«Чорні лебеді» Ердогана
Показово, що доленосні для Туреччини президентські та парламентські вибори відбуваються саме зараз, у 2023 році – коли республіка відзначає сторіччя з моменту свого заснування. Генерал Кемаль Ататюрк створив на руїнах Османської імперії світську державу і розвернув її в бік Заходу. А через сто років турки стоять на роздоріжжі, намагаючись зрозуміти, кому віддати владу – Ердогану, який відійшов від ідей Ататюрка й оголосив у країні тотальну ісламізацію, ставши майже султаном, чи Киличдароглу – лідерові партії, яку сформував перший турецький президент, людині, яка хоч трохи прагне відійти від антизахідної моделі.
Якби ці вибори відбулися кілька років тому, ніхто навіть не говорив би про них: вони завершилися б очевидною перемогою Ердогана та його Партії справедливості та розвитку (AKP). За двадцять років перебування при владі чинний турецький лідер не просто зміг підкорити собі систему, він її майже повністю переробив під себе.
Ердоган приборкав супротив військового крила – армії, яка завжди була запобіжником і з моменту приходу до влади другого глави республіки Ісмета Іненю не давала скочуватися до диктатури. Він провів всенародний референдум, після якого країна перейшла від парламентської демократії до президентської моделі, яку самі турки називають «одноосібним правлінням Ердогана». Здавалося, що чинному президенту майже вдалося знищити опозицію, частина лідерів якої зараз у тюрмах або ж під слідством. Одначе за останні роки, особливо за минулі пів року, ситуація кардинально змінилася.
У 1999 році Туреччина оговтувалася від страшного землетрусу на північному заході країни, в місті Ізміт. Ця трагедія забрала життя понад 18 тисяч людей, понад 600 тисяч залишилися без даху над головою. Вона стала важким тягарем для економіки країни, яка й так перебувала на межі кризи, що в повній мірі розпочалася у 2001 році.
Тодішня турецька еліта не могла впоратися з фінансовими проблемами: інвестори валізами вивозили гроші, майже вся промисловість упала на 8–10%, у державі спостерігалася гіперінфляція. До того ж виявилося, що керівництво країни вкрало кошти, які йшли як податок на відбудову Ізміта. Не дивно, що владна коаліція у 2002 році програла на парламентських виборах. І програла вона саме Партії справедливості та розвитку. А у 2003-му Реджеп Ердоган став прем’єр-міністром, пообіцявши туркам приборкати розруху, домогтися членства країни в ЄС та перетворити Туреччину на регіонального лідера – нове економічне диво.
Минуло рівно двадцять років: у державі економічна криза, зумовлена абсолютно безграмотною фінансовою політикою Ердогана, європейська інтеграція замінена на ісламізацію держави, а десятки тисяч турків оплакують своїх близьких, родичів, які загинули від землетрусів на півдні Туреччини. Що це, як не той самий «чорний лебідь», про якого так часто люблять згадувати політичні експерти?
Помилки Ердогана
Коли Ердоган тільки-но прийшов до влади, він здавався багатьом сучасним, поміркованим політиком-реформатором, який схильний співпрацювати із західним бізнесом для відбудови Туреччини, яка після терактів 11 вересня в США мала стати оплотом боротьби з тероризмом та екстремізмом на Близькому Сході.
У перше десятиліття його правління Туреччина дійсно змінилася – стала потужною державою: будували аеропорти, залізничні дороги, порти, лікарні, розв’язки, заводи, звели величезну кількість житлових будинків. Інвестори вкладали небачені гроші в країну, не звертаючи уваги на переслідування військового керівництва, посилення тиску з боку уряду на судову гілку влади. Навіть масове придушення протестів у Стамбулі 2013 року, коли люди виступили проти вирубки дерев у парку Гезі, майже не вплинуло на економічні показники країни.
Проте подальші кроки Ердогана: ісламізація освіти, агресивні воєнні кампанії за межами країни, посилення конфронтації з Заходом, утиски опозиції, переслідування активістів та різного роду меншин, перехід до президентської моделі управління, концентрація влади в одних руках, придушення свободи слова, корупція та розподіл багатств між своїм оточенням – призвели до поступової стагнації економіки.
