Як ви зустріли початок російського вторгнення?
24-го зранку я збиралася на роботу, не заглядаючи в стрічку новин. Уже виходила, аж тут дзвонить мама одного учня, питає, як тепер займатимемося, у Zoom? Я здивувалася, а вона пояснює: війна почалася, уроки скасували. Увімкнула телевізор, а там уже бомблять Київ і Харків.
Не очікувала, що війна буде настільки масштабною: навіть не закуповувалася особливо, а коли схаменулася, магазини вже були зачинені.
Пам'ятаю, як уперше сильно злякалася… Син мій в Ізраїлі чотири роки живе. Коли ще був зв'язок, зателефонував: «Мамо, на Маріуполь з боку Бердянська рухається величезна колона танків!» І в цей же момент нам стукають у вікно (ми на першому поверсі жили) – стоїть український БТР, з нього висунувся солдат і кричить: «Швидко всі по підвалах, у сховище, танки пруть із Бердянська».
Що було далі?
Я швидко відправила чоловіка і доньку до підвалу, а сама пішла до мами – вона в мене лежача. Мама пережила війну, вона й бабуся 1941-го евакуювалися до Сибіру, по дорозі їхній ешелон розбомбили, два дні сиділи на снігу. А вже в цю війну якоїсь миті вона запитала: «А чому ви світло не вмикаєте?»
Вона була паралізована вже кілька років, не все розуміла, і я їй відповідаю: «Мамо, війна, ти що, не чуєш, літаки літають». «А хто напав, – питає, – німці?». «Ні, – кажу, – мамо, Росія». І в неї вирвалося: «Вони що, з глузду з'їхали?!»
Але тієї ночі пронесло, очевидно, їх затримали. Наступного дня був приліт, після якого зникли світло і зв'язок. Ще залишалися газ і вода, але вже бомбили. А потім і газ відключили.
Якось дивлюся: сусіди тягнуть тачки, питаю – звідки, а вони кажуть, що Маріуполь оточено, солдати відчинили «Метро» і пустили туди людей. А в мене мама – діабетик, на інсуліні, у неї особлива дієта, потрібні гречка та вівсянка. Продуктів ніде було дістати – брали, де тільки можна. Пам’ятаю, на базу ходила. Несу велику важку сумку, дивлюся – хтось кинув пів мішка картоплі. Думаю – треба брати, потім не дістанеш. Я іншою рукою закинула мішок на спину, взяла сумку та йду. Чоловік, як побачив, каже: я не знав, що ти так можеш. Я сама не знала, що так можу. А що робити – жити захочеш, не так розкарячишся.
Дуже скоро росіяни почали обстрілювати ваш будинок…
Перші дні ночували вдома, хоча вже бомбардували конкретно. А потім прилетів снаряд на дитячий майданчик – і ударною хвилею вибило вікна в кімнаті доньки та спальні мами. Тоді у вітальні постелили два старі матраци і перенесли туди маму. А тут вдарили морози – у квартирі було -5. Накривали маму трьома ковдрами, пляшками з гарячою водою обкладали. Майже три тижні вона так пролежала.
Доньку 16-річну ми відправили із сусідами до центру міста, думали, там безпечніше. Зв'язку не було, і спершу я докоряла собі, що відпустила дитину, але коли в її кімнаті вибило вікна і двері впали на ліжко, зрозуміла, що вчинила правильно.
Після того як прилетів снаряд на насосну станцію і по всьому периметру у дворах посипалися вікна та міжкімнатні двері, будинок трясся так, що ми злякалися страшенно. Спати у квартирі вже не могли і спустилися з чоловіком у підвал.
Потім перебралися до іншого підвалу – при відділенні банку. Ми ще бігали на базу, тягали воду, вже під бомбардуванням, доглядали маму. Десь гуркотить, але нічого, бігцем-бігцем, гасили квартири, благо, дощова вода була набрана – ціла ванна. Коли в наш під'їзд прилетіло, сусід побіг гасити до себе на дев'ятий поверх, а там склався проліт…
А далі пожежа пішла по стояку. Я плачу – адже мама живцем згорить, а мені сусідка каже: чого ридаєш – йдіть, не пускайте пожежу. Дивлюся, чоловік мій біжить із сокирою, почав рубати лоджію, шафу – все, що могло горіти, вниз скидали. Я обкладала кімнату мокрими ганчірками і зробила бризкалку з пляшки. Але над нашою квартирою все згоріло.
Що сталося з вашою донькою?
Через вісім днів бомбардувань пішли за донькою – вже знали, де вона. Ішли під бомбардуванням, але дійшли – донька худа, бліда, голодна, у сусідів уже загинув маленький онук і невістку до лікарні у важкому стані забрали. На очах Ані загинуло вісім людей. Вона дивом уціліла – знайомий хлопчик затримав на хвилину в під'їзді поговорити... І тоді прилетіло. Її контузило, але жива, слава богу, прибудова до під'їзду врятувала. А потім на її очах сусід закопував у дворі свого синочка з відірваною ручкою – вона йшла грати з цим Тьомою, чотири рочки йому було.
