ГоловнаСвіт

«Кожна країна по-своєму самотня у війні». Переживання травми війни у Вірменії

Рік тому в Нагірному Карабасі завершилася 44-денна війна ― третя. Насправді ж цей один конфлікт триває вже 30 років, час від часу сильніше чи слабше спалахуючи.

Азербайджан заявляє, що Нагірний Карабах, отриманий як автономія в радянські часи, ― його окупована територія. Вірменія ж визнає незалежність Нагірнокарабаської Республіки, або ж, як її називають у Єревані, Республіки Арцах. Більшість її населення донедавна складали саме вірмени й вірменки.

Україна підтримує територіальну цілісність Азербайджану, який також має за союзника Туреччину. Натомість Вірменія спирається на підтримку Росії, якій, утім, це не заважає продавати зброю Азербайджану. Вірогідно, Росії вигідно мати під боком конфлікт.

«Річ не в тому, хто в цій війні має рацію, а в простому людському запитанні, як ми це переживаємо», ― говорить одна з героїнь матеріалу. Тож ми не розповідаємо про те, за ким тут справедливість, натомість показуємо, як люди у Вірменії переживають поразку, від якої країна не може оговтатися досі.

«Як добре, що ти ще спиш». Єва

Цей вечір у Єревані незвично тихий ― напівпорожні кав’ярні та ресторани, тераси без гостей, знелюднені вулиці. Сьогодні, 16 листопада, на кордоні з Азербайджаном чергове загострення, найбільше з часу припинення 44-денної війни рік тому.

Ми з Євою натрапляємо на кав’ярню поруч із Каскадом, з якого видно весь Єреван, а в погожі дні ― й Арарат. Рік тому, коли в розпал війни в закладах було ще менше гостей, Єва приходила з колегами сюди щотижня. Їм без спільної вечері і жартів було ніяк ― інакше не витримали б і свого переживання, і роботи з пораненими військовими.

― У нас була одна з найбільших волонтерських груп. Ми екстрено вчилися, бо не мали потрібних навичок, ― говорить Єва. ― За місяць до того мені запропонували роботу у великому реабілітаційному центрі, але я сказала, що ніколи не працюватиму з темою конфлікту. А потім різко почалася війна.

Єві 31, і вона все життя мешкає в Єревані. Вона клінічна психологиня в Інституті хірургії Мікаеляна, працює з онкопацієнтами після смерті тата від раку.

Коли почалася минулорічна війна, лікарня Єви на вершині пагорбу перетворилася на військовий госпіталь. Швидкі спинялися біля панно-мозаїки, де згодом психіатри видавали ліки. «Червоні», «сині», «помаранчеві» відділення заповнювали поранені військові ― близько 200, змінювалися один за одним. І тільки Євине, «зелене», продовжило приймати своїх пацієнтів. Та лишатися осторонь вона не хотіла:

― Не вистачало людей, приміщень. Я не була готовою, але наступного дня звернулася до керівниці відділення. Почалася ж війна, треба щось робити. Усім важливо було долучитися, хоча б у чомусь. Інакше ми почувалися марними.

Єва організувала волонтерську групу, як і колеги в інших госпіталях. Пізніше їх координувало міноборони. Єва пояснювала рідним поранених, як з ними спілкуватися, аби не зашкодити, приходила до військових у терапії та реанімації й говорила, навіть коли від пережитого вони втрачали мову, домовлялася про індивідуальну роботу, шукала слова розради і шлях до вивільнення емоцій ― іноді брала за руку, хоч фізичний контакт з клієнтами заборонений. Їй здавалося, що це 18-річні діти, які не мусили б відчувати, наскільки смертні.

Фото: колаж Оксани Сенів

У лікарні Єва майже жила. Вдома з’являлася тільки на ніч, але й перед сном заходила у Twitter і писала пости про війну та прохання про підтримку. Врешті соцмережа її заблокувала, як і багатьох раніше неактивних користувачів.

Спала Єва в перші тижні міцно ― як після смерті тата. Потім почалося безсоння. У листопаді повернувся глибокий сон.

