Це було зелене і гарне місто
Мар’їнка колись була містом районного значення Донецької області, до її території безпосередньо примикали західні околиці окупованого з 14 року Донецька.
«Це як ваша Буча. У Донецьку у нас теж була квартира, куди ми перебралися з Мар’їнки, щоб будувати власне сімейне життя, окремо від батьків. Але на вихідні їздили додому в Мар’їнку по продукти, бо ж там город. У нас узагалі більшість місцевих вирощують городину. Овочі, фрукти. Усе це садять. Як для себе, так і продажу. Бо земля там дуже родюча. Люди з цього і живуть. Правда, правильно вже казати "жили"», — згадує Олена.
З її слів, місто було дуже красивим, квітучим і зручним для життя. «Мар’їнка — маленьке містечко, де всі одне одного знали. Родичів — сила-силенна. Кожен комусь брат, кум або сват. Люди виходили в центр міста, продавали продукти. Хтось возив їх у Курахове чи Покровськ. Були автостанція, школи. Ми відчували себе вільними, не боялися, хоча «літати» почало ще 9 років тому. Однак усе працювало».
«Ще 16 лютого 22 року, на День єднання України, моя Мирослава в садочку, усі дітки були у вишиванках, віночках. Ми точно не чекали на «освободителей».
Уперше «русский мир» прийшов сюди ще у квітні 2014-го. Тоді родина вперше тікала до Києва. Уже влітку 2014 року за Мар’їнку почалися серйозні бої, у результаті яких 5 серпня місто було звільнене ЗСУ. Через рік російські найманці знову спробували повернути містечко під свій контроль, однак українські військові відбили атаку. Родина повернулася додому.
І з того часу, аж до 24 лютого 2022 року, місто жило відносно повноцінним життям.
«Ну як жили? «Дири» (саме так місцеві називали т. зв. ДНР–ЛНР) закріпилися за кілька кілометрів від міста. Тому періодично щось гупало. Чули артилерію та постріли. Так, десь раз на тиждень. Трохи полякають нас – і все. А люди далі поралися на городі. Ну, полетіло над головою. Утім якось усі знали, куди летить, як летить. Але ж за понад вісім років навіть встигли до цього призвичаїтися. Однак десь за тиждень чи трохи більше до 24 лютого минулого року все змінилося. Почали гатити щодня. Як ніколи до цього. Коли приблизно за 7 днів до повномасштабного наступу ми з чоловіком прийшли до центру, де автостанція та магазини, за продуктами, почався обстріл. На наших очах поранило жіночку, що чекала на автобусній зупинці. Вона впала, і її забрала швидка. І це було страшно».
Вона говорить, що по місту вже тоді поповзли чутки про початок великої війни. «Чоловіку повідомили, що будуть рівняти нас із землею. Тому ввечері після того обстрілу, здається, ми зібрали якісь речі. Як кажуть, взяли лише «труси-носки» і документи. Прийняли рішення спочатку їхати на нашій машині до друзів у Лиман. Однак і там дуже скоро почали стріляти. Уже за два-три тижні ми вирушили на Київ. І нас не лякало, що йшли бої за столицю. І куди ж ще нам було їхати? Варіант виїзду за кордон ми не розглядали».
«Будинку вже немає»
Уже у столиці наприкінці березня Олена дізналася, що їхній рідний будинок зруйнували.
«Ще був зв’язок з місцевими. Мені зателефонувала сусідка і сказала: «Все. Хата знищена. Слава богу, цього не побачили мама чоловіка і бабуся, які померли до вторгнення. Що я відчула? Та просто втрата свідомості. Як?! Як так? Потім я трохи відійшла. Головне, що ми всі живі. Слава богу, що ми виїхали. А якби там була наша донечка Мирослава? Передзвонила чоловіку цієї сусідки, якого попросила сходити та подивитися: можливо, щось залишилося? Він мені каже: «У вас у дворі — снаряд чи ракета. Ще один стирчить у городі. Паркана немає, хвіртки теж, вікна вибиті, половина будинку знищена, сама коробка ще стоїть, дах знесло. Усе майно залишилося там. Ми все втратили. І фотографій теж немає», — каже вона, довго поправляючи окуляри, а насправді намагаючись приховати сльози.
Ба більше, за рік до великої війни їхня родина придбала ще один будинок у Мар'їнці. «Аби жити в окремій оселі. Чистій і світлій. Скільки було планів! Ми вже й ремонт почали робити. Я собі уявляла, як у мене все буде стояти, як буде гарно. Чоловік потроху працював експедитором. Мала ходила до садочка… Що з цим нашим будинком? Я взагалі не знаю», — говорить вона наче з посмішкою. Але з такою, що й сам відчуваєш той нестерпний біль і відчай, який розриває її зсередини.
