5 жовтня до звільненого Святогірська разом з військовою адміністрацією, “Укрпоштою” та іншими організаціями потрапив загін швидкого реагування національного комітету Червоного Хреста.
Про те, що відбувається зараз у деокупованому Святогірську, розповідає волонтер Червоного Хреста Олександр Черниш.
“Зрозуміло, що місцеві пережили стрес, небезпечні моменти, і тут до них приїхало багато людей, до них прикуто багато уваги. Вони намагалися встигнути в усі черги — соцвиплати, гуманітарна допомога. Комусь чогось не вистачило, люди нервувалися. Загалом для них, мабуть, це був напружено-сумбурний день”, — каже він.
Святогірськ — курортне місто на березі Сіверського Дінця за 20 км від Слов’янську. У 2014 році воно прийняло чимало переселенців. У 2022 під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну опинилося на лінії фронту. Під обстріли російських військ кілька разів потрапляла і Свято-Успенська Святогірська Лавра. У середині червня мер міста Володимир Бандура перейшов на бік російських окупантів. Українські військові звільнили Святогірськ у вересні.
“Зараз Святогірськ чимось нагадує селища Київської області, якими ми їх побачили в березні-квітні, — розповідає Олександр. — Тут велися інтенсивні бої, місто зазнало інтенсивних обстрілів. По ізюмській трасі, на під’їзді до міста, на вулицях покручена техніка, військова та цивільні машини».
На перший погляд місто спорожніле і одиноке. Тут немає світла, газу, води, все ще поганий зв’язок. На вулицях багато собак, які тільки-но помітять, людину, біжать їй назустріч.
“Ти їдеш повз напівзруйновані будинки і не знаєш, чи є там хтось, чи людина виїхала, чи десь сидить у вцілілій частині і не виходить особливо на вулицю”, — каже Олександр.
Тим не менш, тут залишається чимало містян, здебільшого люди похилого і передпенсійного віку.
“Одна жінка розповідала, що вони вже звикли до відсутності зв’язку і світла. Каже, що спочатку ламає. А потім просто починаєш жити в іншому ритмі. У багатьох дворах бачив багаття, на яких люди готують. Хтось навіть склав пічку. Ми привезли продуктові і гігієнічні набори, матеріали для відновлення осель, точніше, щоб люди хоча б могли залатати діри. Але те, що ми привезли, — то насправді крапля в морі з огляду на потреби. Всього треба ще дуже і дуже багато. — каже він. — А ще ж є села довкола, в які ми не доїхали. Роботи повно”.
Цього ж дня вдалося евакуювати 21 людину, зокрема, родину з 6-річною дівчинкою з інвалідністю, та 11 людей з геріатричного пансіонату, підопічні якого залишалися в місті весь цей час.
"Вони були стурбовані, що їх кудись везуть. Деякі погано бачать, погано чують, не зовсім орієнтуються в тому, що відбувається. І вони повторюють: “Тільки не кидайте нас”, “А ви нас не кинете?”. Ще вивезли пару: жінка на візку і чоловік, який майже не говорить після інсульту”, — розповідає Олександр.
Хтось питав про евакуацію, але не міг наважитися.
“Одне з головних питань у місцевих, з якими нам вдалося поспілкуватися: “А що далі?” Роботи немає, все зруйновано. Ось цей етап виживання минувся. Вони вижили. Треба думати про майбутнє. «Добре, ви привезли нам гуманітарку, з голоду ми не помремо. Але що далі? Чи нам кудись їхати, якщо так, то куди, що там на нас чекає, чи тут щось буде і ми зможемо працювати». Питань багато і люди розгублені”, — каже Олександр.