Ці слова впливового сербського політика нагадують нам про знамениту промову Слободана Мілошевича на Косовому полі. Тоді новий президент Сербії говорив про сербів, які мають жити у єдиній державі. Швидко виявилося, що насправді Мілошевич мав на увазі. У Белграді намагалися окупувати території сусідніх країн – із значною кількістю сербського населення. А щодо їхніх сусідів застосувати політику інтенсивного національного чищення. Це повернення до середньовічних практик закінчилася не тільки трагедією для боснійців і хорватів. Це стала трагедією для самих сербів, які змушені були залишити рідні домівки у Хорватії і Боснії. Сербія значно відстала у своєму розвитку від сусідів. В той час, як Словенія і Хорватія давно вже члени НАТО і Європейського союзу, Сербія ніяк не може визначитися остаточно із своїм цивілізаційним вибором, знаходиться у судомному пошуку вирішення конфлікту навколо Косово, залишається корумпованою і маргінальною.
Що у цій ситуації залишається її керівникам? Знову повертатися до концепції «сербського світу». При цьому сербська влада бачить створення цього світу виключно за етнічними лекалами. Белград фактично відмовляє сербам, які проживають у сусідніх країнах – Хорватії, Боснії, Чорногорії, Косово та Північній Македонії у можливості стати частиною політичної нації цих колишніх югославських республік та країв. Натомість він докладає неймовірних зусиль, щоб серби були не частиною такої політичної нації, а етнічною діаспорою, лобістами політичних інтересів Белграду, щоб вони не сприяли розвитку країн, громадянами яких вони є, а гальмували цей процес.
Саме так відбувається у Боснії, де Республіка Сербська є такою частиною спільної держави, яка ставить під сумнів саме існування єдиної Боснії і Герцеговини. Саме так відбувається у Чорногорії, де етнічні серби підтримують сили, які ставлять під сумнів саме право цієї держави на суверенне існування. Саме так відбувається у Косово, де Белград робить все можливе, щоб не допустити інтеграції албанців і сербів, появи хоча б шансу для створення єдиної політичної нації у цій багатостраждальний країні. А коли нещодавно віце-прем’єр Хорватії, представник місцевої сербської громади Боріс Мілошевич взяв участь у відзначенні річниці знаменитої операції по звільненню Вуковару й нагадав про необхідність пам’ятати всіх жертв тієї війни, його жорстко критикували у Белграді, називали зрадником.
Цим щирим переконання, що етнічний серб має лобіювати офіційну політику Белграду – «сербській світ» схожий на «русский мир». Але розуміння Володимиром Путіним «русского мира» є набагато більш широким і небезпечним, ніж розуміння Александером Вучичем «сербського світу». Для Володимира Путіна «русский мир» – це вся територія колишньої імперії і вся російськомовна діаспора у світі. Немає великого значення, яких політичних поглядів притримується та чи інша людина, яке у неї етнічне походження чи віросповідання. Якщо вона розмовляє російською мовою, вона розглядається як частина «русского мира».
Саме тому до цього світу може потрапити і український громадянин, який мешкає на окупованій території Донбасу, і громадянин Франції з російським аристократичним корінням, і громадянин Ізраїлю, який свого часу репатріювався з Радянського Союзу. Насправді цих людей небагато що об’єднує, окрім мови, якою вони можуть поспілкуватися. Однак у Кремлі вважають, що цього достатньо для того, щоб розглядати «русский мир» як геополітичний проект і виправдовувати інтересами цього проекту окупації території інших країн. Як, до речі, і використовувати у власних інтересах російськомовні діаспори, що можна було неодноразово спостерігати у різних країнах.
Якщо Александар Вучич – президент «сербського світу», який складається з усіх сербів, що проживають у країнах колишньої Югославії, так Володимир Путін вважає себе президентом усіх, хто розмовляє російською мовою. І не можна сказати, що ця концепція не спрацьовує. Ще й як спрацьовує! Якщо говорити, звичайно, про дестабілізацію, а не про розвиток. Концепція сербського світу десятиріччями дестабілізує Балкани. Для сусідніх з Сербією країн це як мотузка, яка не дає вільно дихати. А концепція «русского мира», десятиріччями дестабілізує пострадянський простір. Всі територіальні конфлікти на цьому просторі, всі дії Кремля завжди виправдовувалися необхідністю або захищати російськомовне населення, або громадян Російської Федерації. Так було і у Придністров’ї, і у грузинських автономіях, і у Криму, і на Донбасі. І може бути надалі.
І поки є люди, які погоджується з тим, що «русский мир» це не приналежність до культурної спільноти, а знаряддя по відновленню імперії, ця концепція також буде мотузкою, яка не дасть вільно дихати ані нам, ані самим росіянам.
На цьому можна було поставити крапку, якщо б очевидне питання: а що таке український світ? Чи є в нас шанс відповісти «русскому миру», не дати можливості потрапити до нього тим, хто не відчуває себе його частиною, але не бачить йому альтернативи? Ми маємо усвідомити, що наше завдання – творити український світ не тільки в Україні, але й в усіх країнах, де проживають люди, які відчувають свій зв’язок з Україною.
Але звичайно, ми не можемо підходити до українського світу так, як це роблять серби із власним цивілізаційним простором. Ми, навпаки, маємо сприяти тому, щоб українці ставали вагомою частиною політичних націй у країнах, де вони мешкають. Досвід українства Сполучених Штатів та Канади якраз доводить, що люди можуть бути патріотами своїх країн і зберегти українську ідентичність й добрі почуття до країни своїх родичів. Ми маємо усвідомити, чи після нападу Росії на Україну з’явилися зовсім нові умови для створення українського світу, який тепер об’єднує не тільки етнічних українців з різних хвиль еміграції, але й людей різного походження, які співчувають України і бажають підтримувати з нею зв’язок. І це все тепер – український світ, який змінився так, як змінилась сама Україна.
Якщо ми будемо сприймати Україну не просто як державу, яку ми маємо розбудовувати, але як глобальний проект, успіху якого має може сприяти як той, хто живе на українській землі, так і той, хто співчуває Україні у світі, ми зможемо успішно протистояти цивілізаційній агресії «русского мира» у його путінській інтерпретації. Звичайно, для цього потрібні державні і громадські зусилля. Однак насамперед зміни мають відбутися у наших головах.