“Успехов вам в учебе! Война закончится, и вы будете восстанавливать свою Родину... Надеемся, что мы будем дружны... Россия и Украина — один народ... Мир вам, братья и сестры”. Написи, які навесні залишили росіяни на дошці школи в Катюжанці. Здається, відтоді минула вічність. Спочатку військові РФ зробили базу з тієї школи, а коли тікали звідти — розграбували її. Вивезли все, що тільки можна. Навіть варильні поверхні з їдальні.
Перед очима чомусь світлини одинадцятикласників з Новгород-Сіверської школи №2 на тлі розтрощених класів, а у вухах пісня, під яку вальсували випускники на руїнах 134-ї школи в Харкові:
Вони можуть розбомбити Щастя
Вони можуть розстріляти "Мрію"
Але вбити волю їм не вдасться
Кожен буде жати, що посіяв.
Тривоги, ракетні удари, відсутність світла, зв’язку й освітні втрати на кожному кроці. Тисячі дітей, що виїхали за кордон. Викрадення вчителів і директорів шкіл на тимчасово окупованих територіях, примушування до викладання за російськими програмами, вилучення підручників з історії України. Руйнування, руйнування, руйнування. Система шкільної освіти зазнає колосального тиску і за цих умов мусить кожного дня шукати шляхи, аби діти таки мали доступ до знань, а ще підтримку. Щось вдається, щось не дуже.
Учителька доньки чи не найчастіше каже дітям: “Не розкисаймо!” А в батьківський чат у день чергового обстрілу пише: “Бережіть свої родини. Я у вас вірю і щиро обіймаю. Тримаймося!” Нам пощастило з учителькою. Хоча іноді важко втриматися і не розкиснути.
— Про що ти подумала, коли в березні вам написали про повернення до навчання? — продовжую розпитувати доньку. Раніше ми не говорили про це.
— Подумала, значить, усі живі, все нормально.
“Це нагадувало мені оазу мирного життя. Коли ведеш урок або спілкуєшся з учнями, то думаєш про роботу, а не про те, що було, що втрачено і як бути далі. Можливо, це нас і врятувало”, — розповідала у вересні завуч Маріупольського міського ліцею Ірина Цинкуш. Їй дивом вдалося виїхати з Маріуполя, який нещадно обстрілювали росіяни.
Викладачі закладу відновили навчання дистанційно вже 5 квітня. І це неймовірно, враховуючи всі обставини. Вони збирали ліцей фактично наново, не маючи ні будівлі, ні обладнання, з розкиданими по світу учнями. І їм це вдалося.
Багато в чому система зараз тримається на людях, їхній небайдужості і силі. На таких, як та вчителька, що хотіла провести урок і ловила інтернет на вулиці, мостячи ноутбук на тротуарний стовпчик. Але навіть найсильнішим потрібна опора.
Є, звісно, й інші історії. Приміром, про викладача, що відкриває тести для учнів тільки на годину. Не всі встигають їх пройти через відключення світла. Але другого шансу в дітей немає. У підсумку семестрові оцінки низькі, настрій такий собі. У чому принциповість такої позиції вчителя? Чому системі й досі бракує гнучкості і людяності?
У спецпроєкті LB.ua “Школа воєнного стану”, присвяченому середній освіті в Україні під час війни, ми спробуємо відповідати на складні питання. Будемо розмовляти з учителями, директорами шкіл, засновниками освітніх проєктів і батьківськими організаціями, експертами у сфері освіти про українську школу і виклики, з якими вона стикається, про те, як з ними справляється, про успішні кейси і про те, що зі знаком мінус, і, звісно, про майбутнє.
