Як хлопець з Маріуполя опинився у «Правому секторі»?
Все починалося з Майдану. Я спостерігав за ним по телевізору, але всією душею був на Майдані, підтримував революцію, і якби в мене були друзі, які б поділяли мої погляди, то, можливо, я навіть поїхав би на Майдан. Але люди в Маріуполі тоді не надто підтримували ті події, в них були інші погляди, проросійські. Я бачив, що відбувалося, про що говорили люди, як вони самі себе обманювали, як на них діяла пропаганда.
А вже після того, як закінчився Майдан, після того, як Крим був анексований і починався Слов'янськ (бої за місто, що тривали у квітні-липні 2014 року, – LB.ua), я зрозумів, що треба щось робити. Тому що вже був готовий до цього. Мені більше хотілося не воювати, а рятувати життя. Я пішов по військкоматах, але на мене так дивилися… Полковник маріупольського військкомату мені сказав: «Коли тебе вб’ють, твоїм батькам гроші не заплатять».
В мене був один знайомий з Маріуполя, який уже був у «Правому секторі». Він дав мені координати у Києві офісу «Правого сектора», і я поїхав. Мене прийняли, і я вирушив на підготовку «Правого сектора» – у «Десну», 33 полігон. Там себе зарекомендував. Потім приїхала група розвідки, окрема тактична група імені капітана Воловика (Всеволод Воловик, друг «Сєва» – офіцер Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор», загинув смертю хоробрих на Донбасі, – LB.ua), відібрали нас. Я поїхав, і вже з 8-го березня був на шахті «Бутівка», де ми брали участь у боях.
Це був 2014-й рік?
Ні, це вже був 2015-й рік. Можна сказати, що це вже такі серйозні бої: не якісь бойові виходи, де ми їздили трохи, ходили, розвідували, а вже перші наші бої – під танковими обстрілами, під штурмом піхоти.
Пам’ятаєш свій перший бій?
Так. Це було на «Бутівці».
Емоції пам’ятаєш свої?
Емоції?... Мене дуже багато запитували про це. Завжди говорю одне і те ж: коли я знаходився зі своїми хлопцями-добровольцями з «Правого сектору», то просто під обстрілами, під такими гарячими обстрілами, коли міни падали за два метри від нас, ми сміялися, розповідали анекдоти, щось цікаве, смішне зі свого життя, і практично не було страшно. Не було якогось страшного передчуття.
Але були такі моменти, коли ми знаходилися з людьми, які були мобілізовані, але не були вмотивовані і підготовлені до того, що відбувалося (в АТО також були страшні бої – за кількістю снарядів і за кількістю використаних бомб, які по нас прилітали), то деякі люди неадекватно себе поводили. І цим страхом можна було заразитися і мені. Були деякі моменти, так, страх був.
До якого року ти воював?
У 2016-му році я підписав контракт зі Збройними Силами України, з 93-ю бригадою, з гранатометним взводом, із яким ми дуже тісно співпрацювали з самого початку. Адже «Правий сектор» співпрацював зі Збройними силами України. Мені дали відношення, і я потрапив у той підрозділ, куди саме й хотів. Мене забрав командир. У бригаді я був до 2017-го року.
А було відчуття, що буде ще велика війна?
Було. Завжди було таке відчуття. Бо я завжди казав і розумів, що після 2014-го року, після тих подій, що відбувалися, не здивуюся, якщо буде повномасштабне вторгнення. І я так казав не один раз.
Ти мав стосунок до армії до 2014-го року?
Так. У 2005-2006 роках служив у 72-ій бригаді, в Білій Церкві. Чому я так хотів піти на війну? Мені вже на строковій службі дуже вдавалась військова справа. Поважали хлопці, і я розумів, що таке військова дружба, що таке військове ставлення один до одного.
Чому ж не залишився у Збройних силах після строчки?
Працював. Ніколи не думав, що моє життя буде пов’язане з армією.
Де ти зустрів початок великої війни?
