Чимало людей живуть у своє задоволення, ніби немає жодної війни.
Це зайці! Зайці, які не платитимуть за трамвай. «Трамвай і так їде. Хтось буде платити за електроенергію, хтось встає о 4-й ранку на роботу, хтось інший воює, мерзне в окопах, втрачає руки-ноги, життя, рідних, а я проїдуся за їхній рахунок. Вони дурні, а я розумний, я хитрий. Потрібно, щоб інші гребли, а я буду просто використовувати момент». Це цинічна експлуатація інших людей.
Завжди, в кожну війну, є ті, хто в епіцентрі, хто переживає, переймається, інвестує, працює, жертвує собою. А є ті, хто за чужий рахунок живе. Так було, є і буде — людської природи не зміниш. Але пропорції цих людей у суспільстві — мінлива річ. Якщо візьмемо перші кілька місяців повномасштабної війни, людей, яких війна не стосувалася, було значно менше. Більшість дуже інвестувала. А тепер усе менше і менше, коло звужується й звужується.
Одна черниця в Мюнхені — на третій день війни я приїхав в українську церкву ліки, гуманітарку забирати — сказала мені: «Війна цікава напочатку». Це мені дуже закарбувалося. Напочатку війна — дуже об\'єднавча річ, а далі менше, тільки певна частина людей на постійно.
Це питання до еліт і до влади. Це питання до того, що ми комунікуємо, що транслюємо людям. Влада казала, що в нас контрнаступ і ми скоро всіх переможемо. Ця ідея виграшу, як і кожна ідея, має дві сторони. З одного боку, вона потрібна — потрібна віра, надія та впевненість у перемозі. І це як акції. Від того, як західні суспільства вірять у нашу перемогу, залежить ціна наших акцій, а від ціни наших акцій залежить кількість зброї та кількість допомоги, що вони нам дають. А з іншого боку — вона (ідея швидкого виграшу) шкідлива. Вона розслабляє і дає моральне виправдання тим зайцям, які їдуть безкоштовно. Ми втрачаємо розуміння того, що можемо програти цю війну і загинути як нація. Можемо спастися як окремі особи, але як нація ми втратимо землю й культуру, яку ми й наші попередники тут створили.
У нас є невдачі, у нас загинуло багато людей, контрнаступ не так добре вдався, як ми думали. До чого це веде? Це призводить до того, що повертається українська схильність до розбрату і розщеплення.
У нас уже тепер два табори. Одні — за президента, інші — за генерала. Ми з єдиного народу, з єдиної нації, з єдиної групи, яка має спільні цілі, перетворюємося на два табори. А далі, якщо цього не зупинити, ті табори будуть дрібнитися, буде розщеплення, буде війна всіх проти всіх. Якщо ми програємо війну — то через це.
Ми спочатку її програємо всередині? Якщо! Я чіплятимуся за слово «якщо».
Це ідея, з якою я до вас прийшов. Я прийшов сказати гірку частину, яка не сподобається багатьом людям. Тому що це весело — поділитися на дві команди й товктися між собою: хто правий, хто кращий.
Є така казка. Її дітям розповідають, щоб навчити, чого не можна робити. Казка про лисичку, яка втікала від собак, сховалась у нору і питає:
«Очі, що ви робили для того, щоб я втекла?» — «Ми добре дивилися».
«Вуха?» — «Ми добре слухали».
«Ноги?» — «Ми швидко бігли».
«А ти, хвосте, що робив?» — «А я плутався і заважав бігти».
«Ах ти такий?!» — і виставила хвоста назовні. Собаки її витягли за той хвіст і роздерли.
Не можна розщеплюватися. Коли є сильна, велика загроза — екзистенційна загроза, потрібно об'єднуватися. Головна думка моя: ми маємо змусити нашого президента і змусити нашого генерала об'єднатися і працювати в одному напрямку. Якщо президент не стане іншим разом президентом, але ми виграємо війну — він увійде в історію. Якщо генерал виграє війну — він увійде в історію, у світову історію. Люди слабкі. Кожен з нас окремо має багато слабкостей. Це питання до їхнього (президента й генерала) оточення, до тих, хто підігріває цю історію, до політики. І питання до нас як суспільства. Не треба підігрівати, не треба комусь плескати. Треба наступити на свої вподобання, бо лисиці не подобався її хвіст.
Вам буває страшно за перебіг подій і чим усе може закінчитися?