Та якось Єва прокинулася о 5-й ранку від увімкненого телевізора ― мама дивилася новини. Вони часто сперечалися, бо ж Єва читала офіційні новини, де ще було місце для оптимізму, натомість зазвичай стримана мама дивилася емоційні сюжети й весь час переживала. Того ранку мама сказала: «Ми віддали землю». Єва, не зрозумівши, побурчала спросоння, за звичкою відкрила Facebook ― і на неї посипалися повідомлення про те, що Азербайджан зайшов у Шуші. Місто, символ перемоги Вірменії 30 років тому, втілювало відчуття неприступності. «Як добре, що ти ще спиш і поки що цього не знаєш», ― писали Єві. І спала ніби вся країна, яка не була готовою. 

Вона вийшла на вулицю. Був холодний осінній ранок. Світ ніби завалився деінде.

Звістку поранені в лікарні, на відміну від натовпу на вулицях, сприйняли спокійно. Злість, безпорадність і безсилля наздогнали їх потім, коли загоїлися рани. Тоді Єва вперше відчула, що попередню війну Вірменія виграла. Та все ж:

― Те, що людина віддає будь-якій війні, ніколи неможливо компенсувати. У 90-х військові були героями тільки пару місяців ― а потім від них залишився тільки образ, самих людей забули. І чоловіки почувалися знеціненими в цій громіздкій системі. Програна війна тільки додає болю, агресії, неприйняття інших, відчуття несправедливості ― це травмує всю країну. 

Через пережите тепер у Вірменії частіше звертаються до психотерапії, хоч і не всі колеги Єви вміють працювати з темою війни. Коли йдеться про бойові дії, говорять переважно про ПТСР. Проте війна спричиняє почуття провини в тих, хто вижив, страх, екзистенційні проблеми, горе втрати. Так чи інакше, методики реабілітації розробили для тих, хто повертається до спокійного життя, миру ― а у Вірменії сьогодення треба адаптуватися до невизначеності.

Фото: колаж Оксани Сенів

Після завершення бойових дій Єва все-таки приєдналася до реабілітаційного центру. Працювала з військовими, їхніми родинами, рідними загиблих і зниклих безвісти, евакуйованими. Через 9 місяців кошти від міжнародного донора закінчилися, та робота триває ― Єва безкоштовно консультує трьох клієнтів. Раніше таких було близько десяти. Деякі інші організації з психологічної допомоги фінансує держава, благодійні фонди, діаспора, допомагають супервізори. Хтось працює в регіонах, та більшість ― у столиці. Єва і допомагає травмованим, і сама є такою.

― Напевно, всі країни почуваються глибоко самотніми, коли є слабшими у війні, ― говорить вона, пригадуючи мовчання замість підтримки від колег і друзів з-за кордону.

Вірменія досі травмована. Перший рік переживання горя найтяжчий. У річниці та загострення на кордоні травма прокидається ― але якщо під час війни це спонукало шукати способи допомоги, то тепер спричиняє розгубленість і втому. 

Єві досі не вкладається в голові, що все це сталося. Не очікувала, що конфлікт, який підігрівається 30 років, урешті вибухне. Не хотіла розуміти, що це неминуче. Бо ж не можна жити в очікуванні катастрофи. А справедливості від цього світу чекати не варто ― її онкопацієнти це найкраще доводять. І тепер Єва точно знає, що можливо все ― війна змінює уявлення про недопустиме.

Та їй хотілося б, щоб дечого таки не сталося ― щоб люди не лишилися покинутими у своєму переживанні війни і не вважали симптоми травми нормою. 

― Хоча я розумію, що люди схильні відвертатися від болю. Ми всі такі, ― каже Єва і посміхається цій людській слабкості. Кидає погляд на вібрацію телефона: новина про те, що вогонь на кордоні припинили.

«Ми досі не готові це прожити». Зара

Із невисокою смуглою Зарою ми познайомилися того ж дня, ще коли на кордоні стріляли. Вона проводила екскурсію Центром Тюмо ― закладом позашкільної освіти, профінансованим діаспорою. Діти тут сидять за комп’ютерами, в аудиторії-амфітеатрі, у кімнатах для воркшопів з прозорими стінами, ходять від класу програмування до фотографії, від режисури до анімації. Вони безкоштовно навчаються після уроків у школі. Зара пояснює ― їм дають сучасну освіту й відчуття свободи. Таких центрів у країні кілька, один з них ― у Степанакерті. 

