«Як добре, що ти ще спиш». Єва
Цей вечір у Єревані незвично тихий ― напівпорожні кав’ярні та ресторани, тераси без гостей, знелюднені вулиці. Сьогодні, 16 листопада, на кордоні з Азербайджаном чергове загострення, найбільше з часу припинення 44-денної війни рік тому.
Ми з Євою натрапляємо на кав’ярню поруч із Каскадом, з якого видно весь Єреван, а в погожі дні ― й Арарат. Рік тому, коли в розпал війни в закладах було ще менше гостей, Єва приходила з колегами сюди щотижня. Їм без спільної вечері і жартів було ніяк ― інакше не витримали б і свого переживання, і роботи з пораненими військовими.
― У нас була одна з найбільших волонтерських груп. Ми екстрено вчилися, бо не мали потрібних навичок, ― говорить Єва. ― За місяць до того мені запропонували роботу у великому реабілітаційному центрі, але я сказала, що ніколи не працюватиму з темою конфлікту. А потім різко почалася війна.
Єві 31, і вона все життя мешкає в Єревані. Вона клінічна психологиня в Інституті хірургії Мікаеляна, працює з онкопацієнтами після смерті тата від раку.
Коли почалася минулорічна війна, лікарня Єви на вершині пагорбу перетворилася на військовий госпіталь. Швидкі спинялися біля панно-мозаїки, де згодом психіатри видавали ліки. «Червоні», «сині», «помаранчеві» відділення заповнювали поранені військові ― близько 200, змінювалися один за одним. І тільки Євине, «зелене», продовжило приймати своїх пацієнтів. Та лишатися осторонь вона не хотіла:
― Не вистачало людей, приміщень. Я не була готовою, але наступного дня звернулася до керівниці відділення. Почалася ж війна, треба щось робити. Усім важливо було долучитися, хоча б у чомусь. Інакше ми почувалися марними.
Єва організувала волонтерську групу, як і колеги в інших госпіталях. Пізніше їх координувало міноборони. Єва пояснювала рідним поранених, як з ними спілкуватися, аби не зашкодити, приходила до військових у терапії та реанімації й говорила, навіть коли від пережитого вони втрачали мову, домовлялася про індивідуальну роботу, шукала слова розради і шлях до вивільнення емоцій ― іноді брала за руку, хоч фізичний контакт з клієнтами заборонений. Їй здавалося, що це 18-річні діти, які не мусили б відчувати, наскільки смертні.
У лікарні Єва майже жила. Вдома з’являлася тільки на ніч, але й перед сном заходила у Twitter і писала пости про війну та прохання про підтримку. Врешті соцмережа її заблокувала, як і багатьох раніше неактивних користувачів.
Спала Єва в перші тижні міцно ― як після смерті тата. Потім почалося безсоння. У листопаді повернувся глибокий сон.
Та якось Єва прокинулася о 5-й ранку від увімкненого телевізора ― мама дивилася новини. Вони часто сперечалися, бо ж Єва читала офіційні новини, де ще було місце для оптимізму, натомість зазвичай стримана мама дивилася емоційні сюжети й весь час переживала. Того ранку мама сказала: «Ми віддали землю». Єва, не зрозумівши, побурчала спросоння, за звичкою відкрила Facebook ― і на неї посипалися повідомлення про те, що Азербайджан зайшов у Шуші. Місто, символ перемоги Вірменії 30 років тому, втілювало відчуття неприступності. «Як добре, що ти ще спиш і поки що цього не знаєш», ― писали Єві. І спала ніби вся країна, яка не була готовою.
Вона вийшла на вулицю. Був холодний осінній ранок. Світ ніби завалився деінде.
Звістку поранені в лікарні, на відміну від натовпу на вулицях, сприйняли спокійно. Злість, безпорадність і безсилля наздогнали їх потім, коли загоїлися рани. Тоді Єва вперше відчула, що попередню війну Вірменія виграла. Та все ж:
― Те, що людина віддає будь-якій війні, ніколи неможливо компенсувати. У 90-х військові були героями тільки пару місяців ― а потім від них залишився тільки образ, самих людей забули. І чоловіки почувалися знеціненими в цій громіздкій системі. Програна війна тільки додає болю, агресії, неприйняття інших, відчуття несправедливості ― це травмує всю країну.
Через пережите тепер у Вірменії частіше звертаються до психотерапії, хоч і не всі колеги Єви вміють працювати з темою війни. Коли йдеться про бойові дії, говорять переважно про ПТСР. Проте війна спричиняє почуття провини в тих, хто вижив, страх, екзистенційні проблеми, горе втрати. Так чи інакше, методики реабілітації розробили для тих, хто повертається до спокійного життя, миру ― а у Вірменії сьогодення треба адаптуватися до невизначеності.
