Ви пам’ятаєте перші години, дні великої війни?
Приятель з Бердянська зателефонував приблизно о 4:30 ранку: «Інно, війна!»
— Яка війна? Подзвони через три години, я сплю ще.
— Та ні, ти не розумієш!
Я ще з пів години подрімала, а потім відкрила стрічку новин… Усе ще не вірила. Ну, гадала, буде, як у 2014-му: трохи побомбить, ми до цього звичні – жили за сім кілометрів від Широкиного.
А потім почалася паніка, не працювала система оповіщення, сирен не чути, люди кинулися скуповувати їжу. Мародерство пішло, а 2 березня померла якась надія. Настало просто пекло, інформаційний вакуум, відключили світло та зв'язок, потім воду. Я жила в самому центрі міста, неподалік була будівля міськводоканалу, і туди почали привозити воду. Ми займали о 6:30 ранку чергу, стояли по 7–8 годин під обстрілами на морозі, займали сусідам, друзям, збирали баклажки.
Далі розпочалися авіанальоти…
…Так, після 5–6 березня, коли відключили газ, почалися авіанальоти та міські бої, довелося спуститися до підвалу. У другій половині березня вже явно відчувався дефіцит продуктів, запаси закінчувалися, оскільки доводилося годувати і людей похилого віку, що сиділи в підвалі.
У сусідньому будинку (№77 на проспекті Миру), який потім повністю згорів, у підвалі сиділи сотні людей, а в нашому — лише 15–16. Зламали диван, знесли його вниз, забили щілини в підвалі ганчір'ям. І подушки накидали, від протягу. Морози стояли до -10, холод був пекельний, а підвал наш із каменю-сирцю. Ми жили з мамою – у неї цукровий діабет, їли тільки каші. Я варила на всіх, бо багато хто приходив без нічого, їм нічого було їсти. Отримала прізвисько Генерал-Управдом, оскільки постійно чергувала на імпровізованій кухні – щось на кшталт мангалу з цегли та решіток з холодильника. Електрику відключили, довелося брати акумулятори та світлодіоди з розбитого ресторану та акумулятор з чиєїсь розбитої машини, з'єднувати дротики. Але якесь освітлення в нас завдяки цьому було.
Найстрашнішою була авіація. Коли з «Градів» чи гранатометів лупили, ти розумів, що є хоча б кілька секунд — кудись забігти, притиснутися, лягти, у канаву пірнути. Але коли чуєш характерний звук бомбардувальника, ні на що не схоже літакове ревіння, ясно, що це смерть, порятунку не буде. Якось ми зайшли до сусідів, до 77 будинку, і там бомба влучила в сусідній під'їзд. Дякувати богу, не розірвалася, але людей завалило. Ми вискочили. Це було дуже страшно — бачити, як провалився цілий під'їзд із четвертого до першого поверху.
Маму сильно контузило 11 березня від мінометного обстрілу, буквально з нізвідки прилетіло. Коли там перебуваєш, починаєш поступово розрізняти, звідки летить, куди і приблизно що. Розумієш, скільки в тебе є секунд на спуск у підвал. Це перетворювалося на інстинкт, навіть страх йшов, залишалося лише одне бажання — вижити.
Розкажіть, як росіяни та їхні поплічники знущалися з маріупольців?
Коли центр уже був окупований, то російські солдати ходили і пакостили по-різному. Наприклад, люди могли кинути баклажки з водою, сховавшись під час авіанальоту, а вони ці баклажки розстрілювали — найцінніше, що в тебе є. Або напаскуджували в казанок з їжею — це було гидко.
З 25 березня по 5 квітня ми жили на проспекті Миру, 105 – у людей, які дали нам притулок. На першому поверсі було щось на кшталт штабу підрозділу бандформування «ДНР». Тато мій у ЗСУ служить, зв'язку, ясна річ, не було. Мама відстояла шість годин у «Метро», щоб купити «Фенікс» — сімку «ДНР». Процедура придбання принизлива — сканують паспорт, фотографують тебе, потім ретельний огляд, повернувшись, мама проплакала кілька годин. Вони з татом на різних прізвищах, тому вона могла себе засвітити. А ми з батьком на одному.
Цікаво, що коли почали привозити російські продукти, вишикувалися величезні черги, але купували в основному алкоголь і цигарки, а не їжу. Це було моторошне видовище, бо люди спивалися буквально на очах. Чоловіки одразу відкорковували і пили з горла. Брудні, принижені, один одного не впізнають… Гуманітарку ми вирішили не отримувати.
Поруч із тим самим будинком на проспекті Миру, 105 стояла польова кухня. Там видавали бовтанку – свиней так не годують. А хліб валявся просто на підлозі в гаражі, експропрійованому «ДНР». Буханці, накриті брудним брезентом. Коли просив буханець, тобі відрізали скибку і кидали — скажи спасибі і за це. Але люди стояли за цією подачкою і чекали — це найстрашніше.
Знаю, що росіяни не дозволяли ховати тіла містян…
…Так, трупи не можна було ховати. Готуєш у дворі, а поряд лежать тіла дітей, старих, хтось від хвороби помер, бо жодної медичної допомоги немає. І ти стоїш, вдаєш, що все нормально, тому що ззаду сидить чоловік з автоматом. Якось я сподобалася одному солдату «ДНР», і мама собою мене прикривала. Потім кілька днів довелося не виходити з квартири.
