У січні 2023 року парламент ухвалив закон, що посилив відповідальність військових за правопорушення. На думку правозахисників, він суперечить принципу рівності перед законом і судом, дискримінує військових. Тепер за самовільне залишення частини військового позбавлять волі на строк ВІД ТРЬОХ до семи років. А за дезертирство з поля бою — від пʼяти до ДВАНАДЦЯТИ років.
Водночас за неявку за повісткою цивільного ШТРАФУВАЛИ на суму до 3400 гривень. Якщо людина отримала повістку ВДРУГЕ протягом року й знову не з’явилася до військкомату, її карали ШТРАФОМ до 5100 гривень.
Також почалися розмови про те, що краще воювати руками тих, хто вже в армії. Адже «вони навчені», «вони військові, а військові мають воювати», «а от у Другій світовій воювали по сім років». Тоді ж з вулиць великих тилових міст стали зникати останні ознаки війни. Барикади розібрали, у ДФТГ записалися бандити й бізнесмени, які не встигли зробити це у 2022-му. Цивільні чоловіки публічно заговорили про «економічний фронт». Поступово сформувався окремий міф про збереження економіки й генофонду під гаслом «я більш потрібний в тилу» й «на фронті я буду тільки заважати». Фейсбук й інстаграм знову наповнилися вечірками, святами й концертами, але тепер, за вимогами міфу, усі ці фото обовʼязково підписували як «підтримую свій моральний стан заради перемоги», «5 % на допомогу ЗСУ».
Плани змінилися: «перебудуватись і стати фортецею» мусили лише військові та члени їхніх родин.
Улітку 2023-го дружини військових і волонтери взялися організовувати акції за демобілізацію, помітні в соціальних мережах. Цей рух не знайшов підтримки широких кіл суспільства, адже самим військовим заборонено критикувати командування й політичне керівництво країни, а цивільні чоловіки та їхні родини зазвичай не зацікавлені змінювати ситуацію.
За демобілізацію також виступили люди, які часто взаємодіють з військовими, наприклад, волонтери й журналісти, які пишуть про війну. Але не всі. Журналіст, який учора був на лінії фронту і брав інтервʼю у змучених і пʼять разів контужених солдатів, сьогодні повернеться у своє місто. А в місті його оточуватимуть цивільні й міф «я більш потрібний в тилу». Жити на два світи важко, це викликає почуття сорому й безсилля. Тому люди часто обирають не думати про військових, трансформують ці почуття в «позитивне» ставлення до військових як до спеціально народжених «богів війни», іноді в агресію до держави. А родини військових скаржаться, як боляче бачити прірву між війною та життям у тилу. Військові жартома пишуть одне одному в соціальних мережах, що «демобілізації не буде».
З осені депутати почали готувати законопроєкт «про демобілізацію». Журналісти публікували інсайди, суспільство обговорювало варіанти. Пропонували демобілізувати після двох років служби або після трьох. Була навіть ідея рахувати день на фронті за два, так багатьох військових могли б мобілізувати, щойно закон набуде чинності. Анонсували суворі покарання ухилянтам і значне посилення мобілізації. Це викликало помітний у соцмережах спалах сподівань і вдячності військових і їхніх дружин.
У кінці 2023-го до законопроєкту подали рекордну кількість правок — понад чотири тисячі. Більше було лише у випадку «антиколомойського» закону. На початку 2024-го закон прийняли без жодного слова про демобілізацію та без значних змін покарань для ухилянтів.
2024-й. Громадські організації посилено організовують конференції в Києві, у Львові та в Ужгороді на теми відновлення України та реінтеграції ветеранів. Ці заходи виглядають так, ніби хтось ґвалтує жінку, а навколо стоять психіатри, лікарі, працедавці й обговорюють, як її краще буде лікувати й повертати в суспільство.
Військові відкрито кажуть, що нині з армії є лише два шляхи — поранення або смерть. Але насправді є третій шлях — списатися за сімейними обставинами. Маю знайому жінку з інвалідністю ІІ групи, недавно в неї помер чоловік. За два тижні після цього вона отримала пʼять пропозицій від військових вийти заміж. Люди шукають, як купити МСЕК для своїх батьків. Колишній побратим зізнався, що мати пропонувала йому такий шлях, але він не готовий зробити це, адже сподівається «демобілізуватися з почуттям власної гідності, як чесна людина, бо прийшов добровольцем 24 лютого». Військові пишуть «демобілізації не буде» вже не як жарт. Офіційні спікери кажуть, що ми не виконуємо плану мобілізації. Це, зрештою, відчуває кожен підрозділ на лінії фронту.
Уперше з’являється «протестний» рух ухилянтів в інтернеті. Це російська ІПСО, яка найбільше впливає на підлітків і малоінформованих людей. Ефект посилюють непрозорі й непослідовні дії держави.
Влада за підтримки частини суспільства продовжує ухвалювати мʼякі зміни до мобілізаційного законодавства. За ухилення від мобілізації у воєнний час тепер передбачено штраф до 25 тисяч гривень. Обговорюють зміни до бронювання, лунають пропозиції бронювати людей із заробітною платою понад 35 тисяч гривень. У відповідь успішні бізнесмени, які добровільно мобілізувалися два роки тому, запитують, за яку суму можна викупити себе з армії. Дискусія переходить у площину розмов про правила кріпацтва.
Усі ці кроки поступово маргіналізують службу армії. І це потрібно змінювати.
Що можна зробити, аби люди йшли до війська?
1. Мобілізація на визначений термін. У медіа й соціальних мережах панує думка, що війна триватиме довго, говорять про п’ять і навіть 10 років. Людям складно ухвалити для себе рішення піти служити на невизначений строк, назавжди.
2. Демобілізація, образ успішного ветерана. У більшості людей є знайомі у війську, які говорять про відчуття обману з боку держави, про безнадію через відсутність строків служби, про втому. У соцмережах військові пишуть про холод, хвороби, втрату соціальних звʼязків у цивільному житті, похорони побратимів. По вулицях міст ходять поранені військові, вони недовго лежать у лікарнях і повертаються на фронт. Якщо люди бачитимуть позитивні історії ветеранів, які відслужили й повернулися до сімей, які розповідають героїчні історії та носять ордени, це змінить ставлення до служби.
3. Прозорий шлях мобілізації і покарання ухилянтів. Люди мають розуміти, хто буде служити, а хто не буде й чому. Люди повинні знати покроково, як відбувається мобілізація, яке навчання, як потрапити в обраний підрозділ, як мобілізуватися на конкретну посаду і як попередньо отримати корисний військовий фах. А ті, хто ухиляється від мобілізації, мусять знати, що ціна за такий вчинок дуже висока.
Я не шкодую про півтора року в піхоті ТрО. Це найбільші півтора року в моєму житті. У них помістилися сотня друзів і ціле життя. ТрО — це історія про любов. Про те, як успішні цивільні люди пішли добровольцями в армію, аби захистити свої родини і друзів, із любові до них. Я пишаюся ними, і для мене честь бути серед них.
Але я справді навряд чи пішла б в армію 2024-го.