Після завершення бойових дій Єва все-таки приєдналася до реабілітаційного центру. Працювала з військовими, їхніми родинами, рідними загиблих і зниклих безвісти, евакуйованими. Через 9 місяців кошти від міжнародного донора закінчилися, та робота триває ― Єва безкоштовно консультує трьох клієнтів. Раніше таких було близько десяти. Деякі інші організації з психологічної допомоги фінансує держава, благодійні фонди, діаспора, допомагають супервізори. Хтось працює в регіонах, та більшість ― у столиці. Єва і допомагає травмованим, і сама є такою.
― Напевно, всі країни почуваються глибоко самотніми, коли є слабшими у війні, ― говорить вона, пригадуючи мовчання замість підтримки від колег і друзів з-за кордону.
Вірменія досі травмована. Перший рік переживання горя найтяжчий. У річниці та загострення на кордоні травма прокидається ― але якщо під час війни це спонукало шукати способи допомоги, то тепер спричиняє розгубленість і втому.
Єві досі не вкладається в голові, що все це сталося. Не очікувала, що конфлікт, який підігрівається 30 років, урешті вибухне. Не хотіла розуміти, що це неминуче. Бо ж не можна жити в очікуванні катастрофи. А справедливості від цього світу чекати не варто ― її онкопацієнти це найкраще доводять. І тепер Єва точно знає, що можливо все ― війна змінює уявлення про недопустиме.
Та їй хотілося б, щоб дечого таки не сталося ― щоб люди не лишилися покинутими у своєму переживанні війни і не вважали симптоми травми нормою.
― Хоча я розумію, що люди схильні відвертатися від болю. Ми всі такі, ― каже Єва і посміхається цій людській слабкості. Кидає погляд на вібрацію телефона: новина про те, що вогонь на кордоні припинили.
«Ми досі не готові це прожити». Зара
Із невисокою смуглою Зарою ми познайомилися того ж дня, ще коли на кордоні стріляли. Вона проводила екскурсію Центром Тюмо ― закладом позашкільної освіти, профінансованим діаспорою. Діти тут сидять за комп’ютерами, в аудиторії-амфітеатрі, у кімнатах для воркшопів з прозорими стінами, ходять від класу програмування до фотографії, від режисури до анімації. Вони безкоштовно навчаються після уроків у школі. Зара пояснює ― їм дають сучасну освіту й відчуття свободи. Таких центрів у країні кілька, один з них ― у Степанакерті.
― Діти так швидко подорослішали, ― тихо каже енергійна Зара, і на її очах виступають сльози. Про решту вона розповідає вже у Zoom, коли поруч немає ватаги дітей.
Під час минулої війни, 4-денної, Центр у Степанакерті не працював тільки день. Під час Третьої війни, коли місто бомбардували ― чотири місяці. Будівля не постраждала.
― Важливо не закривати центр у Степанакерті у тривожні часи, ― каже Зара. ― Складно дати відчуття стабільності, коли батько на фронті, на місто падають бомби і чутно автоматні черги. Але зовнішні обставини не повинні впливати на нашу місію.
Коли почалася війна, у Центрі Тюмо в Єревані відкрили спеціальну інтенсивну програму для дітей, що виїхали. Зазвичай навчання тут починають з 12 років, натомість тоді запрошували й 9-річних. Тричі на тиждень дітей привозили до Єревана, де вони вчилися програмування, музики, кіномистецтва, фотографії. Зара каже, хотіли подарувати їм несподіваний позитивний поворот, адже деякі діти за звичайних обставин не потрапили б до центру. Та дехто навіть на день не хотів покидати родину.
― Дитинство легко затьмарити, але його складно спинити, ― говорить Зара. ― Діти були в стресі, але вони розслабилися протягом навчання. Ми не могли привезти всіх, але могли хоча б комусь дати цілющий досвід погляду в майбутнє через освіту.
Зара повсякчас повторює, що просто робила свою роботу. Та це не зовсім так. Зазвичай вона не шукає перевізників, харчування, проживання, контактів родин у регіонах. Не розселяє біженців, не зустрічає з пологового будинку незнайомок з немовлятами, не збирає для них гроші. Волонтерила вся її родина. Відчуття єднання і можливість допомогти не давали потонути у відчаї. Щоб долучитися, достатньо було принести стару куртку. Зараз же ця психологічна компенсація дається складніше.
І, звісно, є те, що не компенсувати ніколи.
― Ми досі не відгорювали смерть наших студентів і випускників на фронті. Ми настільки не готові це прожити, що навіть не знаємо кількості загиблих ― ніхто так і не знайшов у собі сили проглянути списки й порахувати. У нас 20 тисяч студентів, і деяких загиблих ми знали в лице ― настільки вони вирізнялися своєю активністю. Але те, що ми не знали учня на ім’я, не применшує втрату.
Зара наголошує, що не психологиня, та все ж говорить влучно:
― Ми вийшли з фази гострого стресу, але не можемо переступити через пережите.
«Тривога ― найгірше, що могло статися після війни». Давіт
Давіт, учитель Єви, згодом скаже те саме, що й Зара.
― Невелике затишне місто, проте відомий гірськолижний курорт. За 45 кілометрів від Єревана. Здається, готелів там більше, ніж звичайних домівок. Там неймовірна природа, дуже красиво восени. Але ніхто з нас тієї краси не помічав.