Однак і за цих обставин президент відкривав нові стратегічні об’єкти, прокладав спільно з Росією газогони, а в Туреччину приходили інвестиції, хоч і менших розмірів. Багато хто заплющив очі на те, що Ердоган одночасно виконував функції президента, прем’єра, глави національної поліції та збройних сил. Навіть на те, що у 2016 році після так званої спроби військового перевороту він зміг повністю нівелювати вплив силових структур, насамперед армії, на політичні процеси, усунувши найбільшого супротивника, який історично знімав лідерів Турецької держави, коли ті впадали в автократію та деспотизм.
Доволі часто представники чинної влади говорять, що економіка Туреччини похитнулася через пандемію коронавірусу. Це не так: проблеми виникли ще у 2018 році, коли Ердоган повністю взяв під контроль економічні процеси в державі та позбавив незалежності Центральний банк країни. Після того інфляція виросла, купівельна спроможність, як і рівень споживання, впали, турецька ліра девальвувала, малий і середній бізнес підупав, кредити здорожчали і люди почали менше будувати і вкладати. Паралельно великі підряди та контроль над стратегічними підприємствами стали переходити до рук родичів чи найближчого оточення президента.
У Ердогана специфічне бачення фінансового регулювання: він вважає, що саме підвищення ставки головним регулятором призводить до інфляції, хоча в усьому світі схема виглядає з точністю до навпаки – нацбанки збільшують ставки, щоб не дати цінам зрости.
Саме через цю політику в жовтні 2022 року інфляція в Туреччині сягнула 85%. Навіть цьогоріч, коли ВООЗ оголосила про завершення пандемії, її рівень становить 50,6%. Турки зіткнулися з кризою вартості життя, яка сягнула найнижчої позначки за останні два десятиліття. Оренда житла виросла в середньому втричі, ціни на продукти харчування та паливо пішли вгору, що призвело до втрати реальної заробітної плати приблизно на 5%. Підвищення ж вартості електроенергії та газу для домогосподарств на 20% і для підприємств на 50% ще дужче поглибило кризу.
Утім попри те, що турків нині дуже хвилює економіка, все ж найбільше електоральних балів Ердоган втратив не через поточну кризу, хоча вона значно вплинула на настрої населення, а через два землетруси, які сталися на початку лютого 2023 року на півдні Туреччини. Понад 50 тис. людей загинули, більш ніж сто тисяч зазнали поранень, 345 тис. будинків зруйновано, понад мільйон людей стали внутрішніми переселенцями.
Після цього багато громадян звинуватили владу та самого Ердогана – ні, не в тому, що сталося природне лихо, а в повільній реакції та недбальстві. Як і в 1999 році, йдеться про корупцію. Турецьку владу звинувачують у тому, що вона дозволила масове зведення споруд, які не відповідають стандартам. У 2018 році уряд Ердогана провів амністію для забудовників, які звели житлові об’єкти без реєстрації. Тоді турецькі інженери попереджали, що це поставить під загрозу багато життів.
Водночас виникли проблеми з розміщенням людей – їх залишали в наметових містечках, на стадіонах, у готелях тощо. З часом виникли проблеми у власників, які надали прихисток: бізнес не отримував грошей, не було місця для туристів. Складно назвати задоволеними і самих постраждалих, які довгий час перебувають у непростих умовах. А найцікавіше те, що саме ці люди, жителі півдня Туреччини, є базовим електоратом Ердогана.
Парадоксально, що більшість тих, хто проживає в постраждалих від землетрусу містах, усе ж проголосували за чинного президента в першому турі. Проте саме лихо, ставлення влади до цієї катастрофи посилило негативне ставлення до Ердогана та його партії.
І от на цьому фоні об’єднана опозиція, яка ще кілька років тому не мала жодного шансу на перемогу, отримує можливість похитнути позиції Ердогана. Вона висуває кандидатом у президенти лідера Республіканської народної партії Кемаля Киличдароглу – сірого, нехаризматичного політика, якого, попри все, багато турків вважають альтернативою Ердогану. Можна сказати, що половина населення Туреччини, особливо молодь, не хоче ісламізації держави та відмови від прозахідного шляху. Вона вважає, що з поверненням демократії та європейського поступу економічних проблем у країні поменшає.