― Діти так швидко подорослішали, ― тихо каже енергійна Зара, і на її очах виступають сльози. Про решту вона розповідає вже у Zoom, коли поруч немає ватаги дітей.

Під час минулої війни, 4-денної, Центр у Степанакерті не працював тільки день. Під час Третьої війни, коли місто бомбардували ― чотири місяці. Будівля не постраждала. 

― Важливо не закривати центр у Степанакерті у тривожні часи, ― каже Зара. ― Складно дати відчуття стабільності, коли батько на фронті, на місто падають бомби і чутно автоматні черги. Але зовнішні обставини не повинні впливати на нашу місію. 

Коли почалася війна, у Центрі Тюмо в Єревані відкрили спеціальну інтенсивну програму для дітей, що виїхали. Зазвичай навчання тут починають з 12 років, натомість тоді запрошували й 9-річних. Тричі на тиждень дітей привозили до Єревана, де вони вчилися програмування, музики, кіномистецтва, фотографії. Зара каже, хотіли подарувати їм несподіваний позитивний поворот, адже деякі діти за звичайних обставин не потрапили б до центру. Та дехто навіть на день не хотів покидати родину. 

― Дитинство легко затьмарити, але його складно спинити, ― говорить Зара. ― Діти були в стресі, але вони розслабилися протягом навчання. Ми не могли привезти всіх, але могли хоча б комусь дати цілющий досвід погляду в майбутнє через освіту. 

Зара повсякчас повторює, що просто робила свою роботу. Та це не зовсім так. Зазвичай вона не шукає перевізників, харчування, проживання, контактів родин у регіонах. Не розселяє біженців, не зустрічає з пологового будинку незнайомок з немовлятами, не збирає для них гроші. Волонтерила вся її родина. Відчуття єднання і можливість допомогти не давали потонути у відчаї. Щоб долучитися, достатньо було принести стару куртку. Зараз же ця психологічна компенсація дається складніше. 

І, звісно, є те, що не компенсувати ніколи. 

― Ми досі не відгорювали смерть наших студентів і випускників на фронті. Ми настільки не готові це прожити, що навіть не знаємо кількості загиблих ― ніхто так і не знайшов у собі сили проглянути списки й порахувати. У нас 20 тисяч студентів, і деяких загиблих ми знали в лице ― настільки вони вирізнялися своєю активністю. Але те, що ми не знали учня на ім’я, не применшує втрату. 

Зара наголошує, що не психологиня, та все ж говорить влучно: 

― Ми вийшли з фази гострого стресу, але не можемо переступити через пережите.

«Тривога ― найгірше, що могло статися після війни». Давіт

Давіт, учитель Єви, згодом скаже те саме, що й Зара. 

― Невелике затишне місто, проте відомий гірськолижний курорт. За 45 кілометрів від Єревана. Здається, готелів там більше, ніж звичайних домівок. Там неймовірна природа, дуже красиво восени. Але ніхто з нас тієї краси не помічав. 

Так він описує Цахкадзор. До того курорту вони з дружиною їздили мало не щороку, але тепер у них не виникає й думки про відпочинок там ― Давіт каже, що це одна з ознак ПТСР. Серед тих гір ― спогади про роботу з людьми, що тікали від війни.

Давіт працює з неврозами й травмами як клінічний психолог, проте в перші дні війни з колегами створив волонтерську групу психологічної допомоги для біженців. У їхньому підпорядкуванні було 2000 людей у п’яти готелях і санаторіях. Усього ж біженцями стали 90 тисяч. Вірменія надала їм дах і їжу, проте не встигала впоратися із соціально-психологічними потребами.

Фото: колаж Оксани Сенів

Давіт працював з біженцями вперше ще студентом, через кілька років після Першої війни. Але тепер усе виявилося інакшим. Він планував щодня приїжджати саме для терапевтичних консультацій ― натомість йому довелося стати соціальним працівником. Людей, не звиклих до роботи з психологами, цікавив передусім побут. Тож він возив у лікарню, організовував дитячі свята, запрошував педагогів, привозив теплий одяг, підгузки, підручники, перукарів ― буденні речі справляли терапевтичний ефект.

