Звучить приблизно як обіцянки Трампа розв'язати всі проблеми з Кім Чен Ином і режимом Північної Кореї, підігнавши до її берегів авіаносець.
У результаті корейські снаряди й копії «іскандерів» летять по нас, а північнокорейський режим продовжує ядерні випробування та запуски балістики далекого радіусу.
Трамп планує і в Україні застосувати такий успішний досвід? Дякуємо, ми вже знаємо, як це працює.
Чи можливо взагалі створити демаркаційну лінію від Дніпра під Запоріжжям до Вугледара і на північ до Вовчанська під Харковом? Це багато сотень кілометрів.
Зробити її сильно укріпленою?
Її можна обійти, висадивши десант з моря між Південним та Очаковом, ударивши через Суми та Чернігів, знову зайшовши через Білорусь.
Це не панацея, її неможливо зміцнити більше, ніж було.
У нас уже були непрохідні лінії в Рубіжному, біля вентствола «Бутівки», Промка в Авдіївці, Мар'їнка.
Мар'їнку росіяни перетворили на місячний ландшафт двома роками безперервних штурмів і обстрілів.
Усе можна пройти, залежить від тоннажу випущених снарядів і витрачених життів десятків тисяч зеків, як у Бахмуті.
Протяжність лінії фронту робить це завдання — створити демаркаційну лінію — фактично неможливим.
Зелена лінія на Кіпрі — 180 км. Вона проходить через найбільше місто півострова, пагорби. На піку напруження її охороняли дві дивізії та дві бригади грецької армії, танкова бригада та дві вертолітні ескадрильї.
Демілітаризована зона в Кореї — 250 км. Це одне з найукріпленіших місць на планеті, з бункерами, мінними полями, бетонною стіною завтовшки 15 метрів біля основи. Щоб захистити її, США звільнили Південну Корею від зобов'язань щодо протипіхотних мін.
Невелика довжина, багато років на зміцнення, горбиста та гориста місцевість, затиснута морем, яке можна контролювати мінами та десятками катерів.
Специфічна місцевість, зовсім не схожа на Україну, де за Вугледаром проткни лінію та їдь до Курахового 25 км полями.
В Україні це буде нерозв'язне завдання — створити паритет разом з нейтралітетом.
Наразі на оперативній арені з нашого боку мелькають приблизно 60 номерів бригад й окремих організмів полкового рівня.
Війна йде вже одинадцять років, є люди, які весь цей час служать з двома тижнями відпустки й рідкісними короткими звільненнями на два-три дні.
Залишити їх ще на десять років на ДМЗ, підриватися на мінах і гинути від снайперських обстрілів?
Без жодних гарантій, що завтра знову не полетять «іскандери» й не поїдуть колони, тільки вже не голі Т-72, а Т-90М. Надійний план, як швейцарський годинник.
Або потрібно провести масову демобілізацію, зате призвати років на десять пів мільйона тих, що тримають зараз економічний фронт. А через якийсь час втратити можливість платити соцвиплати для сотень і сотень тисяч УБД, а це бойові дії — рватися на мінах і потрапляти під обстріли.
Знову ж таки, гарантії нейтралітету. Щоб захистити українські міста, у нас буде до семи батарей ПРО. Яким на навчальні стрільби і запас, який возять, щоб відбити перший раптовий удар, потрібно стільки ракет, скільки партнери виготовляють за два-три роки.
Скільки там малювали в Пентагоні зростання виробництва кінетики до PAC-3?
Ми можемо виробляти САУ, буксировану артилерію, танки, але не перехоплювачі балістики кінетичним ударом, не ПТРК третього покоління, не авіацію.
Постачання сотень ракет, десятків літаків, до них сотень ракет, тисяч ПТРК Javelin для стримування — це гарантія нейтралітету, щоб РФ сиділа за лінією ДМЗ і дивилася, як ми переозброюємось?
Коштом американських платників податків і ЄС, звичайно, бо самі ми не потягнемо ракети по 6–8 млн за штуку.
А якщо ні, тоді це відстрочене самогубство.
Економіка США, ЄС і міжнародне співтовариство в рамках чеської ініціативи знайшли три мільйони снарядів на рік. Звичайно, усі в Україну не підуть, треба залишити щось і в арсеналах та зміцнити східний фланг ЄС.
І досі РФ за допомогою Ірану та Північної Кореї обганяє нас у два-три рази за кількістю пострілів на добу.
Можна мобілізуватися, клепати міни, реактивні снаряди, ВОГ, але не мільйони 152–155 мм «кабанчиків», особливо спеціальних — дистанційного мінування, касетних, високоточних.
Це фантастика, що Україна буде збирати снарядів більше, ніж ЄС і США, навіть якщо поставить усіх до верстатів.
Самі ми не потягнемо стримування, а з партнерами — ну які ж це гарантії нейтралітету? Це підготовка до повернення втраченого в результаті війни з 2014 року, так це розглядатимуть у Москві.
Коаліція дронів і власне виробництво України видають зараз, за різними даними, у тому числі і від противника, 100–120 тисяч дронів на місяць, і ця цифра зростатиме — ми вже маємо як мінімум кілька десятків РУБАК, окремі батальйони, Сили безпілотних операцій.
Триває гонка озброєнь засобів захисту та дронів — перехід на низькі та високі частоти, зенітні дрони, які збивають ворожі крила, усякі виносні антени й кабельне господарство.
Ні десятків тисяч дронів, ні мільйонів снарядів на рік, ні ракет до ПРО ми самі не потягнемо, особливо одночасно.
Їх відсутність означатиме, що Москва виконає роботу над помилками і завдасть нового удару через два-три-п'ять років.
Їхня наявність суперечить нейтралітету й гарантіям Москві.
Загалом якось так. План, озвучений Венсом, для виборів у США згодиться. Завтра сядемо — і все чарівним чином завершиться, платити більше не доведеться, за все заплатить Німеччина.
Але це в якомусь чарівному світі борців з абортами з Іржавого поясу. У реальному світі це, на жаль, не працює.
У реальному світі тільки сильна армія чи коаліція країн за спиною може бути гарантом безпеки, а краще обидві опції.
Ну чи оксамитова капітуляція, як у Грузії — обхідні шляхи для санкцій, потужності портів Причорномор'я для перевалки на користь Москви, пісні Шамана на площі, закони про іноземних агентів.
Третього, на жаль, не дано — або НАТО плюс ще бажано регіональний союз (країни Балтії, Польща, Велика Британія), або відстрочена капітуляція під голосіння про права людини й деескалацію, щоб дати час ЄС і США на підготовку до нової Холодної війни.
Вибір для розумної людини, яка хоче добра Україні, тут очевидний.