Від початку нечесні вибори
Перший тур виборів показав, що «турецького Ганді», як називають самі турки Киличдароглу, підтримує величезний відсоток виборців. Біда лиш у тому, що під час другого туру шанси Ердогана на перемогу збільшуються. Чому? Бо ці перегони від самого початку не є чесними і демократичними.
Почнімо з того, що в Туреччині більш ніж 80% ЗМІ перебувають під контролем чинної влади. Опозиція фактично не мала і не має доступу до медійних ресурсів, щоб достукатися до свого виборця. Друкована преса, радіо та телебачення говорять не про економіку чи землетруси. Там ви почуєте і побачите зовсім інші історії. Про те, як Ердоган проїхався на першому турецькому електрокарі, який коштує стільки, що його може придбати лише топчиновник; як він спустив на воду корабель ВМФ, який назвав першим у світі носієм безпілотників; його заяву про створення першого національного бойового танка та про відправлення двох турецьких космонавтів на Міжнародну космічну станцію; повідомлення про ліквідацію ватажка терористів ІДІЛ тощо.
Опозиція має лише один повноцінний майданчик – це соціальні мережі. Проте і з цим не все так просто. Минулого року урядова коаліція ухвалила закон, який запроваджує кримінальну відповідальність за розповсюдження дезінформації в інтернеті. Передбачається конкретна вимога до компаній – припиняти чи блокувати поширення недостовірних даних. Зрозуміло, що рівень прозорості інформації визначає сама влада. Тож відразу після лютневих землетрусів уряд закликав Twitter видалити певний негативний контент.
Усе це говорить про те, що опозиція буде скута в можливостях і не здатна буде достукатися до своїх прихильників, якщо результати виборів змінять на користь чинної влади. А незалежні журналісти чи активісти, які захочуть про це заявити, опиняться за ґратами. Водночас єдине, що виручає опозиціонерів, – це колосальна підтримка в почасти контрольованих ними двох важливих центрах – в Анкарі та Стамбулі.
Є проблема і з судами. У 2022 році партія влади внесла поправки до закону про вибори. Найважливіші зміни стосуються відбору суддів, які розглядають суперечки під час перегонів.
У Туреччині є Вища виборча рада (YSK), яка стежить за тим, щоб вибори відбувалися демократично, а підрахунок голосів – належно. До її складу входять судді різних вищих інстанцій. За новими правилами, ці люди фактично обиралися навмання – за бажанням президента.
Ердоган провів чистки в судовій системі після спроби перевороту 2016 року, 45% суддів країни призначені в останні три роки. Ба більше, YSK у січні призначив нового голову – людину, яку пов'язують родинні стосунки із союзником Ердогана. Нещодавно цей орган виніс кілька рішень на користь влади. Він заборонив деяким опозиційним лідерам балотуватися на виборах, а також дозволив 15 міністрам іти кандидатами в депутати від правлячої партії. При цьому вони виконували свої чиновницькі обов'язки та мали повний доступ до ресурсів міністерства.
Ердоган і його оточення на повну застосовують адмінресурс, розуміючи, що ці вибори найскладніші для панівної еліти і що на кону стоїть не лише влада, а й величезні гроші, а подекуди й свобода.
Ердоган уже вдвічі підвищив мінімальну заробітну плату – до $450 на місяць. За кілька днів до виборів він підняв зарплати 700 тис. держслужбовців на 45%. Ті чиновники, які не мають надбавок, отримають премії у 4–6%. Збільшаться на 10% ставки ветеранів, жертв тероризму та їхніх родичів, а також доплати за понаднормову роботу на 70%. Він дозволив 2,3 млн працівників вийти на дочасну пенсію, хоча ще у 2019 році переконував, що не піде на цей крок.
Водночас президент Туреччини запропонував іпотечні кредити під низькі відсотки, скасував процент для студентських кредитів і повідомив, що збирається надати пакет допомоги торговцям на $10 млрд, який передбачає реструктуризацію боргів перед урядом і скасування податкових штрафів. Також анонсував, що близько 10 тис. водійських прав будуть поновлені.