Довіряти психотерапевтам почали не відразу. Спершу працювали в групах, займалися арттерапією з дітьми, боксом – з підлітками. Згодом облаштували психологічний кабінет. Говорили про стрес, тривогу, невизначеність, пояснювали, як розповідати про війну дітям ― люди, що жили поруч з нею, виявилися неготовими її прийняти. Серед біженців були переважно матері та літні люди, у яких чоловіки, брати, сини воювали. Що далі, то частіше говорили з ними про смерть і втрату. 

― Ми думали, що й цього разу все скінчиться швидко, ― говорить Давіт. ― Спалах у 2016-му був тривожним дзвіночком, але спрацювали захисні механізми психіки. Коли ж зрозуміли, що це триватиме довше, виникла нова хвиля травматизації.

Вірмени з Арцаху традиційно вважали, що в самій Вірменії їх не люблять ― нібито через походження попереднього президента. Тож дивувалися допомозі. Окремішність, більш консервативний світогляд впливали і на скепсис щодо психологічної допомоги. 

― Це покоління вже погано пам’ятає Першу війну. 30 років перерви в інтенсивних бойових діях були часом реабілітації, встановлення нової норми відносного миру. А хронічний стрес і тривога підвищують поріг чутливості до небезпеки, ― говорить Давіт. ― Парадоксально, але люди з Арцаху саме через це виявилися непідготовленими. Та це абсолютно нормально, їх не можна засуджувати за те, що вони оговталися.

Врешті, довіра до Давіта як до психотерапевта переросла в довіру до близької людини. У класичній психотерапії дружба заборонена, проте екстремальна ситуація змінює межі допустимого: Давіт став хрещеним батьком для шістьох дітей з однієї родини. Донька попросила про хрещення, бо під час Першої війни її мама прийняла хрещення – і бої вщухли. Решта п’ятеро дітей вирішили приєднатися до сестри. 

― Ми купили хрестики і провели ритуал у монастирі Кечаріс, ― розповідає Давіт. ― Тато теж приєднався, зателефонувавши з фронту. Опісля він повернувся додому. 

Давіт пояснює, що, як і його хрещена донька, багато дітей шукали втіхи в магічному мисленні. Тож дітям пояснили, що їхнє бажання може не збудитися й підготували до того, що тато може не повернутися, що б вони не робили.

Якщо діти загалом йшли на контакт, то з хлопцями-підлітками було найскладніше. Вони замикалися у своїй групі, бо почувалися винними, що не на фронті поруч з батьками. Дехто навіть утікав на війну. Доступитися до них допоміг тренер з боксу. 

Складнощів додавала й кількість постраждалих ― волонтери вигорали, плакали, йшли. Біль клієнтів був і їхнім болем. Супервізії допомагали, але не могли зарадити всьому. У багатьох були друзі й родичі в Нагірному Карабаху. Давіт ніколи не бував у карабаському селі свого дідуся, проте їздив у регіон до друзів і на відпочинок.

Фото: колаж Оксани Сенів

Повернутися туди до власних осель змогли не всі. З 90 тисяч біженців до Нагірного Карабаху, не зайнятого азербайджанською армією, повернулися близько 70%. Інші лишилися у Вірменії. Давіт каже, що, попри різні обставини, наразі ці люди мають дещо спільне ― відчуття невизначеності. Азербайджанці взяли Шуші ― місто на височині, з якого Степанакерт й околиці як на долоні, тож про відчуття безпеки немає й мови. 

― Ця тривога ― найгірше, що могло статися після війни, ― говорить Давіт. ― Вона не дозволяє розгорнутися внутрішнім процесам реабілітації. 

Зараз він допомагає військовим і їхнім родинам, знову й знову повертаючись до своєї травми, вислуховуючи їх. Допомагає відчуття, що він робить усе посильне. Та пережити війну він сам досі не зміг.

Зрештою, як і вся країна.

Оксана РасуловаОксана Расулова, кореспондентка LB.ua
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram