Як ви зустріли ранок 24 лютого?
О 4-й ранку прокинулася від вибухів, залізла в інтернет і побачила, що росіяни завдають ударів по всій Україні. Одне слово — шок. Не вірила в такий сценарій, але з 2014 року було зрозуміло, що в разі війни Маріуполь стане однією з перших цілей. Місто важливе: є порт, та й воно відкриває шлях на Крим.
Ви намагалися евакуюватися?
25-го приїхав друг з Києва — Віталій, спеціально, щоб вивезти мене з мамою з Маріуполя. Окремо від нас жила моя 86-річна тітка, яка пережита Голокост, з 93-річним чоловіком-блокадником. 28 лютого ми забрали їх до себе, до приватного будинку в центрі міста. На той час відвідувати їх стало дуже складно — Маріуполь уже постійно обстрілювали, вся дорога була у вибоїнах і вирвах від вибухів, валялися поплутані дроти, уламки снарядів, і якби ми пошкодили машину, то втратили б останній шанс на евакуацію.
Однак з кожним днем ситуація загострювалася і шансів для евакуації ставало все менше…
Я не могла залишити сина — Марка, який уже тоді обороняв Азовсталь, — вірила, що якщо ми виживемо в цьому пеклі, то Господь якось проведе нас. Проте ніхто не міг уявити масштабу катастрофи, яка чекала на місто. Ховались у льоху у дворі, можна було й у підвалі будинку, однак боялися, що коли завалить, ніхто нас не відкопає.
2014 рік чогось таки навчив — у будинку залишалися крупи, борошно, цукор, чай, невеликий запас води. Утім усе це не дуже знадобилося, оскільки 18 березня нас розбомбили, довелося тікати — заклинило двері, тож Віталій витягав мене, маму мою — пенсіонерку і тітку з чоловіком.
Куди ви далі вирушили?
Ми опинилися в районі порту — там у нас родичі, але потрапили з вогню та в полум'я. Воду набирали з якихось джерел — вона була майже непридатна для пиття, дуже гірка, її кип'ятили, потім відстоювали, але все одно в людей похилого віку почалися проблеми з нирками.
Продуктів було мало, діставали з розбитих поряд будівель, кілька разів поверталися до свого напівзруйнованого будинку по запаси. Банка тушонки коштувала 800 гривень, блок цигарок — 10 000 грн. Літр бензину сягав тисячі. Але люди були готові платити будь-які гроші, щоб виїхати бодай за 20 кілометрів від Маріуполя.
Зв'язок зник майже всюди на початку березня, але з однієї точки біля лікарні іноді ловив інтернет. Коли 30 березня ми підійшли до неї, щоб вийти з близькими на зв'язок, почався обстріл, пошкодили останню вежу, і з того часу ми опинилися в абсолютній інформаційній блокаді.
У районі порту вже тоді росіяни вели активні артилерійські та ракетні обстріли. Що сталося з вашим укриттям?
8 квітня прямим влученням з міномета було зруйновано будівлю в порту, де ми ховалися. Віталій знову нас витягав, а потім ми просто в шаховому порядку переходили з одного будинку до іншого — де щось уціліло, там і зупинимося. Стріляли 24/7. Артилерія, крилаті ракети, міномети, корабельна артилерія — коли стріляє корабель, то це дикий страх. А ще наш квадрат випалювали фосфорними бомбами. Якось прокинулися вночі від того, що було світло, як удень, а ми вже забули, що таке світло. Видовище нагадувало салют, а невдовзі на нас полетіли фосфорні бомби, схожі на невеликі ліхтарики. Вони падали – і навколо них горіло те, що в принципі не може горіти. Деякі сусіди намагалися гасити, але від води полум'я вирувало ще більше. Одночасно вигоріло багато будинків.
На ранок ми вийшли подивитися, докричатись до якихось сусідів. Такі переклички після бомбардувань були дуже важливими — намагалися хоч рукою помахати одне одному, сказати, що вижили. А тут побачили, що з одного двору натекла стежка крові.
Ваш розстріляний будинок був недалеко від Приморського бульвару, який для багатьох став дорогою смерті. Бачили, що там коять росіяни?
Коли Віталій вкотре їздив велосипедом забирати запаси з нашого зруйнованого будинку, росіяни вже в сусідів стояли. Він зайшов у ворота, на нього наставили автомати, питають, чого тут тиняєшся. Він їм: пацани, та я за їжею просто, у мене старі лежать, годувати треба. Вони сказали, мовляв, не приходь сюди більше, швидко забирай усе і вали. «Я тут живу. А що ви тут робите», — запитав він. «Ми на позиції», — відповіли.
12 квітня ми ще раз спробували повернутися до будинку — їхали велосипедами якраз Приморським бульваром. Це була маріупольська дорога і життя, і смерті — нею і йшли, і їхали, де-не-де лежали трупи, валялися речі, взуття, миски для собак. Тут і там — покинуті дохлі тварини, клітка з мертвим папужкою, банка з мертвим хом'яком — було видно, як люди рятували те, що їм дороге.
Ближче до середини бульвару стало зрозуміло, що наш район уже повністю зайняли росіяни, навіть питали про «азовців», вони їх страшенно бояться… Ми їхали далі, а над головами свистіли кулі — довелося просто впасти на землю. Таких обстрілів ще не було, до моря завжди прилітало менше, навіщо його бомбардувати. А Приморський іде в нас прямо вздовж узбережжя.