Однак і це ще не все. Нещодавно він заявив про відкриття нового газового родовища в Чорному морі та зазначив, що протягом місяця надасть домогосподарствам доступ до безкоштовного газу. Потім знайшов запаси нафти на південному сході країни потужністю 100 тис. барелів на добу. Це, вірогідно, мало показати, що турки можуть отримувати дешевше та якісніше паливо (хоча ці сто тисяч барелів покривають лише 10% від щоденних потреб Туреччини). І це вже не кажучи про обіцянку за рік відновити 316 тис. будинків, зруйнованих землетрусами.
Очевидно, усі ці ініціативи Ердогана з часом відіб’ються на платниках податків, які і так зараз ледь зводять свій сімейний бюджет через економічну кризу, яка, між іншим, через ці щедроти турецького президента лише посилиться.
Парадоксально інше: попри адміністративний ресурс, який застосовує влада, підконтрольні суди та ЗМІ, опозиція все ж змогла домогтися значного результату на цих виборах. І це відбулося тому, що вони пообіцяли зблизитися з ЄС, відмовитися від президентської моделі правління та перестати контролювати ЗМІ, суди, державні органи влади тощо.
І це знають Ердоган і його оточення. Саме тому, незважаючи на заяви чинного президента про мирну передачу влади в разі програшу, його команда завжди може застосувати випробуваний інструмент – у критичній ситуації подати позов до суду про призначення повторних виборів. Вони вже так робили – під час голосування за мера Стамбула 2019 року. І тоді влада програла перевибори ще з більшим відривом. Питання в тому, що, враховуючи результати першого туру та застосування адміністративного ресурсу, цей сценарій теперішньому лідеру Туреччини може не знадобитися.
Російський фактор Ердогана
Роками Ердоган зближувався з Росією. І якщо не враховувати знищення турками російського винищувача, короткочасну торговельну війну та вбивство в Анкарі посла РФ, то відносини між турецьким і російським президентами можна назвати більш-менш безхмарними. Кожен поважає свого візаві і одночасно бажає йому смерті.
Ердоган вирішив стати посередником між НАТО та Росією. Ця тактика давала йому чималий зиск: він зміг захопити деякі сирійські території, установити контроль над частиною Лівії, посилити позиції в Середземномор’ї та на Кавказі, стати транзитером російського газу й отримувати гроші і від Москви, і від західних столиць. Його країна стала другою військовою потугою в НАТО, тож турецький правитель отримав вирішальний голос щодо багатьох рішень Альянсу, що, звісно, певним чином зіграло на руку Путіну.
Нині, під час російського вторгнення в Україну, Туреччина стала однією з держав, яка отримує найбільший зиск від війни. Ердоган дозволив постачання безпілотників Києву, які в перші місяці війни допомогли стримати російську армію. Його зять Сельчук Байрактар будує завод в Україні з виробництва безпілотників. Той самий Ердоган заблокував доступ російським військовим кораблям до Чорного моря і не дав Путіну збільшити їхню кількість. Він же допоміг розблокувати український експорт зерна та інших продуктів харчування через море.
Однак саме Туреччина стала основними воротами для постачання в Росію підсанкційних товарів, зокрема: секретних технологій, електроніки, чипів, компонентів транспортних засобів, що використовуються у військових цілях. Турецькі компанії не раз дозволяли російським кораблям нелегально перевозити українське зерно та доставляти до Криму озброєння. І саме в Туреччині бойовики ПВК «Вагнер» отримують озброєння, яке до них надходить з африканських і близькосхідних держав. Тим часом російські олігархи вкладають гроші, ховають свої статки та купують у цій країні нерухомість.
Ердоган запропонував росіянам створити в Туреччині газовий хаб, щоб у Путіна залишалася можливість направляти блакитне паливо до Європи – хто дізнається, який газ надійшов споживачу, російський, іранський чи азербайджанський, якщо він буде попередньо змішаний. Саме Ердоган купив російську систему протиракетної оборони С-400, чим поставив під удар оборонні спроможності НАТО. І цей його крок змусив іншого члена НАТО, Грецію, домовлятися з Росією про постачання більш застарілих моделей. Він же заблокував процес вступу Швеції до Альянсу.
