Шлях пораненого і його рідних
Син Олени Шведової-Петренко Богдан пішов на війну у 20 років. Отримав мінно-вибухову травму рук і ніг, одну з яких втратив. Лікування тривало сім місяців, і весь цей час пані Олена була поряд.
Найбільшою проблемою, за її словами, була відсутність зрозумілої інформації від державних органів.
"Ти просто не розумієш, куди тобі йти і що робити. Їдеш із сумкою в реанімацію і не розумієш, який у вас шлях. Коли запитують, де будете робити протезування, ти не знаєш про це взагалі нічого. І ніхто не пояснює", – пригадує жінка.
Оксана Ємельянова, дружина ветерана, погоджується, що на рівні лікарень бракує інформації про подальший шлях пораненого, куди його переводитимуть і чому. Деякі респонденти дослідження взагалі зазначали, що мали загальний досвід до дев’яти лікарень по всій країні.
"Були випадки, що через пів години евакуація до лікарні в іншому місті, а я тут винаймаю житло – за пів години маю зібратися і переїхати, знайти житло там, щоб бути з чоловіком", – розповідає дружина ветерана.
Медико-соціальну експертну комісію їм вдалося пройти за півтора року після поранення.
"Щоб зібрати потрібні документи, довелося їхати в Курахове (прифронтове місто, за 19 км від Мар'їнки. – Авт.). Ми дзвонили в Міноборони, казали, що чоловік не ходить. На що мені відповіли: "Ви ж не в лісі живете, можна знайти машину". Довелося брати перевізника. Чоловік там переночував і з пересадками повертався назад", – розповідає пані Оксана.
Пані Олена наголошує: де процес рухався зрозуміло і їм не доводилося ламати голову – спрацьовували небайдужі люди, а не система, і велике щастя натрапити на таких людей.
"Але стільки разів хотілося кричати від якоїсь людської необізнаності та відстороненості. Виходить, це проблема тільки того, хто стикнувся із цим. Усім треба "бумажки" оформлені, твій стан узагалі нікого не хвилює", – ділиться матір Богдана.
Світлана Саєтова, дружина військовослужбовця, наголошує і на соціальній незахищеності близьких, які супроводжують пораненого.
"Багато жінок полишають роботу. Я не маю претензій до роботодавців, бо вони не можуть чекати людину місяцями. Ми з чоловіком, наприклад, уже 10 місяців день у день маємо якісь справи через його поранення. Тому треба вирішити питання соцгарантій для супроводу", – акцентує пані Світлана.
Анастасія Липчак, операторка-аналітикиня дослідження, підсумовує: головний висновок вивчення теми лікування – після поранення ветерани продовжують боротьбу, коли стикаються з держпослугами, військовими частинами. До того ж в Україні недостатньо потужностей.
"Це брак персоналу в лікарні, лікарів, особливо спеціалістів з мінно-вибухових поранень, брак реабілітологів, неможливість отримати статус УБД, виплати. Застарілі норми взаємодії з військовими частинами. Якщо одним словом описати цей шлях – це чекання. Чекання фізичне – на кожному етапі лікування, психологічне – щоб переосмислити себе і свою травму, і бюрократичне", – пояснює Анастасія.
Як наслідок браку чіткого шляху та чіткої інформації – ветерани не знають, як діяти, навіть після виписки з лікарні. І це в багатьох випадках спричиняє низку проблем і – головне – марнує час.
"Їх виписують, вони сидять вдома і чекають, коли щось скажуть. А їм нічого не кажуть. Через відсутність реабілітації не розпрацьовуються м’язи, доходить до болю. Потім з’ясовується, що відтак вони не готові до протезування, просто втратили час. А крім того, вилетіли з виплат", – обурюється пані Олена.
Життя ветерана
Олег Симороз – ветеран війни, громадський активіст. Він втратив на війні обидві ноги, зараз пересувається на візку і тренується ходити на протезах. З власного досвіду і спостережень каже: Київ у плані інклюзивності – суцільна радянщина.
"Ми говоримо лише про пересування людей. Це мегапрості речі, але мегаскладна історія. І з цим щось треба робити негайно. Це питання до міської влади. Виходити з будинку не особлива потреба, а мені натомість розповідають про надпотреби людей з інвалідністю", – обурюється Симороз.