Я був за кордоном, працював у Польщі. Війна почалася 24-го, а 26-го я вже перетнув кордон і приїхав в Україну. Батьки в мене з Маріуполя, всі рідні. На той момент я їм телефонував, наполегливо просив, щоб вони виїхали. В мене там – сестра, племінниці, вся родина. На що я чув відповідь: «Синок, не переживай, все буде добре. Ми свічок купили, поїсти запаслися. Не переживай, все буде добре». Ну, це Маріуполь. Маріуполь звик до вибухів, звик до війни, яка відбувалася зовсім поряд. Тому маріупольці не готові були покидати свої домівки і кудись їхати. При тому всьому, що влада писала, наголошувала, щоб не панікували, що все буде добре, нічого страшного не станеться, й не закликала людей до евакуації.
Коли батьки виїхали?
Батьки виїхали через 40 днів після того, як почалася війна.
Сестра і всі родичі теж виїхали?
Ой, це дуже важка історія для них: для дітей, для моїх батьків і сестри. Весь цей час вони перебували у підвалі, під бомбами, під «градами», під авіаударами. Вони наважилися вийти пішки з Маріуполя до місця евакуації. Чоловік моєї матері, можна сказати, що мій другий батько, – інвалід другої групи, пересувається на милицях дуже повільно. На візку його і витягували (з міста, – LB.ua). На половині дороги, якою вони виходили, відпало колесо в інвалідному візку, і мама з моєю сестрою ледь не несли цей візок на руках, викочували. Вони пережили таке... Дорогу жахіття. Виходили повз загиблих людей, яких було багато – просто лежали на дорозі. І при тому всьому, що серед них (убитих, – LB.ua) були російські військові з білими смужками, тут же ходили їхні ж військові, але тіла своїх не збирали.
На щастя, їх (родичів, – LB.ua) вдалося вивезти без фільтрації, без нічого, що там відбувалося, завдяки людині з церкви. Вона приїхала із Запоріжжя, вивезла їх через двадцять російських блокпостів і таким чином врятувала їм життя.
Вони зараз у Німеччині?
Так. Вони у Німеччині.
Маріупольці, місцеві жителі знали, що ти був «Правому секторі»?
Місцеві жителі… Розумієте, ті люди, які створювали собі у житті якийсь затишок, вдосконалювалися, здобували освіту, займалися бізнесом, – вони всі були за Україну. Можливо, не були якимись яскравими патріотами, але вони розуміли, що не треба ніякого «руского міра», якого немає, не існує. А люди, які сиділи на лавочках, пили пивко, курили цигарки, то їм нащось потрібний був «рускій мір».
Так, були такі випадки, коли мені в обличчя казали, що я неправий у своєму виборі і тому подібне. Але я ніколи їх не слухав. Для своїх батьків я завжди був героєм. Вони завжди мій вибір підтримували. І так само, коли почалася війна, й зараз вони кажуть мені: «Ми розуміли, що ти просто не висидиш, будеш робити те, що вмієш».
Вся твоя родина з Маріуполя? Ви всі звідти родом?
Донецька область. В мене дуже велика родина: у мами моєї є три сестри, брат рідний, тому в мене багато двоюрідних братів і сестер. Донбас, Маріуполь, Сєвєродонецьк… В Лисичанську я працював на нафтопереробному заводі, навчався в інституті – ці місця мені знайомі.
І, все-таки, як хлопець з Донбасу став націоналістом?
Я слухав своє серце. І ще раз кажу: на свої очі бачив, що відбувалося, як людей вербували у ці проросійські структури, хто туди йшов, хто підтримував цей «рускій мір», тому я ніколи не сумнівався у своєму виборі...
Був у мене момент такий у житті… Я, можна сказати, – віруюча людина. У Донецькій області є Свято-Успенський Миколо-Василівський монастир, куди я їздив паломником, і коли починався Слов’янськ, то жив у монастирі приблизно місяць. До мене туди, до речі, приїжджав мій друг з Маріуполя – зараз він у полоні в Оленівці знаходиться – прикордонник з «Азовсталі». У монастирі православні люди розповідали про «фашизм в Україні». Батюшки також розповідали про цей «нацизм», «фашизм». Один монах, отець Пйотр сказав: «Я бачу, що ти вже готовий йти на війну і в тебе є два вибори: один вибір – правда, а другий – неправда». Під правдою він мав на увазі, що я повинен йти за «ДНР». Але я ніколи не сперечався з ними, не конфліктував, в мене була своя думка стосовно цього і ніколи не сумнівався в своєму виборі.
Як Маріуполь змінювався з 2014-го року?
