Перша реакція офіційного Мінська на новини про псевдореферендуми та мобілізацію вказувала скоріше на бажання дистанціюватися від майбутньої ескалації.
У день оголошення російської мобілізації в Москві відбулася зустріч секретаря Ради безпеки Білорусі Олександра Вольфовича і секретаря Ради безпеки РФ Миколи Патрушева. Центральною темою, зрозуміло, стала війна та "напружена ситуація" на кордонах Союзної держави. Однак про якісь конкретні рішення заявлено не було, а будь-які натяки на можливу мобілізацію в Білорусі на той момент були відкинуті. "Мобілізація – це не про нас, народ Білорусі та країна мобілізовані і так", – запевнив Вольфович.
Сам Лукашенко висловився на цю тему лише 24 вересня, але також цілком однозначно. "Не буде жодної мобілізації. Ми не збираємося мобілізувати. Це брехня", – заявив він. При цьому взагалі не коментував мобілізацію в самій Росії та "референдуми" на окупованих територіях.
Главі МЗС Володимиру Макею в інтерв'ю "France 24" таки довелося висловитися на тему “референдумів”, проте його відповідь була максимально ухильною. "Ми вивчимо ситуацію і ухвалимо рішення відповідно до наших національних інтересів, а не інтересів будь-якої іншої країни", – сказав він.
Бажання офіційного Мінська дистанціюватися і промовчати виглядало цілком закономірним. Задумана Путіним ескалація ставить Білорусь перед загрозою прямого вступу у війну. Якщо режим Лукашенка визнає псевдореферендуми, то слідом за Кремлем він повинен вважати будь-який наступ ЗСУ на цих напрямках атакою на російську територію. А отже, і на Союзну державу. У такому разі набирають чинності зобов'язання в рамках двосторонніх угод Москви і Мінська.
Військова доктрина Союзної держави передбачає, що Білорусь і РФ “розглядають будь-які дії із застосуванням військової сили, спрямовані проти будь-якої з держав-учасниць, як зазіхання на Союзну державу в цілому і вживатимуть відповідних заходів у відповідь з використанням усіх сил і засобів, що перебувають у їхньому розпорядженні”. Ще до повномасштабного вторгнення в Україну, у лютому 2022 року, Лукашенко обіцяв, що в разі нападу на територію РФ білоруська армія вступить у війну.
Зрозуміло, що за бажання можна знехтувати і власними обіцянками (не вперше), і навіть міжнародними угодами. Але в нинішній ситуації це зробити без прямого конфлікту з Кремлем буде просто неможливо. Якщо Путін не отримає повної підтримки Лукашенка в питаннях війни та анексії, то такий крок може бути сприйнятий як зрада.
У пошуках сепаратної домовленості
Тим часом саме на тлі майбутньої ескалації офіційний Мінськ активізував спроби відновити діалог із Заходом.
Ще на початку вересня Лукашенко анонсував масштабну амністію, яка, як передбачалося, мала торкнутися, зокрема, політв'язнів. Повне звільнення політв'язнів (їх нині в Білорусі понад 1330) і виведення російських військ з Білорусі – це дві ключові вимоги Заходу до режиму Лукашенка. За одне із цих питань Лукашенко якраз вирішив узятися.
Хоча закон про амністію поки що не ухвалено, Лукашенко помилував кількох політв'язнів, зокрема, відомого журналіста “Радіо Свобода” Олега Груздиловича. За неофіційною інформацією, звільнення Груздиловича стало результатом таємних переговорів між Мінськом і Вашингтоном. Саме помилування пройшло практично в секретному режимі: указ не публікувався, а держЗМІ нічого про цей “акт гуманізму” не повідомляли.