Ми забрали її і сусідську дитину – дорогою назад більше лежали, ніж ішли. Опинилися на лінії вогню – потім це зрозуміли, бо бачили українських солдатів, полежали в них в окопі. Потім дрібними перебіжками перейшли на паралельну вулицю. Думали, буде тихіше. А там уже росіяни. Я навіть не відразу зрозуміла, а потім повертаю голову і бачу танк з буквою Z. І ми швиденько додому – довели дітей відносно безпечно, хоча я легку контузію отримала.
Коли маму перенесли на матраци, чоловік розкрутив її диван-книжку, і ми знесли дві половинки до підвалу. Сусіди якийсь матрацик принесли, подушок накидали – так і спали. У светрах, зверху куртка з капюшоном, жилет, шапка і три пари штанів. Накривалися пледами. Перекрили відсіки ковдрами – і так жили. Із сусідньої школи принесли столи, лави, готували на мангалах, цеглинах, шлакоблоках – на чому доведеться.
Мамі треба було о 7-й вечора колоти інсулін і годувати – і ми з чоловіком бігли додому. Замість свічника брали ханукію (єврейський ритуальний світильник), дуже зручно виявилося. Перевдягали памперс, годували, кололи інсулін дуже швидко – боялися, що снайпер побачить вогонь і вистрілить.
Як люди справлялися з нестачею всього?
Досить дружно жили – якщо мангал розпалила, а мені тільки чай нагріти, всіх кличу – підходьте, що, даремно дровам горіти. І чоловіки об'єднувалися, то дрова разом кололи, то по воду ходили. Були сусідки, які панічно боялися висунути голову надвір, ми ділилися з ними, частували. В однієї двоє діток було – старший у другому класі, а молодшому півтора рочка. Ну як не допомогти? Останню ходку в «Метро» робили спеціально за молоком для дитини. Поряд чоловік – погано ходив, ми його теж підгодовували – не кинути ж людину вмирати голодною смертю: то супчик принесемо, то печіночку, то щось ще. Коли виїжджали, всі продукти залишили сусідам.
Нам пощастило, що був зв'язок. Хлопці із сусіднього будинку притягли генератор, діставали десь бензин і раз на три дні пускали мешканців навколишніх будинків заряджати телефони.
Багато ваших рідних і знайомих загинуло…
Кликали сім'ю брата чоловіка до нас – відмовилися. Натомість перейшли з квартири до двоповерхового човнового гаража біля моря – вирішили там пересидіти. Це мінібудинок, на другому поверсі – диван і т. д. Зі слів невістки знаю, що вони пили чай на другому поверсі, вона спустилася по мед – аж тут прилетіло: вона вижила, тільки ноги відмовили; якось доповзла до родичів на інший кінець району. А свекруха і брат чоловіка загинули. Нам відео надіслали – місиво з металу та шлакоблоків. Кажуть, багато людей там лишилося. Квартири їхні також згоріли. Власне, про їхню загибель ми почули від сина – через Ізраїль дізналися, що сталося на іншому кінці нашого міста.
Та й у наше подвір'я було багато прильотів, і в будинки влучало. Одні сусіди бабусю замкнули у квартирі, а самі пішли в бомбосховище з дитиною, прилетіло між 8 і 9 поверхами – і вона згоріла. Від серцевих нападів багато людей похилого віку помирало. Доводилося закопувати на подвір'ї, одного сусіда ми так у вирву поклали, і я допомагала ховати.
За нами теж горіли будинки – довкола саме полум'я. Кажуть, що смердить там зараз – прилетів снаряд, людину десь засипало, тіло не згоріло і розкладається.
Розкажіть про те, як росіяни поводилися з українськими захисниками та мирним населенням.
Якось росіяни на наших очах вивели з підвалу хлопців 20-річних, українських воїнів, вони в цивільному були – відбилися від колони. На моє запитання, що далі, відповіли: швидше за все, розстріляють. Знаю лише, що хлопці з Вінниці, імен не сказали, побоялися дати телефони мам – я зателефонувати хотіла. Але вони не ризикнули, мало що може трапитися…
Іншого разу мене ледь до відділу зачистки не забрали. Повертаюся додому і чую – ось, твого чоловіка повели. Бачу, чоловік з російським солдатом іде у під'їзд, я за ними бігом. Піднялися до квартири, питаю: а що, власне, шукаємо? «Чи не ховаєте солдатів ЗСУ?» Та ось, кажу, солдат лежить – на маму показую, – забирайте. Після всього, що ви з нами зробили, спокійно спатимете? «Ви дуже балакуча, – кинув він мені, – зараз у відділ зачистки заберу». Так, забирай, кажу, можете навіть розстріляти, так дістали. Ну, він трошки зм'як, питає, мовляв, працюєте десь. Учителькою математики, кажу.