Так він описує Цахкадзор. До того курорту вони з дружиною їздили мало не щороку, але тепер у них не виникає й думки про відпочинок там ― Давіт каже, що це одна з ознак ПТСР. Серед тих гір ― спогади про роботу з людьми, що тікали від війни.
Давіт працює з неврозами й травмами як клінічний психолог, проте в перші дні війни з колегами створив волонтерську групу психологічної допомоги для біженців. У їхньому підпорядкуванні було 2000 людей у п’яти готелях і санаторіях. Усього ж біженцями стали 90 тисяч. Вірменія надала їм дах і їжу, проте не встигала впоратися із соціально-психологічними потребами.
Давіт працював з біженцями вперше ще студентом, через кілька років після Першої війни. Але тепер усе виявилося інакшим. Він планував щодня приїжджати саме для терапевтичних консультацій ― натомість йому довелося стати соціальним працівником. Людей, не звиклих до роботи з психологами, цікавив передусім побут. Тож він возив у лікарню, організовував дитячі свята, запрошував педагогів, привозив теплий одяг, підгузки, підручники, перукарів ― буденні речі справляли терапевтичний ефект.
Довіряти психотерапевтам почали не відразу. Спершу працювали в групах, займалися арттерапією з дітьми, боксом – з підлітками. Згодом облаштували психологічний кабінет. Говорили про стрес, тривогу, невизначеність, пояснювали, як розповідати про війну дітям ― люди, що жили поруч з нею, виявилися неготовими її прийняти. Серед біженців були переважно матері та літні люди, у яких чоловіки, брати, сини воювали. Що далі, то частіше говорили з ними про смерть і втрату.
― Ми думали, що й цього разу все скінчиться швидко, ― говорить Давіт. ― Спалах у 2016-му був тривожним дзвіночком, але спрацювали захисні механізми психіки. Коли ж зрозуміли, що це триватиме довше, виникла нова хвиля травматизації.
Вірмени з Арцаху традиційно вважали, що в самій Вірменії їх не люблять ― нібито через походження попереднього президента. Тож дивувалися допомозі. Окремішність, більш консервативний світогляд впливали і на скепсис щодо психологічної допомоги.
― Це покоління вже погано пам’ятає Першу війну. 30 років перерви в інтенсивних бойових діях були часом реабілітації, встановлення нової норми відносного миру. А хронічний стрес і тривога підвищують поріг чутливості до небезпеки, ― говорить Давіт. ― Парадоксально, але люди з Арцаху саме через це виявилися непідготовленими. Та це абсолютно нормально, їх не можна засуджувати за те, що вони оговталися.
Врешті, довіра до Давіта як до психотерапевта переросла в довіру до близької людини. У класичній психотерапії дружба заборонена, проте екстремальна ситуація змінює межі допустимого: Давіт став хрещеним батьком для шістьох дітей з однієї родини. Донька попросила про хрещення, бо під час Першої війни її мама прийняла хрещення – і бої вщухли. Решта п’ятеро дітей вирішили приєднатися до сестри.
― Ми купили хрестики і провели ритуал у монастирі Кечаріс, ― розповідає Давіт. ― Тато теж приєднався, зателефонувавши з фронту. Опісля він повернувся додому.
Давіт пояснює, що, як і його хрещена донька, багато дітей шукали втіхи в магічному мисленні. Тож дітям пояснили, що їхнє бажання може не збудитися й підготували до того, що тато може не повернутися, що б вони не робили.
Якщо діти загалом йшли на контакт, то з хлопцями-підлітками було найскладніше. Вони замикалися у своїй групі, бо почувалися винними, що не на фронті поруч з батьками. Дехто навіть утікав на війну. Доступитися до них допоміг тренер з боксу.
Складнощів додавала й кількість постраждалих ― волонтери вигорали, плакали, йшли. Біль клієнтів був і їхнім болем. Супервізії допомагали, але не могли зарадити всьому. У багатьох були друзі й родичі в Нагірному Карабаху. Давіт ніколи не бував у карабаському селі свого дідуся, проте їздив у регіон до друзів і на відпочинок.
Повернутися туди до власних осель змогли не всі. З 90 тисяч біженців до Нагірного Карабаху, не зайнятого азербайджанською армією, повернулися близько 70%. Інші лишилися у Вірменії. Давіт каже, що, попри різні обставини, наразі ці люди мають дещо спільне ― відчуття невизначеності. Азербайджанці взяли Шуші ― місто на височині, з якого Степанакерт й околиці як на долоні, тож про відчуття безпеки немає й мови.
― Ця тривога ― найгірше, що могло статися після війни, ― говорить Давіт. ― Вона не дозволяє розгорнутися внутрішнім процесам реабілітації.
Зараз він допомагає військовим і їхнім родинам, знову й знову повертаючись до своєї травми, вислуховуючи їх. Допомагає відчуття, що він робить усе посильне. Та пережити війну він сам досі не зміг.
Зрештою, як і вся країна.