За її словами, після повномасштабного вторгнення багато людей ще залишалися в місті.
«Думали: постріляють і заспокояться. Бо ж наші люди там звикли до пострілів. Раз на тиждень-два раніше з того боку (Донецька) під'їжджали російські окупанти, розвертали свої дула на нас. А ми на дитячих майданчиках продовжуємо гратися. Однак після 24 лютого почалося пекло, яке все не закінчувалося».
Вимушені були жити в підвалах. Сусідка поділилася з Оленою своєю страшною історією.
«Ховалась у підвалі десь місяць. То її малий, такий як моя Мирослава (5 років), від постійного перебування в укритті та вибухів перестав спати. Хоча ж він народився і виріс під обстрілами. Звісно, не під такими інтенсивними. Стріляли ж і наші «укропчики» — ми так лагідно називали наших весь час».
Коли тепер у підвалі вдавалося ненадовго його приспати, хлопчик марив або кричав. А потім дитина остаточно замкнулась і перестала говорити.
«Люди сиділи до останнього. Навіть ті, у яких прилетіло по будинках. Мамочки з дітьми теж. Ховалися в підвалах поліклінік, шкіл. А потім був фосфорний дощ. Розповідала про це все Надійка Кругляк — волонтерка і моя землячка. На жаль, зараз з нею втрачено зв’язок. Я не знаю, що з нею. Тоді вона кожного тижня їздила з Курахового до Мар'їнки разом з ДСНС і представниками «Білого Янгола» (евакуаційні групи). І вмовляла людей виїжджати. На той час там залишалися в основному літні люди».
Три прильоти в Києві і мрії про домашніх тварин
У столиці родина Собіщанських винаймає квартиру у старому п’ятиповерховому будинку в Шевченківському районі. Уже після другого прильоту тут у квітні минулого року багато мешканців виїхали у більш безпечні місця. А київські рієлтори, коли чують пропозицію для здачі в оренду помешкання на вулиці Татарській, одразу попереджають, що знайти охочих буде дуже важко. Звісно, якщо не за демпінговою ціною.
«Але тут є підвал. Коли був третій страшний обстріл (одна ракета знесла декілька поверхів у будинку ЖК «Львівський квартал», унаслідок чого загинув чоловік і багато хто отримав травми), ми були в ліжку, спали, бо це ж був сам ранок. То ми всі утрьох так повзли на колінах у той підвал, що постирали їх до крові. Тому тепер під час усіх повітряних тривог постійно сюди бігаємо. Психологічно це все дуже важко. Але в мене є Мирослава — це така дитина, яка не дає мені розслабитися чи впасти у депресію, психувати чи влаштовувати істерики. У неї треба вчитися, як сприймати кожен день, кожен момент. Вона радіє кожному з них: поїла, кудись збираємося, щось купили. Хоча ж вона пам’ятає про всі обстріли та розуміє. Бачу, що вона здригається від гучних звуків, лякається грози», — ділиться Олена.
А Мирослава в цей час сидить поруч на кріслі в укритті. Вона відволікається від гри в телефоні та упевнено додає: «Я спочатку не боялася грому. Я все пам’ятаю. Але тепер я боюся цих обстрілів».
Коли Олена з чоловіком під час повітряних тривог перебувають у сусідній кімнаті, де годинами навіть уночі люди жваво обговорюють відновлення газопостачання після прильотів і ремонт дахів, Мирослава сидить зі мною. Бо найбільше дівчинці подобаються мої дві собаки. Вона завжди чемно перепитує, чи можна їх узяти на руки? А потім починає їх пестити і часто цікавиться: «Чому вони такі солоденькі? Чи можу я їх називати «мои питомцы»? Бо зараз папа каже, що ми не можемо завести собі собачку. У Мар’їнці у мене були два котики: Ася і Сніжок. Папа сказав, що зараз вони в іншій країні», — говорить дівчинка, яка на свої 5 років розмовляє дуже по-дорослому.
Ще вона сильно любить солодке і постійно приносить у сховище різні іграшки. «У мене нова лялечка. Можете теж погратися! Беріть. Скоро мене поведуть у зоопарк, і мама обіцяла мені нові навушники на день народження», — тараторить Мирослава. І тут ти розумієш, що все має бути добре. По-іншому й не буде.
«Хочу додому, в місто розбите»
Олена зізнається, що дуже сумує за домівкою. «Бо ж рідні стіни гріють, знаєте як? Ми віримо в нашу перемогу. Усе відбудуємо. Буде навіть краще. Ми обов'язково повернемося», — тепер уже справді посміхається вона.