24 вересня в Хатині Лукашенко присвятив темі звільнення політв'язнів значну частину своєї бесіди з пропагандистами. Він заявив, що "не торгує людьми", проте наголосив, що "не можна бути дубуватими" і якщо десь можна піти на компроміс, то треба йти на компроміс. Загалом його виступ виглядав як спроба підготувати своїх прихильників до рішень, які можуть здатися їм надто ліберальними на тлі політики тотальних репресій двох останніх років. "Якщо ви бачите, що я десь там відпустив чогось – якісь віжки, ще щось – ви не повинні думати, що я тут уже торгуюся вашою думкою", – запевняв Лукашенко.
Паралельно в Нью-Йорку на полях сесії Генасамблеї ООН міністр закордонних справ Володимир Макей провів щонайменше 10 кулуарних зустрічей із західними дипломатами. Про конкретний зміст переговорів Макей нічого журналістам не повідомив, але водночас висловив упевненість, що ці зустрічі дадуть свої плоди. "Є дуже хороші, конкретні позитивні домовленості щодо майбутніх перспектив", – наголосив він.
За даними старшого радника Світлани Тихановської Франака Вячорки, під час цих зустрічей глава лукашенківського МЗС пропонував Заходу "перегорнути сторінку". Макей натякнув, що зараз треба рятувати Лукашенка від Росії, просив зняти санкції з калійної галузі та пообіцяв поступово звільняти політв'язнів. Також він запропонував послуги офіційного Мінська як медіатора між Україною та РФ.
Один з лідерів демократичної опозиції Павло Латушко стверджує, що Лукашенко зараз ставить на торг із Заходом звільнення кількох сотень політв'язнів – причому найвідоміші опозиціонери до них не потраплять. Тобто про нульовий варіант (повне зняття санкцій і повне виконання вимог Заходу) не йдеться. Мінськ пропонує обміняти частину політв'язнів на зняття санкцій лише з калійної сфери.
Угода в такому форматі мала б стати очевидним успіхом режиму Лукашенка. Він вивів би з-під санкційного удару ключову галузь економіки Білорусі, відчув би себе впевненіше у відносинах з Москвою, але при цьому залишив би у в'язницях понад тисячу політв'язнів і далі керував би країною за допомогою репресій.
Як відреагували на таку пропозицію на Заході – невідомо. Офіційних заяв із цього приводу не було. Проте сам факт кулуарних переговорів сумнівів не викликає.
Самарканд, Сочі й Абхазія
На тлі повідомлень про спроби офіційного Мінська домовитися із Заходом Лукашенко вкотре вирушив до Сочі, щоб провести переговори з Путіним. Спочатку двостороння зустріч Путіна та Лукашенка мала відбутися 15-16 вересня в Самарканді, на полях саміту ШОС. Але з невідомих причин цього не сталося.
До речі, Лукашенко повернувся із саміту ШОС не з порожніми руками. У Самарканді він провів зустріч із головою КНР Сі Цзіньпінем, на якій було підписано Декларацію про встановлення відносин всепогодного та всебічного стратегічного партнерства. Саме собою підписання такого документа зовсім не означає, що режим Лукашенка зараз може отримати від Китаю пряму підтримку у вигляді кредитів та інвестицій – до стабілізації ситуації в регіоні розраховувати на це не слід. Проте Пекін уперше за два роки продемонстрував інтерес до Білорусі, що в умовах затяжної міжнародної ізоляції режиму Лукашенка вже можна вважати маленьким успіхом.
Загалом у Сочі 26 вересня Лукашенко мав підстави почуватися трохи впевненіше, ніж звик за останні два роки. Це добре було видно на тій відкритій частині зустрічі, яка потрапила до об'єктивів телекамер. Путін на цих кадрах виглядав пригнічено, говорив мало і частіше дивився на підлогу, ніж на свого співрозмовника. Лукашенко ж намагався підбадьорити союзника: казав, що не страшно, якщо 30-50 тисяч резервістів поїдуть із Росії, що Європа має виявити повагу і взагалі “наша справа права, переможемо”. Однак Путін запросив Лукашенка до Сочі не заради повторення порожніх гасел. Подальші події показали, що зустріч відбулася не за сценарієм білоруської сторони.
