раз поставила, колись вийшло, забула — а за пів року вже не поставить. Внутрішньокістковий доступ набагато простіший».
Для пролонгованої допомоги в підрозділі готують медикаментозні пакунки й скидають їх дронами-«вампірами»: якщо евакуація затримується на 20 хв чи годину, ліки вже на позиції.
Саму техніку вона відпрацьовувала на тренінгу. Найскладніше, каже, не сама маніпуляція, а бойові умови: «грязюка, бракує ресурсів, немає навіть води, щоб сполоснути ногу».
Рівень підготовки бійців, спостерігає, помітно зріс. Тепер навчання «пропагують», деякі військові уже самі просяться повчитись повторно. Найцінніше, каже, що ірландсько-українська команда тренерів розуміє специфіку нашої війни й сама корегує методику навчання: «Пані Людмила казала, що вони, спілкуючись із нашими інструкторами й медиками, змінюють свою тактику викладання для наступних груп — вони вже й самі вчаться у нас».
