Завершити рік
— Почнемо з хорошого чи поганого?
— З хорошого. З того, що дуже здивувало європейських колег. Українські діти, які приїхали до Європи, в березні – через два тижні від початку повномасштабної війни – вже вчилися онлайн у своїх класах. І це, звісно, вразило і німців, і поляків, і чехів. Бо та сама Німеччина за два роки ковіду не налагодила повноцінного онлайн-навчання.
— Учителі і справді часто відзначають, що пандемія була, якщо так можна сказати, хорошим підготовчим етапом.
— Так і є. У Німеччині також був карантин. Багата країна, але вони навіть не ставили собі за мету налагодити синхронне онлайн-навчання. Воно було тією чи іншою мірою, але все одно вони використовували більше офлайнових форм. Приміром, готували індивідуальні уроки, інакше побудовані. Давали дітям маршрутні листи для опрацювання: що подивитися, що почитати, що підготувати, з дуже детальними інструкціями. І, до речі, оці менш прогресивні офлайнові форми згодилися б нам зараз, враховуючи проблеми зі світлом.
Німці, правда, були в захваті, що наші діти вчаться, що вчителька десь з укриття в якомусь українському місті веде для них урок. І це була така частина нормальності для дітей. Школа — як щось стабільне, що вони не втратили, як продовження життя. На той момент це було дуже важливо.
Загалом усе зроблене у весняні місяці — безпрецедентний героїзм наших учителів. І величезна шана їм за це. Бо вони допомогли дітям нормально закінчити рік. Накази, які випустило Міністерство освіти та науки навесні — про те, як завершити навчальний рік, як оцінювати дітей, варіативність, що вони передбачали, — теж заслуговують на повагу і похвалу. Те, що тоді втілили, було кращим з можливого. Об’єктивно.
Окрема історія з окупованими територіями, де навчальний рік завершили достроково. А це означало не вийти навчати дітей за російською програмою, чого вимагали окупанти. Фактично знову на героїзмі окремих учителів і керівників було зроблено багато хорошого.
— А потім почався новий навчальний рік.
— І з’ясувалося, що на цьому з досягненнями все. Весну допоміг пройти попередній ковідний досвід, а також цей загальний запал, мобілізація суспільства. Так можна прожити кілька перших місяців. Але так не можна жити постійно. Бо далі кількість викликів тільки зростає – і на адреналіні їх уже не проскочиш. Маєш зціпити зуби і працювати системно. Але саме на рівні системної роботи, особливо тієї, яка в компетенції міністерства, почалися дірки.
Наразі безліч питань залишаються без відповідей. Натомість є прекрасна статистика, що начебто все добре — усі вчаться або онлайн, або офлайн. Не кажу, що перед МОН стоїть проста задача, з якою міністерство не впоралося. Це дуже складне завдання. Але ми бачимо по інших галузях і мобілізацію, і підтримку, і системну роботу. А тут чи то байдужість, чи безпорадність.
Виклики воєнного стану
— Якщо говорити про ці провисання, то які найкритичніші?
— Їх чимало, і більшість пов’язані з нудною чиновницькою роботою, яка з якихось причин не виконана. Можна, наприклад, почати з підручників для 5 класу, яких досі не надруковано. 5 клас перший рік навчається за програмою НУШ. Для них немає підручників — ні старих, ні поганих, ні порваних, ніяких. В умовах відключень електроенергії це критично, бо не всі мають доступ до електронних ПДФ-версій. Гроші на друк у березні секвестрували. Але зараз січень, а питання досі не вирішено. Хоча це копійки в масштабах країни. Тобто є ціла паралель 5 класу, кілька сотень тисяч дітей, які незрозуміло як вчаться.
Кошти на підручники погодилися виділити ЮНІСЕФ і Рада Європи, але за умови, що друкуватимуть у себе, в Європі. Це, безумовно, значно дорожче і довше. Тобто МОН не представило проєкт так, щоб можна було надрукувати підручники в Україні. Волонтери збирають більші суми, а тут ціла системна проблема і ціле міністерство не змогло реалізувати проєкт на кілька мільйонів євро. Це дуже тривожна ситуація. І лише один штрих до картини в цілому.
— Формат національного мультипредметного тесту цього року остаточно теж невідомий?
— Так. Також усе ще не прийняли механізму зарахування дітей з тимчасово окупованих територій до шкіл, який робоча група разом з освітнім омбудсменом опрацювала ще в серпні і передала в міністерство. Немає чітких і зрозумілих інструкцій про перезарахування оцінок, отриманих за кордоном. Є посилання на закон “Про повну загальну середню освіту”: хай школа почитає і зробить щось. От кожна школа і читає той закон так, як їй зручно. Хтось лояльно ставиться до питання, а хтось вимагає від дітей виконання всіх завдань з усіх предметів, включно з контрольними з музики.
— Якщо подивитися батьківські групи, то і досі регулярно виникають питання щодо форм навчання в українських школах, особливо в тих родин, які виїхали за кордон.
— Ми не бачимо жодних докладних роз’яснень, рекомендацій з боку МОН, крім формальних щодо форм навчання: є три види освіти (очна, дистанційна, змішана) – ви можете кудись дитину перевести. Жодних можливостей з кимось порадитися, що краще для цієї конкретної дитини, не передбачено. Хоча це і є функція держави у сфері освіти.
Треба було б чесно розповідати батькам про форми навчання, їхні особливості, переваги, недоліки. Бо те, що зараз відбувається, більше схоже на залякування. Є частина шкіл, які вимагають від дітей за кордоном виконувати всі завдання, інакше погрожують переведенням на домашнє навчання або екстернат. Але ж інколи екстернат міг би бути кращим виходом для дитини, якби батькам докладно пояснили, як цим користуватися.
Приміром. “Наша школа працює тільки офлайн. Ми не можемо інакше повноцінно навчати дітей. Але ми пропонуємо вам екстернат або домашнє навчання, і ви отримаєте ось таку підтримку. Маємо такі варіанти. Або є наша сусідня школа, вона працює лише онлайн, там багато вчителів виїхали і вони зможуть приділяти вашим дітям достатньо часу”. Але так не роблять. Людей лиш лякають тим екстернатом, а батьки змушують дітей тягти дві програми — в закордонній школі і в українській.
Школи тим часом тримають місце для дитини, яка не відвідує її очно. І на папері клас повний, а в реальності — ні. І він би міг прийняти дитину, яка переїхала, умовно кажучи, з окупованої території або з прифронтової зони. Але ж місць немає.
Водночас є школи, де багато вчителів виїхали, вони не можуть працювати офлайн. Якби була нормальна комунікація між закладами та всередині громади населеного пункту, вони домовилися б: ви працюєте онлайн з тими, хто вчиться онлайн, і тоді ми вас укріпимо.
Управління освіти, які мають цю функцію за законом, могли б консультувати, радити, підтримувати. Але наші райвно сфокусовані переважно на контролі шкіл. Та щоб контролювати, треба спочатку забезпечити їхнє нормальне функціонування.
— Тобто з комунікаціями найважче?
— Часто їх узагалі немає. У більшості випадків обирають не комунікувати – якось воно буде. А про всяк випадок залякаємо, потім уже розбиратимемося.
— Я думала, що повномасштабна війна, навпаки, зробить освітню сферу більш емпатичною до дитини. Чому цього не відбувається?
— Це робота і, зокрема, навчання вчителів, створення певних вимог до них. А що вимагають від наших учителів? Скільки у вас дітей, куди вони зараховані, які оцінки. Ніхто не навчав учителів того, про що ви говорите. Ніхто цього від них не вимагає. І це величезний виклик.
Бо повернуться діти, які мають унікальний досвід навчання за кордоном і які будуть намагатися перенести його в це середовище, і я не знаю, як реагуватимуть учителі. Боюся, що консервативні викладачі казатимуть: “Тут тобі не Європа, повертайся, звідки приїхав”. І це найгірше, що може статися.
Я згодна з тим, що навчання дітей за кордоном проявило і певні хороші сторони української освіти, наприклад, академічну вимогливість. Наші діти більше готові наполегливо працювати. І треба подібні сильні моменти виявляти і підтримувати. І так само працювати зі своїми слабкими місцями. А ми тільки і чуємо розмови про те, що в нас усе добре.
Зрештою, це призвело до того, що ми фактично живемо в режимі крайнощів “пощастило — не пощастило”. Це і є наша головна проблема.
Що побачили діти, які опинилися в європейських країнах? У всіх цих країнах є система. І дитина потрапляє в систему, де є кілька ключових речей. По-перше, дитина має навчатися, бо це важлива частина життя. У цій системі є обов’язкова увага до фізичного руху. І є пріоритет, який полягає в тому, що дитині треба сказати: не хвилюйся, ти все зможеш, якщо не зараз, то пізніше. Твоє завдання на першому етапі – вивчити мову, завести друзів, і твої головні предмети — малювання і фізкультура. Тобто це система, яка дає підтримку, відчуття першого успіху і спрямовує дитину туди, де вона може його отримати. Далі буде.
А в нас з’ясувалося, що системи немає. За відсутності системи все вирішує випадок — тобі може пощастити з учителем (він будем супервідповідальним, бігатиме по району в пошуках інтернету, готуватиме індивідуальні завдання і шукатиме цікаве), тоді ти отримаєш якісь знання. Якщо ні — ну, не пощастило.
Зафіксувати збитки
— Тобто зараз усе так і тримається на мужності і відповідальності окремих людей. Як можна вирівняти цю ситуацію?
— Насправді мали б бути реальні інструкції для організації навчання, як для ковіду по зонах. Тоді були зелена, жовта і червона зони і конкретні роз’яснення стосовно кожної. Саме тому під час пандемії в нас налагодилося онлайнове чи змішане навчання.
Нова ситуація (зокрема, через відключення світла) вимагає від учителів нових підходів. А вони не готові. І це нормально — ніхто не міг бути готовим у цілому світі. Тут могло б допомогти МОН — провести дебюрократизацію. Зняти з учителів ту купу паперової роботи, яка і в мирний час була зайвою. А зараз вона відбирає той час, коли вчитель міг би створювати нові плани уроків, а не користуватися тими, що створені 20 років тому. Потрібні нормальні інструкції про перезарахування предметів, нормативка для організації консультацій у малих групах, щоб учителі могли отримувати за це гроші.
Але цього немає. Якось учіть і присилайте статистику, що у вас усе добре. Реальної картини ми не знаємо. Але ж перше, що ми мали зробити, — визнати, що те навчання, яке є сьогодні, ненормальне, що втрати будуть великі і нам треба їх чесно зафіксувати.
— Нам необхідне щось типу тестів PISA (програма міжнародного оцінювання учнів), тільки для внутрішнього використання?
— Потрібно провести моніторинг знань, а потім має бути зворотний зв’язок з учителями: “У вашому класі діти не знають таких тем, спробуйте пропрацювати їх”. Це те, що могли б робити інститути післядипломної освіти. Так само цю інформацію мало б отримати міністерство, щоб на її основі переглянути програми: щось скоротити або, можливо, розтягнути, дати більше часу на вивчення.
У принципі, Київ, приміром, намагається це зробити. У грудні в школах відбулося анонімне онлайн-тестування учнів (проте лише деяких класів). За його результатами не виставлятимуть оцінок, але нададуть агреговані результати по темах з рекомендаціями вчителям.
Я читала, що Державна служба якості освіти за гроші канадського уряду зараз теж розробляє тести для моніторингу. Але ж питання ще й у культурі системи. Наша культура передбачає прикрашання. Те, що я чула про тестування в Києві. Учителі казали дітям: “Ви ж не осоромтеся”. І навіть просили учнів робити скриншоти з екрана, щоб усе ж знати, як діти відповідали.
— Ми застрягли на тому, що навіть не можемо зафіксувати збитки, визнати проблему?
— Думаю, що це свідома позиція. Бо якщо ти зафіксуєш збитки, то потім треба робити щось із тим. Проблеми ж накопичуються. Ось ми читаємо новини про руйнування в енергетиці. Розбомбили вперше, вдруге, втретє. А його ремонтують уперше, удруге, утретє. Якщо не ремонтувати, то кількість пошкоджень стане такою, що система не підніметься. В освіті проблеми не такі видимі, як зі світлом, яке зникає за секунду. Ходить дитина собі до школи й ходить. Формально процес триває. Розмовляти вміє, писати вміє, щось порахувати може. Ти не бачиш виявів пошкоджень фізично, але всередині відбуваються руйнівні процеси.
І далі на виході ми матимемо поглиблення нерівності в освіті. Якщо пощастило або батьки розуміють цінність освіти і мають гроші найняти чотирьох репетиторів з основних предметів, то, можливо, дитина буде з кращими знаннями. Але це конкретний випадок.
А якщо батьки самі не розуміють цінності освіти або не мають ресурсів, то ці діти з кожним місяцем війни втрачатимуть усе більше і більше. І це ми ще з вами не говоримо про прифронтові території, де взагалі немає навчання, бо там інша ситуація зі світлом, з якістю інтернету, немає зв’язку і діти фактично не можуть ходити до школи, бо це 40-кілометрова зона, куди долітає артилерія. Це тисячі учнів, які, за паперами, навчаються онлайн, а насправді ні. І їм не пропонують системних рішень. Тобто якщо туди приїде громадська організація або ЮНІСЕФ і там активні директор і керівник громади, то їм, можливо, відремонтують сховище, щоб діти могли б хоча якось вчитися. Тобто знову пощастить або ні.
— А що з тимчасово окупованими територіями?
— Окуповані території — окрема історія. Є нещодавно окуповані території, а є ті, що захоплені давно. Але Україна налаштована їх повернути. Це діти, які 8 років вчилися за російськими програмами, де формувався образ України як ворога. Для цих територій має бути окрема стратегія. І вже мовчу про стратегію щодо Криму. І робити це треба вже зараз. А міністерство не думає навіть про абсолютно оперативні речі, як з підручниками.
— Якщо до цього додати ще й фізичне руйнування шкіл.
— Це так само біль. Ми бачимо, що освітні втрати будуть усюди. Бо коли ракетна тривога, то в Ужгороді теж не вчаться. А щодо фізичного руйнування закладів, то найгірша ситуація в сільській місцевості. Якщо в них немає інтернету, світла і гаджетів, то діти не вчаться взагалі. І, відповідно, поки не з’явиться місце, куди вони зможуть приходити, то там навчання не буде.
І тут ми знову повертаємося до “пощастило — не пощастило”. Якщо пощастило з керівником громади і взагалі з громадою, якщо вона достатньо активна, то вони вже і самі зробили оцінку збитків, проєкт реконструкції. Знаю випадок, коли громада Гостомеля, в якому зруйнована школа, орендує готель. За гроші донорів (проєкт SURGe, що фінансує уряд Канади) робить ремонт у кімнатах, переобладнуючи їх у класи, бо це швидше. Діти зможуть туди приходити і навчатися. Деякі громади організовують позашкільні заняття в клубах, бібліотеках, знаходять меблі, комп’ютери. І навіть є донори, які платять учителям, що проводять ці формально позашкільні заняття. Це по суті єдине місце, де діти можуть навчатися. Але щойно донори перестануть платити зарплати, то такі проєкти закриються. І це не системне вирішення проблеми.
Сільські території і в мирний час давали набагато гіршу освіту, а зараз ця нерівність тільки загострюється. Але нема чого посипати собі голову попелом. Треба просто чесно визначити ту точку, де ми є, і починати рухатися від неї. Але поки що не маю надії на міністерство. Ви просто можете шукати школу, де вам пощастить з директором, учителем тощо. Освіта зараз — це відповідальність батьків.
Я розумію, що розмова перетворюється на плач Ярославни. Але справді не знаю, що позитивного сказати. Ми бачимо накопичення особистого героїзму або втому окремих героїв. Я думаю, що поки не будуть прийняті серйозні кадрові рішення, нам нема на що розраховувати, крім як на самих себе.
Заповнити прогалини
— Очевидно, що освітні втрати дуже великі. Я спостерігаю це на власні очі, бо маю доньку-шестикласницю. Які є реальні механізми, щоб компенсувати це?
— МОН загалом має два основні обов’язки в середній освіті: визначати зміст освіти та формулу розрахунку зарплати вчителів.
По-перше, потрібне чесне розвантаження програми від усього зайвого і другорядного. Ну визнаймо нарешті, що і без війни ніхто не міг прочитати стільки книжок, скільки в нас передбачено з літератури. Залишмо найголовніше, щоб дитина, з одного боку, мала уявлення про світ, культуру, історію, а з іншого — могла засвоїти матеріал в умовах відімкнення світла. Це стосується й інших програм. Треба визнати, що наші діти не можуть зараз опанувати її в тому обсязі, що є. І намагання діяти попри об’єктивні обставини призведе лиш до вигоряння і дітей, і вчителів.
Можливо, треба нарешті вирішити проблему задовгих літніх канікул, коли діти зазнають додаткових освітніх втрат. Щоб скорочувати канікули, треба знову ж розвантажувати програму — зробити менше уроків щодня, передбачити певну гнучкість, організувати роботу в тому ж червні так, щоб діти могли надолужити те, що пропустили. Не просто ж ходити в школу, аби ходити.
— Усе ж у шкіл зараз більше свободи у вирішенні таких задач. Питання в тому, як нею користуються?
— Так. У Києві, приміром, ніхто не вимагає від учителів закривати семестр у грудні. Можете рішенням педради не виставляти оцінки, подовжити семестр до 1 березня, щоб пройти те, що з об’єктивних причин не встигли пройти. І так само рекомендували використати січень, який перевели в режим канікул, для надолуження тем тими дітьми, що цього потребують.
У нашому випадку було б правильно взяти те краще, що батьки і діти побачили в Європі, і сказати дитині: “Ти впораєшся. У тебе тут провал, ти пропустив, але ми тобі допоможемо”. І, можливо, комусь справді потрібно буде повторити рік, але це треба прокомунікувати так, щоб його сприймали як щось нормальне, а не як покарання.
Я мовчу вже про те, що велике перевантаження може потім викликати небажання повертатися в українську школу, і це складна історія. Понад це, чимало з тих, хто виїхав, починають говорити, що, мабуть, вони і наступного року не повернуться. Батьки великою мірою обиратимуть систему і залишатимуться там через школу. І це дуже прикро.
— З приводу субвенції на освіту. Її на цей рік знизили. Які це матиме наслідки?
— Її не вистачає. Уже очевидно, що вчителі втратять частину доплат. При цьому вони мають фактично подвійне навантаження — працюють очно, а потім ще й дистанційно, перевіряють роботи екстернів чи тих, хто перевівся на домашнє навчання. І всі вдають, що нічого не відбувається. Звісно, скорочення субвенції відобразиться на якості навчання.
Інше питання, що на підтримку вчителів можна отримати донорську допомогу. Але інформацію про те, що йде пошук грошей, особисто я ніде не бачу. Освіта пішла з порядку денного.
Мій головний висновок наразі такий: допоможи собі сам. Є героїчні вчителі, які роблять те, що вони роблять, там, де перебувають. А якщо їх немає, то немає. По-хорошому, нам потрібна система, яка чесно реагуватиме на потреби і яка працюватиме над тим, щоб змінити це, передусім психологічне налаштування вчителів, щоб вони не залякували дітей, а підтримували. Нам треба відмовитися від цього комплексу, що немає нічого страшнішого, ніж залишитися на другий рік. Я це кажу і не вірю в те, що це можливо. Але розумію, що для когось такий варіант був би рятівним. А зараз усім кажуть: вдавайте, вчіться, наче немає ніякої війни.
— До речі, а приватні школи виграють зараз якось на фоні державних?
— У випадку приватних шкіл війна проявила таку тенденцію: маленькі школи, яким було важко, вижили; а постраждали саме великі, престижні школи – бо там більше дітей виїхали за кордон. І в деяких приватних закладах закрилися початкові класи. Тому що виїжджали насамперед з малими дітьми.
Невеликі школи, які дешевші і гнучкіші, змогли забезпечити більш індивідуальний підхід до дітей, більш відповідали на їхні потреби. Але вони потерпають від тих самих проблем: відсутність світла, тривоги, кадровий голод. І так само вчителі мають подвійне навантаження — працюють у класі й окремо з тими дітьми, які вчаться дистанційно.
— Ми ще не пройшли точку неповернення, коли дефіцит у системі такий великий, що він руйнує її без можливості відновлення?
— Ви ж розумієте, у чому питання: від цього не помирають миттєво. І раптом що, ми взагалі зробимо вигляд, що всі живі. Просто на якомусь етапі нам скажуть, що норма стала нижчою. От і все.
Ми не обирали війну. Але констатуємо той факт, що наразі система не показує здатності тримати удар. У цій системі є мужні люди, які роблять найкраще з можливого. І вам має пощастити зустріти таких людей.