Путін, звісно, не міг не віддячити своєму колезі. Тому під час піку інфляційної кризи в Туреччині 2022 року російська компанія «Росатом» надала $5 млрд для фінансування атомної електростанції на півдні Туреччини, АЕС «Аккую». Ці гроші допомогли стабілізувати турецьку валюту, а сам Ердоган отримав додаткові електоральні бали, продемонструвавши виборцю, що Туреччина за його правління стала атомною державою.
Та Путін має щодо Туреччини конкретний план, і він збирається реалізувати його – хоче, щоб ця країна була ще більш енергетично залежною від Москви.
Туреччині потрібні закордонні постачання нафти й газу, які забезпечують понад 90% попиту. Навіть міністерство енергетики країни заявляє, що більш ніж третина імпорту нафти та нафтопродуктів припадає на Росію. Скільки б родовищ не відкривав Ердоган, туркам це поки що не допоможе.
АЕС «Аккую», яку обслуговуватимуть російські інженери, вироблятиме близько 10% потреб Туреччини в електроенергії. Це після зведення всіх чотирьох її реакторів – будівництво має завершитися у 2026 році. Перше ядерне паливо вже доставили на АЕС.
Проблема в тому, що Туреччині тепер потрібні російські технології та паливо для АЕС, а також російський кредит, за рахунок якого фінансується цей проєкт. Анкара вже погодилася на 15-річний контракт із фіксованою ціною на електроенергію, що виробляється електростанцією: вона становитиме $12,35 за кіловат-годину, що набагато вище за поточні ціни на місцевому ринку.
Ердоган готовий заплатити таку ціну, аби тільки залишитися при владі. А Путін не проти узалежнити Туреччину.
Киличдароглу і Путін
За кілька днів до першого туру лідер опозиції попросив росіян не втручатися в передвиборчі перегони, зазначивши, що саме Москва стоїть за розголошенням компромату на ще одного кандидата у президенти Туреччини – Мухаррема Індже. Насправді це не надто вже й важливо, хоча сам Індже, який оголосив про вибуття з гонки, використовувався штабом Ердогана для відтягування голосів в опозиції. Просто чинний президент звинувачує свого противника в заграванні з Заходом, а його візаві тепер може розповідати, що Москва допомагає Ердогану втриматися при владі. Обидві ці тези недалекі від істини, проте це звичайна передвиборча риторика. Питання насправді в тому, якою буде політика Кемаля Киличдароглу щодо Росії, якщо його оберуть президентом.
Лідер опозиції говорить про покращення відносин із Заходом, про бажання повернутися до євроінтеграційних перемовин, проте це не означає, що він готовий розірвати чи погіршити відносини з Росією.
Киличдароглу в разі обрання, вірогідно, дасть зелене світло вступу Швеції в НАТО. Він, певно, прискіпливіше ставитиметься до виконання санкційного режиму щодо РФ. Проте точно не встановлюватиме економічної блокади Росії, не запроваджуватиме санкцій проти цієї держави і не відмовлятиметься від ролі медіатора, яку нині відіграє Туреччина.
Нещодавно в Москві відбулася одна цікава закрита зустріч турецьких і російських науковців, представників ЗМІ, людей, які займаються питаннями двосторонніх відносин. Там росіянам передали листа від Киличдароглу, якого пізніше опублікували турецькі ЗМІ. Фактично РФ пояснили, якою буде позиція Киличдароглу щодо відносин двох держав, якщо він стане президентом Туреччини.
Лідер кемалістів заявив, що хоче підтримувати гарні відносин з РФ, яка стала одним з головних торговельних партнерів його держави і ключовим постачальником енергії. Він зазначив, що захищатиме інтереси своєї країни, однак «гідне продовження турецько-російських відносин відповідає інтересам Туреччини».
Киличдароглу, по суті, продовжуватиме політику Ердогана, намагаючись отримувати зиск від відносин і з Заходом, і з Росією. Водночас заявив, що готовий показувати РФ, що Туреччина є частиною НАТО. Це означає, що в разі обрання нового президента турки так само не дозволятимуть російському флоту збільшувати кількість кораблів у Чорному морі.
Киличдароглу сказав, що вважає неправильними «антиросійські підходи у світі». Не факт, що Туреччина, якщо все ж оберуть нового президента, як зараз, заплющуватиме очі на нелегальну передачу Росії підсанкційних товарів, однак вона точно не запроваджуватиме штрафних заходів проти РФ.
Турецький опозиціонер і його оточення заявляють, що зернова угода має надалі працювати, однак акцентують, що Росія повинна отримати зиск від неї. Тут вимога РФ відома – зняти обмеження, які не дають нормально експортувати російське продовольство. Також це означає, що Туреччина в разі обрання нового президента залишатиметься посередником між Україною та Росією, отримуючи чималий економічний зиск від цього.
Киличдароглу виступає за те, щоб Україна та Росія провели переговори та запровадили режим припинення вогню. Він говорить про встановлення статусу-кво, що точно грає на руку Москві, а не Києву.
Цікаво, що в цьому листі до росіян глава опозиції дав зрозуміти, що хоче рівноправних торговельних відносин з РФ. Зараз у торгівлі між державами спостерігається дисбаланс – Росія торгує з профіцитом для себе. Це свідчить, що Киличдароглу зацікавлений у тому, щоб турецькі компанії зайшли на російський ринок і зайняли ніші, які раніше займали європейські та американські корпорації.
Киличдароглу намагатиметься домовитися зі США про зняття санкцій і про повернення до програми будівництва F-35 для ВПС Туреччини, проте не відмовиться від російських С-400 і не дасть американцям досліджувати ці системи. Може, і не дозволить росіянам більше будувати атомні електростанції в Туреччині, проте точно дасть Росатому завершити зведення всіх чотирьох реакторів АЕС «Аккую» до 2026 року і встановити непомірні для турецьких споживачів ціни на електроенергію. Киличдароглу так само домовлятиметься з Росією про газ і, певно, дозволить РФ транспортувати свої енергоносії до Європи через турецькі трубопроводи. А російські олігархи і за правління нового президента, якщо він усе ж виграє, спокійно почуватимуться в Туреччині.
Киличдароглу обіцяє, що його діалог з Путіним стане прозорішим, але це не означає, що він якісно зміниться.
Зовнішня політика
Гра на виборах у Туреччині йде за надто високими ставками. Якщо переможе Ердоган, країна остаточно піде у бік фундаментального ісламізму та скотиться до диктатури. Якщо хтось думає, що його політика щодо Заходу не зміниться, то він сильно помиляється: Ердоган розуміє, що на цих виборах Захід підтримав опозицію і що його прагнуть зняти. У разі виграшу він зробить усе можливе, щоб посилити свої позиції в регіоні, ще більше зблизиться з Росією та Китаєм, підтримає тренд на дестабілізацію Заходу. Він не відмовиться від помочі Україні, однак на інших напрямах підточуватиме міць Європи та США.
Якщо Ердоган утримає владу, Туреччина не піде до Європи – процес євроінтеграції, який зупинився 2018 року, буде остаточно нівельований. Якщо ж президентське крісло займе Киличдароглу, то зближення з Євросоюзом таки почнеться. Реформа органів влади, перехід до парламентської форми правління, звільнення політичних в’язнів, повернення свободи слова та відмова від контролю над судами та центробанком – усе це призведе до відлиги у відносинах з ЄС. Проте це не означає, що європейці захочуть приймати Туреччину до Співдружності.
Такі держави, як Франція, Німеччина та Австрія, виступатимуть проти членства Туреччини в Євросоюзі. Їх цілком влаштовує нинішня ситуація, та й серед турецького населення (що показали вибори) половина – прихильники антизахідного шляху. Киличдароглу з часом можуть запропонувати встановити безвізовий режим з ЄС, організувати митний і безпековий союз, співпрацю у сфері клімату та нову міграційну угоду, але не більше.
Якщо Ердоган збереже владу, він посилюватиме міграційний тиск на європейські держави, організовуватиме провокації на кордонах ЄС, як він це вже неодноразово робив. Примириться із сирійським диктатором Асадом, продовжуючи знищувати курдів на території Сирії, однак біженці в Туреччині залишаться.
Киличдароглу так само примириться з Асадом, одначе запропонує Європі оновлену міграційну угоду. У ЄС не надто радіють такій перспективі, бо кемалісти мають намір, виробивши спільний механізм, відправити чималу кількість біженців, які перебувають у Туреччині, до європейських держав або назад – на батьківщину. Більшість турків, 82%, не хочуть витрачати гроші на мігрантів, однак і європейці не бажають робити це. Така пропозиція Киличдароглу значно вдарить про правах людини, бо величезна кількість людей уже десятиліття живе в Туреччині, має житло, діти здобувають там освіту, працюють. До того ж варто пам’ятати, що країна абсорбує 5 мільйонів мігрантів.
Відносини Туреччини з Грецією, членом НАТО, зараз дещо стабілізувалися, однак ще кілька місяців тому Ердоган погрожував грекам ракетною атакою і взагалі готовий був розпочати війну проти цієї держави. Після того як Афіни надали допомогу під час землетрусів, чинний турецький президент повернувся до діалогу з греками. Дві держави готові домовитися про мораторій на проведення військово-морських навчань в Егейському морі. Водночас і в Афінах, і в Анкарі чекають, чим завершаться вибори – парламентські перегони у Греції відбулися в один день з турецькими.
А проте, в разі перемоги Ердоган, вірогідно, посилить тиск на греків, готуватиметься до захоплення газових і нафтових родовищ в Егейському та Середземному морях, поблизу спірних морських акваторій. Також накопичуватиме зброю на Кіпрі і погіршуватиме там ситуацію, щоб не дати цій державі вступити в НАТО.
Киличдароглу після перемоги намагатиметься владнати розбіжності з Грецією – він точно не готуватиметься до війни з нею і не розхитуватиме цим НАТО. Однак не змінить політики щодо Кіпру – частина острова так і залишиться окупованою турками.
Ердоган збільшуватиме свій вплив у Лівії, захоплюючи важливі нафтові та інші родовища. Киличдароглу якщо не виведе звідти турецькі угруповання, то значно мінімізує вплив Туреччини на цю країну. А це означає, що росіяни отримають більше свободи на лівійській території, що позначиться на європейській безпеці. Те саме станеться із Сирією, якщо Киличдароглу вирішить припинити там військові кампанії.
***
Ці вибори для Туреччини справді доленосні. Від голосування у другому турі залежить, куди попрямує країна – на Захід чи на Схід. Турки мають обрати, чого вони прагнуть – демократії, хай і азійського зразка, чи ісламізації та диктатури.
Водночас варто зрозуміти одну просту істину: навіть якщо Ердоган програє, у що зараз майже не віриться, то система надто не зміниться. За двадцять років чинна влада поставила скрізь своїх людей, молодь навіть не знає і, що найважливіше, подекуди не розуміє, як можна жити по-іншому.
Киличдароглу, що б ми про нього не писали – людина системи, яка майже стільки, скільки й чинний турецький правитель, була при владі та брала участь у політичному житті держави. Він у деяких моментах, надто пов’язаних із зовнішньою політикою, повторює модель, запропоновану Ердоганом.
Не слід також виключати фактор третього кандидата Сінана Огана, який під час першого туру набрав більш ніж 5% голосів. Від того, кого з двох основних кандидатів він підтримає, частково залежить результат президентських перегонів.
Біографія Огана, його непогані зв’язки з росіянами, радикальні та популістські вимоги (наприклад, депортація мігрантів), негативне ставлення до Заходу і політики антиросійських санкцій можуть дати певні можливості Москві зіграти свою негативну роль на цих виборах.
Разом з тим ми не знаємо, як відреагує на результати першого туру турецький виборець: підтримає владу, розчарувавшись в опозиції, чи ще дужче об'єднається, щоб змінити главу держави. Хоча зараз перемога Киличдароглу здається малоймовірною.
Однак ці вибори, чим би вони не завершилися у другому турі, не дадуть Туреччині прозахідного президента. Він буде протурецьким. І це всім потрібно усвідомити.