Співали різдвяні пісні на пошті, щоб поїхати в Україну
Лікарка-неонатологиня дублінської лікарні «Ротонда» Людмила Захарченко живе в Ірландії понад 25 років.
З перших днів повномасштабної війни разом з іншими українськими лікарками організувала фонд The Association of Ukrainians in Ireland. За перший тиждень зібрали майже €1 млн — спрямували на понад 200 автомобілів швидкої та інше оснащення, розповідає лікарка.
Згодом Людмила познайомилася з професором Джерардом Б’юрі, директором Центру екстреної медичної науки Університетського коледжу Дубліна, тоді з професором Крісом Фітцпатріком, доцентом клінічного факультету Центру невідкладної меддопомоги. Так виникла ідея навчального проєкту з тривалим впливом.
Людмила розповідає, що у 2022-му внутрішньокістковий доступ майже не застосовували на полі бою, тоді як в Ірландії та більшості країн Європи його використовують на догоспітальному етапі понад десять років. Адже це дає медику надійний вхід в організм там, де класичний спосіб неможливий. Схожа ситуація була з транексамовою кислотою. Ці навички поєднали в одному курсі.
Щоб уперше поїхати навчати в Україну, в Ірландії команда співала різдвяні пісні на пошті. «Нам дозволили виступати по дві години щодня протягом тижня. Так вдалося зібрати три-чотири тисячі євро», — згадує Людмила Захарченко.
За ці кошти придбали перші навчальні набори й привезли їх до України у власних валізах. Один комплект спецобладнання: дриль, голки, набори — коштує €150–200.
З першим навчальним візитом команда подалася до Львова й улаштувала курс для 25 медиків і парамедиків.
Медики зверталися за підтримкою до своєї влади, Червоного Хреста, волонтерів (їх у команді понад 50). Згодом про них дізналися, з'явилися підтримка й фінансування. Сьогодні проєкт підтримують уряд і МОЗ Ірландії.
Червень 2026 року — обидві навички закріплені в нормативних документах для бойових медиків, а ірландсько-українська команда приїхала ділитися досвідом уже вдесяте.
Набори українським медикам формують в Університетському коледжі Дубліна, привозять манекени й навчальні кістки, надруковані на 3D-принтері коледжу. Одразу після теорії учасники відпрацьовують навички на манекенах, а все обладнання роздають інструкторам-учасникам тренінгу, щоб вони навчали далі.
Один курс триває два дні, за поїздку проводять два-три курси — уже загалом близько 700 учасників. «А вони за принципом "тренер тренує тренера" передали знання вже понад 20 тисячам людей», — розповідає Людмила Захарченко.
«Тренер тренує тренера» — ключова ідея курсу. Першого дня учасники вчаться самі, другого пробують викладати колегам, а наприкінці презентують, як навчатимуть у своїх підрозділах. Один інструктор фізично не навчить усіх, але кожен випускник множить кількість урятованих життів. Серед них — медики штурмових підрозділів, морської піхоти, тероборони, Нацгвардії, Сил безпілотних систем, інших родів військ.
У програмі також обмін досвідом між українськими й ірландськими парамедиками. Українським теж є чого навчити. Бо вони «найкращі у світі», упевнена Людмила Захарченко.
Каже, ірландських медиків надихає українська стійкість, і вони вчаться тут працювати в реальних бойових умовах, «коли далеко не завжди можна діяти, як написано в підручнику». Тому ірландська команда теж записує, аналізує й удосконалює власні курси з урахуванням українського досвіду.
Відьмочка: «Спитайте у вагоні метро, хто має турнікет»
Іноземцям вистачає ресурсів. І перше, чого вони вчаться в українців — працювати в умовах їхньої нестачі, розповідає Наталія з позивним Відьмочка — чинна військовослужбовиця й фельдшерка медевакуації. «Коли є чотири турнікети, транексамова кислота й набори антибіотиків, усе просто. Але іноді в українських медиків лише два турнікети на чотири поранені кінцівки. Як тут діяти? А якщо крові для переливання немає і швидко евакуювати неможливо?» — ділиться вона. Саме тому, каже Наталія, міжнародна співпраця працює в обидва боки.
У такмеді Відьмочка не новачок: з 2022 року навчає не лише військових, а й цивільних. Сюди приїхала не за базовими знаннями, а за новими деталями й практичним досвідом, побачити нюанси, які потім можуть урятувати життя.
«Транексамова кислота давно стала невід'ємною частиною роботи медиків. За протоколами, її вводять у разі будь-якої кровотечі, а за видимої — беззаперечно, адже показань тут значно більше, ніж протипоказань. Ми використовуємо її тільки ін'єкційно, хоча маємо й у таблетках. Але не замислювалися, що якщо ввести її ін'єкційно й додати перорально, дія подовжується. Тобто запас кровоспинного буде не одна година, а шість — це дуже важливо».
Цей досвід вона планує впроваджувати в роботу, як і все, що зазвичай привозить з тренінгів в інших країнах. Попри фронтову роботу, значну частину часу Наталія далі присвячує навчанню інших, особливо охоче дітей: «Ми працюємо з дітьми військовослужбовців, читаємо їм основи практичної допомоги, організовуємо для них тренінги. Мали б робити це з дітьми давно, ще з 2022-го. І не подекуди, а системно. Елементарну допомогу: накласти джгут, турнікет, забинтувати рану — діти з 10 років мають знати й не боятися надавати».
За її словами, українська військова медицина зробила величезний крок уперед. Натомість цивільне населення менше приділяє увагу домедичній допомозі. «Якщо зараз сісти у вагон метро й запитати, хто має турнікет, то добре, якщо на весь вагон знайдеться бодай один, хто носить його зі собою. Оце найстрашніше», — вважає Наталія.
Суми: «Вони вже й самі вчаться в нас»
Бойова медикиня Анастасія з позивним Суми внутрішньокістковий доступ ставила лише на мертвому тілі для навчання, але знає чимало випадків, коли він спрацьовував.
Відкриттям на тренінгу стала таблетована форма транексамової кислоти, про яку вона раніше лише читала. «Я не думала, що це хтось використовує в Україні. Почула про це тут, написала подрузі, теж бойовій медикині. Вона каже: "У нас є, ми використовуємо"».
Усе, каже, залежить від ситуації: як довго бойовий медик буде поряд з пораненим і чи йдеться про подовжений догляд за ним. У її підрозділі роблять ставку саме на внутрішньокістковий доступ, а не на встановлення венозного катетера. «Навіщо вчити звичайного солдата ставити цей катетер? Це навичка, яку треба постійно практикувати. Людина раз поставила, колись вийшло, забула — а за пів року вже не поставить. Внутрішньокістковий доступ набагато простіший».
Для пролонгованої допомоги в підрозділі готують медикаментозні пакунки й скидають їх дронами-«вампірами»: якщо евакуація затримується на 20 хв. чи годину, ліки вже на позиції.
Саму техніку вона відпрацьовувала на тренінгу. Найскладніше, каже, не сама маніпуляція, а бойові умови: «грязюка, бракує ресурсів, немає навіть води, щоб сполоснути ногу».
Рівень підготовки бійців, спостерігає, помітно зріс. Тепер навчання пропагують, деякі військові самі просять повчитися повторно. Найцінніше, каже, що ірландсько-українська команда тренерів розуміє специфіку нашої війни й сама корегує методику навчання: «Пані Людмила казала, що вони, спілкуючись з нашими інструкторами й медиками, змінюють тактику викладання для наступних груп — уже й самі вчаться в нас».
