Давайте чесно: ця війна буде довгою, ніхто не знає, коли вона закінчиться, але приблизно зрозумілі лише два можливі фінали цієї війни. Або Україна збережеться як незалежна держава і в українського народу буде шанс на розбудову власної країни за власними правилами та цінностями. Або Україна буде знищена і український народ буде знищений також. У другому випадку геноцид є невідворотним, це вже не треба доводити — ми бачимо, як росіяни починають заселяти Донбас замість знищеного під час захоплення міст і сіл українського населення, знищують українські книжки, забороняють використовувати українську мову, масово вивозять дітей і намагаються змінити їхню ідентичність. Це вже побачив навіть Міжнародний кримінальний суд.
Відповідно, або ми воюємо — а це означає, що українці мобілізуються у військо і тоді в нас є шанс зберегти державу та націю, — або ми не воюємо, українці не йдуть у військо — і українська нація зникає зі стовідсотковою вірогідністю. Я дуже хочу, щоб ви усвідомили цю ціну ухиляння від захисту Батьківщини і невідворотного в такому разі програшу. Ціна — геноцид, загибель мільйонів людей, виселення ще мільйонів, остаточне припинення існування української мови й культури на землях, які зараз об’єднані Українською державою. За сто років тут буде чергова бурятія.
Тому коли військова пише, що у 2024 році вона не пішла б в армію через певні проблеми, я вважаю це неприйнятним, якими б причинами це не обґрунтовувалося. Вибір Аліни Сарнацької піти в армію 2022 року й робити все, що зможеш, попри страх, невміння, невизначеність — ось той вчинок, який варто поважати. Саме такий вибір має бути прикладом будь-якого року, поки йде війна чи після неї. Які б проблеми не були в країни, які б помилки не робило суспільство чи його осередки, які б злочини чи розкрадання певних чиновників не викривали — альтернатива боротьбі за Україну настільки гірша, що в будь-якої свідомої людини немає іншого вибору, хіба в якийсь момент узяти в руки зброю та скласти Присягу на вірність українському народові. Цю Присягу складають на все життя, на всі роки. Вірність Присязі не залежить від того, є закон про демобілізацію чи ні, є в країні ухилянти чи ні, розкрадав хтось бюджет чи ні. Присягу складають не владі, не президенту, не уряду, не панові полковнику — Присягу складають народові. Хіба народ більше не потребує вірності та відданості?
Дуже велика проблема статті Аліни — узагальнення. Такі слова, як «більшість», «усі», тези «вони очікували», «усі перезавантажили своє ставлення до влади» не спираються на факти. У Силах оборони України зараз більш ніж мільйон людей. Аліна не знає і не може знати ані їхніх думок, ані їхніх очікувань у 2022 році. Ніяких репрезентативних опитувань військових у 2022 році не проводили й не могли проводити. Відповідно, ми бачимо, як Аліна узагальнює власні очікування й досвід. Але дуже велика кількість військових — навіть з числа її підписників у соцмережах – з її думками й оцінками не погоджується. Реальна проблематика, подана крізь призму власного розчарування відсутністю перспективи покинути Збройні сили, приводить Аліну до геть неадекватних висновків. Проілюструю це на трьох пропозиціях, якими закінчується стаття.
Мобілізація на визначений термін. З одного боку, Аліна визнає, що війна триватиме невідомо скільки, з іншого — пропонує ввести обмежений час мобілізації. Але ЯК можна визначити час мобілізації в такій війні? Як можна його спрогнозувати, коли проти нас воює набагато більша країна? Навіщо закладати ідею демобілізації в такому разі взагалі? Така обіцянка не буде виконана просто тому, що це неможливо, і це спричинить нове розчарування.
Демобілізація, образ успішного ветерана. Друга пропозиція фактично повторює першу, бо навіть у назву винесено слово «демобілізація». Аргументуючи тим, що військові в соцмережах висвітлюють реальні проблеми, нам пропонують цих військових демобілізувати. Це має якось змінити ставлення до служби, мовляв, люди ж повертаються. Але в такому разі на ті самі проблеми будуть скаржитися інші люди. Для того, щоб ставлення змінилося, треба ці проблеми вирішувати. Тоді людям, які мають безцінний воєнний досвід, буде комфортніше служити й легше воювати. І ще один аспект. Знов наявність скарг і проблем безпідставно узагальнюється, наче в армії не існує ефективних підрозділів, грамотних командирів, забезпечення, правильних рішень. Але як у такому разі ми третій рік стримували б армію в кілька разів більшу? Правильного й унікального досвіду в нас вистачає, але скарги й ниття, на жаль, дають більше хайпу та лайків у соцмережах.
Прозорий шлях мобілізації та покарання ухилянтів. З необхідністю карати ухилянтів сперечатися не буду, а от щодо прозорості мобілізації є нюанси. Кожен охочий і так легко може дізнатися все про мобілізацію. Потрібно тільки мати бажання і витратити кілька годин, щоб вивчити інформацію. Але треба нарешті зрозуміти, що армія не бізнес-структура. Під час війни неможливо гарантувати, що всі будуть служити лише в рамках своєї спеціальності. Бойові дії непередбачувані. Може виникнути ситуація, коли неважливо, звʼязківець ти, діловод чи дронник — треба копати, треба втримати посадку вогнем зі стрілецької зброї. Бо якщо ворог прорветься — загинуть побратими, інші підрозділи будуть змушені відступити, противник окупує ще шматок землі, який доведеться повертати кровʼю. Саме тому військова присяга каже про виконання військового обовʼязку й захист Батьківщини, а не виконання професійного обовʼязку й сумлінне витримування правил внутрішнього розпорядку.
У статті Аліна багато пише про те, що треба дати можливість демобілізувати людей, які боронять Україну вже третій рік, і про те, що треба карати ухилянтів. Але останнє речення цієї статті звучить так: «Але я справді навряд чи пішла б в армію 2024-го».
Аліно, то як ти можеш в такому разі засуджувати ухилянтів? Це виглядає як лицемірство. Ти склала Присягу, вона не має терміну дії. А цим висновком ти певною мірою цю Присягу зрадила.