Спочатку Лукашенко зник з публічного простору. Ані про перебіг переговорів, ані про подальші плани, ані навіть про фактичне місцезнаходження Лукашенка його пресслужба та держЗМІ не повідомляли більш ніж дві доби. Про те, що Лукашенко залишився в Сочі і продовжив перемовини з Путіним, стало відомо лише вдень 27 вересня від Дмитра Пєскова. А наступного дня, 28 вересня, Лукашенко зненацька з'явився в окупованій Абхазії – від будь-яких контактів із цією невизнаною республікою він раніше утримувався. Очевидно, спонтанний візит до Абхазії мав стати символічною демонстрацією вірності Лукашенка своєму “старшому братові”.
Тим часом із самої Білорусі почали надходити тривожні повідомлення. Неофіційний телеграм-канал залізничників @belzhd_live (саме цей ресурс у січні чи не першим розповів про справжні масштаби перекидання російських військ до Білорусі) повідомив, що БЗ готується зараз приймати військові ешелони з РФ. Крім того, дано вказівку до 30 вересня взяти з усіх працівників і керівників БЗ підписку про нерозголошення службової інформації конфіденційного характеру. Політемігрант Микола Халезін із посиланням на власні джерела в Білорусі повідомив, що практично весь вантажний рухомий склад БЗ зарезервовано тепер для потреб Міністерства оборони.
А 28 вересня в Білорусі було оголошено “раптову перевірку бойової та мобілізаційної готовності” військової частини 06752 (йдеться про велику авіабазу в Мачулищах), яка проходитиме протягом місяця нібито в рамках плану підготовки ВПС і військ ППО. Протягом перевірки заплановано призвати резервістів та зняти зі зберігання військову техніку.
За даними газети “Наша Ніва”, триває підготовка до прийому російських мобілізованих – тут їх нібито тренуватимуть білоруські силовики. Усі силові структури при цьому переведено на посилений режим несення служби, повідомляє видання.
Момент істини
Події останніх днів вказують на те, що Путін, схоже, твердо вирішив дотиснути Лукашенка. Зважаючи на все, Кремль більше не збирається миритися з пасивною роллю Білорусі в конфлікті з Україною та деякими вольностями офіційного Мінська в зовнішній політиці.
Раніше LB.ua зазначав, що ризик дестабілізації ситуації в Білорусі – це, мабуть, головний контраргумент проти участі білоруської армії у війні як для Лукашенка, так і для Путіна. Падіння диктатури в Білорусі загрожує Путіну серйозними ускладненнями: йому доведеться або йти з країни, або повноцінно її окупувати, відволікаючи частину сил від війни з Україною. Навесні такий ризик виглядав невиправданим. Але тепер Путін іде ва-банк і порівняно з іншими загрозами перспектива революції в Білорусі здається Кремлю дрібницею.
На цій стадії жоден сценарій уже не видається фантастичним. Наприклад, Павло Латушко вважає, що в разі відмови Лукашенка підкоритися Путіну в питаннях війни може йтися про його фізичну ліквідацію. Тоді влада перейде до Ради безпеки Білорусі, яку очолює генерал-лейтенант Олександр Вольфович – уродженець Казані, випускник академії Генштабу РФ. Латушко вважає Вольфовича "ключовим агентом впливу Кремля всередині режиму Лукашенка". Утім, ясно, що силове рішення Путін може вибрати лише в крайньому разі.
Так чи інакше, для Лукашенка настає момент істини. Зараз він, напевно, постарається щосили тягнути час з розрахунку на те, що Путін сам зупинить подальшу ескалацію. Але якщо Москва не відступить, то Лукашенку невдовзі треба буде визначитись. Або він робить різкий поворот на Захід, ризикуючи деморалізувати цим своїх соратників і спровокувати радикальну реакцію Росії. Або йому доведеться включатися в тотальну війну Путіна, ризикуючи перетворити Білорусь на арену бойових дій. Імовірність останнього сценарію сьогодні є дуже високою.