Проблема у відсутності державної політики щодо ветеранів, каже пан Олег. Будівельні норми є, але не контролюються їхнє дотримання і якість виконання. Формально тротуари і бордюри підлаштовані під потреби людей з інвалідністю, а на ділі зроблено абияк. І це мова про новий житловий фонд, зі старим ще гірше, каже ветеран. Подібна ситуація в усіх містах України.
"Від чого залежить психологічний стан ветерана? Нормальні стіни, лікування і нормальне ставлення. Мене не треба облизувати: "Мій солоденький ветеран". Почніть з інклюзивності. А потім слід говорити про реабілітацію (хоча там теж усе хріновенько). Бо якщо ветеран буде голий, голодний, негуляний, то про яку психологічну допомогу ми тоді говоримо? Він просто не вийде з будинку до цього психолога", – пояснює Симороз.
Михайло Вершинін, ветеран, начальник патрульної поліції в Донецькій області, вважає, що головна проблема всіх перешкод і для ветеранів, і для військовослужбовців – що в тилу багато хто розслабився.
"Байдужість з’являється з безпеки. На початку вторгнення все було швидко, обходили накази-постанови, бо коли припікає, з’являються ті, хто готовий брати відповідальність на себе. А ті, хто вибирає сидіти на дупі і нічого не робити, просто зникають. Кожна проблема має свої прізвища – починаючи від керівництва підрозділу. У нас проблема – відсутність логістики, комунікації і здорового менеджменту на всіх рівнях", – аналізує Вершинін.
Андріана Арехта, військовослужбовиця, голова Жіночого ветеранського руху, зазначає одну проблему – ставлення суспільства до ветеранок.
"Більше говорять про сонечок/котиків-чоловіків, а не жінок. І коли ветеранка показує УБД у маршрутці, маршрутник каже: "Я знаю, як ти його заробила". Коли військовослужбовиці видаляють матку, тому що в жінок часто найдужче потерпає гінекологія, вона не стає людиною з інвалідністю, бо це внутрішній орган. Жінка не має права на ПТСР, бо суспільство чекає, що після повернення вона знову візьметься за свої "берегинські функції", – розказує пані Андріана.
Військовослужбовиця погоджується, що в Україні потрібно повністю переглянути соціальну політику щодо ветеранів і ветеранок – інклюзивні міста, реабілітація, паліативні будинки для важких, щоб це не лягало на плечі родини і не ставало лише їхньою історією.
Михайло Вершинін вважає, що не варто говорити про якийсь кордон між військовими і цивільними, бо так ситуація тільки ускладниться.
"Щоб запобігти конфлікту між ними, для початку не треба говорити, що військовослужбовець повертається зі спаплюженою психікою. Вона змінена, а не спаплюжена. А якщо суспільство накручує – будь-яка людина, яка не має справи з війною, сахатиметься від військового. Якщо військовий бачитиме, що від нього сахаються, він робитиме так само", – пояснює Вершинін.
Щодо прояву вдячності від цивільних – Олена Шведова-Петренко, мати ветерана, зазначає, що простого "дякую" достатньо, якщо це щиро.
"Але ніколи не всовуйте їм у руки ніяких грошей. Вони не старці, не ущербні. Їх не треба жаліти. Просто поважайте їх", – наголошує пані Олена.
Які можливі рішення
У Міністерстві у справах ветеранів вважають, що проблему супроводу поранених і ветеранів може вирішити проєкт "Помічник ветерана". Судячи з опису, міністерство вбачає його реалізацію за принципом "рівний рівному", тобто підтримувати повинні ті, хто через це вже колись проходив.
"Коло таких помічників формуватимуть з-поміж самих ветеранів, які вже мають певний досвід поствоєнної інтеграції, або з членів їхніх сімей, котрі вже пройшли власні шляхи допомоги в адаптації, соціалізації рідних, які повернулися з війни", – йдеться в описі проєкту.
Тетяна Калита, заступниця міністра у справах ветеранів України з питань цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації, пояснює, що після співбесіди і навчання людину працевлаштовуватимуть. Де саме трудитимуться помічники, вирішуватиме громада, каже Калита. Хтось хоче зробити послугу при ЦНАПі, хтось – при сільраді. За найближчі місяці міністерство обіцяє вийти з чіткішою програмою на основі зворотного зв'язку.