Усім людям буває страшно. 2022 року я був дуже злий, відчував лють. 2023-го — лють, холодне презирство до «русского міра». Але також з'являється острах. Бачу, як послаблюється підтримка. Якщо ми будемо всередині колотися, то зовнішня підтримка стане ще меншою.
Це процес, замкнений сам на собі: якщо ми будемо слабнути — охочих допомагати буде менше. Вони нам допомагають не тому, що ми добрі люди, і не тому, що вони нам дуже співчувають. Вони наших біженців приймають, бо нам співчувають. А зброю нам дають — бо вірять, що ми сильні. Потрібно зберігати силу.
Якщо ми внаслідок цієї війни не потрапляємо в НАТО, продовження війни — справа часу. Путін не напав на Естонію. Естонія — значно менша країна. У Нарві живуть переважно етнічні росіяни. Він перейшов через місток, через річку — і вже його там зустрічають з буквою Z і триколорами, усе добре в нього. Путін не напав на Естонію, бо може дістати серйозну відповідь з Вашингтона, Лондона. Він напав на Україну, значно більшу і потужнішу за Естонію, бо ми — за межами Західного світу, бо ми є буфером між Західним світом і Східним. Якщо ми в результаті цієї війни не станемо частиною Західного світу — це означатиме, що ми війну програли.
Зло має бути покаране, але найголовніше, квінтесенція всього — у перемозі. А перемога полягає в тому, щоб вивести країну із зони небезпеки.
Тривала війна призводить до багатьох втрат. Люди шукають винних. Ми шукаємо винних. І «винні» — це переважно ті, хто близько біля нас. Наприклад, той військком, який забрав рідного чоловіка на війну, і той чоловік там загинув чи покалічений. Людська психіка так працює, що нам ніби затуманюються причини й наслідки. Ми більше схильні шукати винних там, де їх бачимо.
Ми русню звинувачуємо передусім.
Крім того, ми все більше звинувачуємо одне одного. То переселенців, а переселенці — тих, хто їх приймає. Ті, хто воює — ті, хто не воює. Ті, хто втік — ті, хто не втік. Тобто ми все більше і більше схильні звинувачувати одне одного. А там петиція всіх депутатів забрати на війну. Чудова розвага — але тоді ми не матимемо легітимного парламенту. Це все дитяча історія. Нам треба подорослішати.
Що означає свідомо проживати війну?
Бачити біду. Намагатися діяти, допомагати.
У виборі між легким і правильним що є правильним зараз?
Я думаю, що правильним є зрозуміти свої емоції. Ми переживаємо зараз збільшення страху. Наша ейфорія не виправдалася, наші надії не виправдалися — і ми починаємо більше боятися. Цей страх змушує нас шукати крайніх, винних і розщеплюватися. Він повертає нас у травму. Наша травма полягає в безконечних програшах. Ми багато разів намагалися досягти незалежності, будувати власне життя, і багато разів ми програвали. Після кожного програшу були страшні репресії, було те, що Шевченко називав Руїною. І ми живемо в неусвідомленому страху нової Руїни. Цей страх і ця невизначеність посилюють реактивну схильність до нашої травми. А що робили ми у травмі? От був Мазепа. Що ми робили? Ми розщепилися. Одні — за Карла з Мазепою, інші — за Петра. І все. Ми все програли. Розумієте?
Нам треба усвідомити, що ми розщеплюємось через страх і що це розщеплення призводить до втрати зовнішньої підтримки.
І друга річ, яку треба зрозуміти: сьогодні ми в значно кращій ситуації, ніж були в березні 22-го. Шанси на перемогу значно вищі. Просто в березні 22 року ми були в ейфорії, «два–три тижні». А зараз це вже гра в довгу. Нам потрібно довгий час утримувати рівновагу. Для того потрібні інші здатності, ніж були потрібні тоді. Тоді потрібні були підйом, ейфорія та натиск. А тепер потрібні дисципліна й самоорганізація. І довіра!
Потрібні авторитети — люди, які мають авторитет у суспільстві, які прямо звертаються до нації, прямо звертаються до політиків.
Думка має бути така: давайте спочатку переможемо, а потім будемо розбиратися. І судити переможців.
Кого хочете вибирати, палити опудала, судити за помилки чи злочини — усе, що хочете. Потім, у кінці. А зараз треба врятувати країну і націю.
Як моральний авторитет ви свою місію виконали.
Я не моральний авторитет. Я — психіатр. Вимушено публічна людина. Тому що війна. До того давав одне інтерв'ю на рік, щоб описати периметр професії. Закінчиться війна — я далі даватиму одне інтерв'ю на рік.