Раптом побачили, що з боку залізничного вокзалу біжать двоє людей і кричать: "Куди ви їдете, ось дідусь-велосипедист лежить розстріляний!" І це стало останньою краплею, ми розвернулися.
Потім до вас прийшли окупанти?
Так, наступного дня росіяни заявилися до нас, уже йшли вуличні бої, назрівала зачистка, і було ясно, що треба тікати. 14-го о 6-й ранку ми ухвалили остаточне рішення, адже якщо всі загинуть, син втратить усю сім'ю відразу. Коли виїжджали, термометр у машині показував +1. А до цього був страшний холод, -10 на вулиці, у підвалі неможливо сидіти, не знали, від чого скоріше помремо.
Машину ховали в сараї — вона дизельна, тому була ласим шматочком, окупанти відбирали автомобілі. До того ж дизеля було достатньо, на відміну від бензину. Віталій роздягнувся до поясу, показуючи, що на тілі немає слідів від зброї, сів на велосипед, обмотаний білими ганчірками, і поїхав першим. Я була за кермом машини, мама та тітка махали білими рушниками, усі вікна відчинили. Чоловіка тітки ледь посадили, він уже погано розумів, що відбувається, і практично не вставав (Микола Олексійович помер у Києві 16 червня. — LB.ua). Крім близьких, ми везли ще двох собак, одного з яких було поранено.
Рішення було правильним, з Віталієм за кермом нас розстріляли б — чоловік-водій у чорній машині, і це при тому, що цивільних авто вже майже не залишилося.
Росіяни понаставляли блокпостів на дорогах, які нашпигували справжніми головорізами. Як ви їх оминули?
Дорога давно перетворилася на місиво — просто каша з бетону, грудок землі, снарядів, що не розірвалися, фрагментів дахів, уламків парканів. Колеса ми пробили ще на виїзді з гаража, їхали просто дисками і дуже повільно. Віталій показував, де об'їжджати, щоб я бодай на снаряд не наїхала. Їхали та кричали, читали 90 псалом, просили не вбивати, плакали — дуже страшно було. Буквально за кожні 200 метрів — блокпост, багато людей з автоматами. Коли під'їжджали, Віталій просив, хлопці, не стріляйте — за мною лише жінка та люди похилого віку.
Бойовики з так званої ДНР, які стояли в місті разом із чеченцями, були не цілком адекватними. Один кричав на мене матом: зараз розстріляю, показуй, що там у машині. За містом пішли блокпости регулярних російських військ.
Вас намагалися відправити до фільтраційного табору?
Ми доїхали до Мангуша — Віталій попереду велосипедом, я на пробитих колесах позаду за 50 метрів… Там був фільтраційний табір, але фільтрацію ми не проходили — старі б її не пережили. У черзі ми були чотири тисячі дев'ятсот вісімдесят якісь. Сказали, що упродовж тижня пройдемо. А де ночувати, чим харчуватися? Жити там ніде, людей море, ми 50 днів не милися, старі хворі, дві собаки.
Загалом, ми поїхали навмання — на кожному блокпості говорили, що веземо блокадного ленінградця — це правда, Микола Олексійович провів 870 днів у блокаді. Російський морський офіцер, блокаду пережив, а зараз помре, тому що ви не пропускаєте — так, пред'являючи чоловіка тітки як перепустку, ми проїхали. І це теж диво, адже коридору не було, машини за нами розвертали, а ми на кожному КПП видавали одну й ту саму фразу. Перший український пост був у Новоданилівці під Запоріжжям — плакали й не вірили, що опинились серед своїх. У тітки Ельвіри своя історія.
Замість постскриптуму
Ельвіра Михайлівна. Батько в мене — онук головного рабина Приазов'я, а мати — козачка. На момент Другої світової війни мені було 6 років, батька призвали, мама втекла, щоб за її слідом не знайшли мене. А мене ховали прості люди, дуже чесні та добрі, тому що за укриття такої дитини загрожував розстріл на місці. Два роки на мене полювали. Мене переховували в підвалах, на горищах — хто де. Останні місяці перед визволенням Маріуполя з однією дівчинкою, яка дивом врятувалася від розстрілу, жила у землянці в балці, там усе заросло кущами. Там я захворіла на тиф і запалення легенів. Звільнили мене на початку вересня 1943-го.
А зараз ми за пів дня до повної блокади виїхали. Ніколи не думала, що Росія може таке вчинити. Коли виїжджали, на КПП нас зупинили, російський солдат глянув на документи чоловіка і запитав, мовляв, коли важче було — в ту блокаду чи в цю? Я на нього подивилася і сказала: ця блокада безглуздіша і тотальніша, не менш злочинна, а зброя набагато потужніша, ніж 80 років тому.
Інна Затолока. 14 квітня ми вважаємо другим днем народження. Слава богу, вибралися, зараз у Києві. А Маріуполь просто стертий з лиця землі. У Росії в мене живуть родичі-росіяни — зараз не спілкуємося. Я назавжди запам’ятала, що вони сказали моїй мамі: «Та не переживайте, повбивають ваших нациків точково, і зробимо ми з вас другу Фінляндію». Знаючи, що мій син служить і служить у Маріуполі.
Я ніколи не забуду, як я зустріла двох людей похилого віку, які брели закривавлені, тримаючись за руки, а навколо падали снаряди, бомби. Вони зупинилися і питають: діти, чи ми правильно йдемо з цієї блокади? І вони не одні: хто на милицях, хто на ходунках, кров текла — моторошне видовище. Коли авіація бомбила, повзали хто як міг. Маріуполя просто немає. Його стерли.