Інші учасниці обговорення застерігають – проєкт може не спрацювати, адже людині, яка пройшла цей шлях, потрібно достатньо ресурсу, щоб допомогти ще комусь. А людина, яка втратила близького, муситиме повертатися до спогадів, що травмуватимуть її знову. Подібну історію запускали 2021 року за підтримки ООН, утім вона не мала успіху, хоч багато хто покладав на неї великі надії, зазначає Івона Костина, голова правління Veteran Hub.
Натомість можна надавати підтримку родинам поранених і ветеранів, вважає вона. Але Україні бракує стандартизованої методички і єдиного підходу до шляху пораненого і ветерана.
"Те, що можемо зробити зараз – озброїти людей інформацією. Щоб було достатньо знань, розуміння, куди подзвонити, запитати. Це робота. У Мінсоцполітики є статус непрофесійного догляду за людиною з інвалідністю, він оплачується – чи знає про це хтось із сімей? Скоріш за все, ні", – гадає Костина.
Оксана Коляда, директорка проєктів ГО "Простір можливостей", ексміністерка у справах ветеранів, додає, що залучити можна і наявний ресурс у територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки.
"У них є соціальна складова, яка зараз по суті не працює. Вони виконують функцію діловодів. Ми зараз спільно з Мінсоцполітики і Генштабом працюємо над тим, щоб провести аудит: скільки таких людей, який їхній функціонал і що потрібно, аби соцскладова запрацювала", – пояснює Коляда.
Вона зазначає, що точкою входу може стати патронатна служба.
"Для цього треба здійснити перепідготовку офіцерів. Тут питання інформування родин, тримання з ними зв’язку, вивчення потреб. Цей експеримент передбачає 5–7 осіб на батальйон із залученням цивільних фахівців. Ми розробили програму навчання спеціалістів, такі самі мають бути при цивільних лікарнях. І якщо заклад отримав пакет на таких фахівців, то має бути відомство, яке контролює надання послуг пораненим", – розповідає Коляда.
Олена Толкачова, керівниця патронатної служби "Янголи Азову", вважає, що такі служби могли б виступати комунікатором з правоохоронними органами.
"Зараз дуже багато недоброчесних лікарів, їх потрібно контролювати. Бо якщо поранений сам на сам з ними – це одна історія, а якщо приходить патронатна служба – лікарі бояться, бо розуміють, що військова частина прийшла топити за свого бійця, і виконують роботу якісно або рекомендують, що можна зробити", – обґрунтовує пані Олена.
Нині "Янголи Азову" працюють з потребами двох великих бригад – "Азову" та Третьої штурмової.
"Ми досі є посередниками між пораненими і військовою частиною, бо вони досі не знають, які довідки потрібні. Плюс ми стикаємося з проблемою некомпетентності працівників тих самих ТЦК: вони не знають, які потрібні документи, наприклад, для одноразової виплати при пораненні", – пояснює керівниця служби.
На дві бригади в "Янголах Азову" працює команда з 40 людей. Це не такий непіднімний людський ресурс, зібрати можна, погоджуються спікери.
"Ресурс можна знайти в бригаді, можна взяти частину санітарів ВЧ, щоб вони слідкували, куди переміщується поранений. Якщо не брати до уваги реабілітацію, то космічних грошей це не потребує. Це просто раціональне використання ресурсу армії", – наголошує Толкачова.
На співпраці з громадою акцентує й Оксана Коляда. А саме на тому, як керівництво сприйматиме ветеранську політику, де ветеран не вразлива категорія, а можливість розвивати громаду через реінтеграційні процеси.
"Громади зараз розгублені, бо вони не розуміють, хто буде виконувати ці ролі, як їх оплачуватимуть. І тут важливо вибудувати єдине бачення, змінити дизайн мислення. Наприклад, староста села може бути найкрутішим кейс-менеджером, якщо його правильно підготувати", – зазначає Коляда.
***
Усі спікери погоджуються, що ветеранська політика має стосуватися всіх напрямків суспільства. Адже ветеран – це така сама людина і громадянин, тож в Україні мусить з’явитися координація цієї наскрізної політики.
Олег Симороз додає: "Це питання адекватності. Ми ризикували життям, клали своє здоров’я – і я вважаю, ветерани заслуговують бути в пріоритеті. Спершу ветерани, а потім пенсії чиновникам, автопарки, держдачі і так далі. За залишковим принципом мають жити вони. А бути поза політикою і не цікавитися цим усім уже не вдасться, якщо ви хочете справді соціально справедливого суспільства".