– А якою мовою викладали?
– Державною, звісно.
– Ну от бачите, не російською ж.
– Зачекайте, а чому я маю російською викладати, якщо живу в Україні? Якщо діти відповідали російською, ніхто їх за це не утискав.
Він знову за своє: Донецьк вісім років терпів, а ви через три тижні стогнете.
Донецьк – моє друге рідне місто, я там навчалася в університеті, у мене там подруга живе, і не треба мені розповідати, що їх обстрілювали так само, як Маріуполь. Те, що ви з нами робите – це взагалі… А в нього (на чоловіка показую) загинули мама та брат. Це за що? Вийшов мовчки.
Як вдалося евакуюватись?
Чоловік зміг зловити точку в центрі міста – додзвонилися до сина в Хайфі. Він устиг сказати, що пробиває можливості нас вивезти. Тут зв'язок перервався, а через день за нами приїхали – син таки додзвонився до нашого рабина і повідомив, де ми перебуваємо. Просто до підвалу зайшли сталкери – збирайтеся на Ізраїль. Ну, ми швидко залишили все; на покривалі, разом з матрацом чоловік із сусідами винесли маму; сестра з чоловіком теж сіли – у нього три осколкові поранення в нозі. 23 березня це було. Навіть не знали, як нас везтимуть, але потім зрозуміли, що через Росію, бо вже три дні як росіяни стояли в місті.
Чоловіка роздягали майже на кожному блокпосту, то в телефоні копалися, то шукали наколки. Приїхали до якогось пансіонату за Мелекіним, а наступного дня о п'ятій ранку нас підняли – виїжджаємо на Крим. Маму погодували, перевдягнули, завантажили – і вперед.
Вона в нас була як перепустка – волонтер обганяв загальну чергу, показував – хвора людина, може померти. І це правда, якщо вчасно не нагодувати – вона ж інсулінозалежна. Далі її на швидкій відправили до лікарні в Севастополь, а нас привезли в Сімферопольський район. Доглядали маму, звичайно, погано, занесли інфекцію, що і стало основною причиною смерті – ізраїльські антибіотики не впоралися із цією інфекцією.
З Криму полетіли на Мінводи, мене з мамою – до лікарні, вночі звідти літаком – у Казахстан, там заправились і полетіли у Тбілісі. Її не хотіли брати на борт, вона поперек крісла лежала, не пристебнута, під час посадки ми з чоловіком тримали її. Якось долетіли, але в Ізраїль чеський пілот – командир судна – категорично відмовився летіти з такою пасажиркою. Словом, залишили нас у Тбілісі, і тут у мене почалася істерика – уперше за всю війну я плакала цілий день. Маму помістили до інтенсивної терапії, а мене прихистив друг двоюрідного брата.
В Ізраїлі мама три тижні провела в Лікарні Іхілов (Тель-Авів), потім перебувала в бейт-авоті (будинок для людей похилого віку) – і її не стало. Але хоч поховала по-людськи, не закопала на подвір'ї. Бідолашна матуся, ту війну пережила, Голокост, а зараз…
Замість післямови
Винайняли квартиру в Хайфі. Іноді тяжко: інший менталітет, бюрократія, мови не знаємо і за домом сумуємо. Раніше важче за ручку нічого в руках не тримали, а тут доводиться ночами на складі рахувати товари – це не найважча робота, але моральний дискомфорт є, що там.
В окупований Маріуполь не збираюся. Від росіян нічого не хочу. Якщо колись офіційно присудять компенсацію – з арештованих рахунків російських олігархів, наприклад, тоді із задоволенням отримаю.
Аня тут у школу пішла, і один хлопець приніс у клас повітряну кульку – хотів, щоб вона луснула над вухом товариша. Почувши цей звук, Аня закричала, а ще одна дитина з Маріуполя – хлопчик, вони разом до ульпану (курси івриту) ходять – не закричала, але обоє впали на підлогу. Бешкетник потім, правда, довго перепрошував – не помітив він їх...
Донька досі згадує обличчя Тьомочки. А маму його я знала з дитинства, в одному дворі росли, майже ровесниця мого сина, вона померла в лікарні. Тьомі ручку відірвало, але загинув він від вибухової хвилі – його підкинуло і вдарило об землю головою. Його мама, крім осколкових поранень, зазнала черепно-мозкової травми. Вивезти її не можна було – їхня машина була розбита. І ще одна маленька дівчинка з мамою загинула – вони там разом гралися. І от Аня згадує всіх цих людей.
Та й я почала боятися грюкання дверей, гучних криків – в автобусі, коли починають гучно говорити, вся стискаюся. Такі справи.