Прості мужики, яких мобілізували на вулиці, абсолютно моторошна форма, повна демотивація. Але ще гірше було в районах, де стояли росіяни та кадировці – там без суду та слідства взагалі могли розстріляти.
Про що ви зараз найбільше думаєте, що найбільше болить?
Я багатьох втратила. Мій близький товариш ще на початку загинув у Східному — вони потрапили під сам шквал. Доля близької подруги Влади, молодого онколога, взагалі невідома. Як і її сестри, мами, тітки — не знаю, чи вони живі. Того дня, коли розбомбили драмтеатр, сім'я, яка жила в нашому підвалі, не повернулася — начебто обіцяли евакуацію з того місця, вони пішли і… поки що не знайшлися.
Мій близький друг перебуває в полоні, як і чоловік моєї подруги – офіцер-морпіх, деякі знайомі військові загинули. Батько служить на півночі Донецької області. Ми з мамою у Хайфі. Сказати, що це боляче — нічого не сказати. Але в нас не було вибору… Я в Маріуполі займала проукраїнську позицію. Також підтримувала ЛГБТ-спільноту, працювала в правозахисті. За це росіяни могли вбити. Не кажучи вже про те, що могли вбити як доньку українського солдата.
Розкажіть, як вам вдалося вибратися з Маріуполя.
5 квітня силовики «ДНР» вивезли нас із міста. Це заслуга кількох рабинів і, насамперед, рабина Маріуполя Менахема-Мендла Коена — він зрозумів, що треба рятувати громаду. Не знаю, що з нами трапилося б, якби не він. Тому що вперше в житті мені довелося сховати зірку Давида.
Спочатку нас вивезли до Донецька в супроводі не найприємніших людей з бандформування, яким на 17 блокпостах віддавали честь.
Вас відвезли до фільтраційного табору?
Так, фільтрацію ми проходили в Амвросіївці: я збрехала, що мій телефон згорів і в нас із мамою один на двох. Вона його все одно засвітила донецькою сімкою.
Узяли відбитки пальців, зробили фото в анфас і профіль, передали до якоїсь програми під назвою «Рубіж», потім був допит: чи знаємо ми людей із ЗСУ, чи залишилися родичі на контрольованій Україною території тощо. Доводилося брехати. У мами стягнули всю особисту інформацію з телефона, чотири рази перевіряли ще раз, у цей час усе холоне всередині. Після фільтрації отримали маленький папірець — як талончик.
Далі вас вивезли до Росії на допити…
… 13 квітня ми виїжджали на Ростов, мене допитували 2,5 години. З'ясувалося, що в них є всі бази даних — йшли питання про батька, сім'ю, друзів, залізли в мій ноутбук, особисті речі, постійно намагалися на чомусь упіймати. Довелося збрехати, що не знаю свого батька, і постійно це стверджувати. Мама включала свою акторську майстерність, у нас тоді ще був живий кіт (він не витримав переїзду, бідна тварина), і вона постійно прибігала: Інно, поміняй йому пелюшку, Інно, те, Інно, се.
— Ти куди їдеш? –- В Ізраїль.— Провалюй звідси і не повертайся.
Переночували в Ростові, приїхали до Мінеральних Вод – і мене знову затримують на годину у ФСБ, ставлять ті самі питання.
— Ми ж знаємо, що ви брешете. Не боїтеся, що ми залишимо вас тут? — Хочете, залишайте. — А куди ви їдете? — В Ізраїль.— Але ж ви розумієте, що більше сюди ніколи не повернетеся. — Сподіваюся, що ніколи.
Спокійно ми видихнули тільки в очікуванні рейсу з Тбілісі до Тель-Авіва. Там уже можна було розмовляти, бо в Донецьку, де ми провели 5–6 днів, скрізь висіли плакати: «У разі виявлення підозрілих осіб, розмов тощо дзвоніть на гарячу лінію МДБ». У хостелі, де нас поселили, жили якісь офіцери «ДНР». Ми з мамою виходили на набережну і сідали на лавочку, щоб поговорити. Або пошепки при ввімкненому телевізорі.
Замість післямови
Мама досі дає раду наслідкам контузії, уламок міни потрапив їй у голову, велика гематома, кілька днів йшла кров із вух. Досі бувають напади. Морально теж тяжко. Хтось лишився в Україні, захищає її, волонтерить, а ти далеко й нічого не можеш зробити. Тому що сам потребуєш допомоги. Ми реально виїхали з двома рюкзаками та двома господарськими сумками. У чому були, так би мовити.
Квартира, яку я орендувала в центрі, розбита, і наша з мамою батьківська квартира повністю згоріла. У нас нічого не залишилося в Маріуполі, і від Маріуполя нічого не залишилося. 95% міста знищено до бісової матері. І це зробила російська армія.
Коли росіяни почали проводити воду та електрику (знайомі виходили на зв'язок іноді), все почало горіти та затоплюватись. Замикання в будинку – і він знову горить. Трупи, щойно прикопані, почали спливати — як по Гангу пливуть. У Маріуполі ж немає жодного двору, де хоча б один труп не закопаний. Тепер це резиденція пекла на землі.