Маріуполь дуже змінювався. Це я бачив на власні очі. Люди, які були корінними маріупольцями, переважно дівчата, починали розмовляти українською мовою навіть в громадському транспорті. Знаєте, як під вікнами пишуть ім’я дівчини і «я тебе люблю» – таке вже писали українською. Мені було це дуже приємно, я намагався такі моменти зняти на відео, відкоментувати, відправити своїм рідним, які підтримують Україну, вболівають за неї і переживають. Ми від того просто отримували задоволення.
Ти повернувся з Польщі і куди пішов далі?
За військових своїх часів я познайомився з дівчиною, з львів’яночкою, тепер у нас – донечка Оленка. Їй чотири з половиною роки. Я одразу ж повернувся у Львів – вони живуть там. Хотів добратися до Маріуполя, щоб вивезти своїх батьків, щоб були з ними поряд. Вже 26-го, коли я повернувся, часто телефонував, намагався знайти вихід на своїх колишніх хлопців з «Правого сектора», зі Збройних сил України. Мені ніхто не міг допомогти, всі говорили як один: до Маріуполя не доїдеш, бо купа блокпостів, місто оточене. Я поїхав в Яремче, в Івано-Франківській області. Там у мене теж багато друзів, сподівався знайти якийсь транспорт і просто прориватися туди, до Маріуполя, до своїх рідних. Але там мені теж ніхто не міг допомогти. Бо з кожним днем Маріуполь все більше потрапляв у кільце. І ніхто не міг нічого порадити.
До «Сонечка» я потрапив прямоцільно, тому що розумів: якщо йти у військкомат, щось буде затягуватись, то доведеться їхати у якийсь підрозділ, який я не знаю, де мене ніхто не знає. У Facebook в мене вже давно в друзях були «Сонечки», я ними захоплювався: їхніми думками, ідеологією, цілями. В «Сонечках» в мене був друг з АТО, це друг «Чесний», яким я теж дуже захоплювався. В мене з ним було декілька бойових виходів, і я бачив, як ця людина керує підрозділом, як вона ставиться до людей, як вона взагалі планує операцію. І розумів, що мені треба до нього.
Зв’язався з другом «Чесним», він дав мені контакт і я прибув до Києва. Це було 8 березня. Я під’їжджав до Києва у порожньому потязі, просто супер порожньому. Якщо до Львова, Яремче потяги йшли забиті, то до Києва вони йшли порожніми.
Коли потяг під’їжджав до Києва, мені зателефонувала мама в той час, коли вже не було зв’язку (у Маріуполі, – LB.ua). Найперше, що вона мені сказала: «Синок, ми живі». Я зрозумів, що ситуація там дуже жахлива, і що вони там знаходяться у біді. Це був останній раз, коли я розмовляв з мамою – з 8 березня і до того, як вони вже виїхали.
Так, з 8 березня я потрапив у підрозділ «Сонечко», побачив друга «Чесного», поговорив з ним, увійшов у групу і ми почали перші завдання виконувати. Кожне наше бойове завдання було небезпечне, щоразу ми потрапляли під мінометні, артилерійські залпи. При мені загинуло багато хлопців – з нашого підрозділу, з підрозділу «Торнадо», з яким ми співпрацювали. Також хлопці зі Збройних Сил України.
Які завдання виконував підрозділ «Сонечко» на Київщині?
Завдання були різного характеру – від розвідки до стримування противника, поки не підійдуть підрозділи Збройних сил України. Приблизно так. Мінували. Ми мінували під Ірпенем: виходили дуже далеко до ворога і мінували підступи, де могла йти броньована техніка.
Війна, яку ти бачив на Київщині, дуже відрізнялася від війни 2015-2016-х років?
Я не можу так сказати, тому що у 2015-2016-х роках я був з «Правим сектором» і ми завжди їздили туди, де стріляли, туди, де було дуже небезпечно і де завжди було дуже гаряче. Тому сказати, що чимось вона відрізняється від цієї війни, я не можу. Ми завжди ризикували своїм життям. Так само і на цій війні. Де б ми не були, в будь-який час могли втратити або життя, або здоров’я. Ми знали про це. Все це розуміли, але йшли і виконували своє завдання.
Можеш розказати, як у вас відбуваються планування бойових виходів?
Бойові виходи планують ще на базі. Формується група тих людей, які готові йти, які мають здоров’я, які можуть виконати це бойове завдання. Планується озброєння групи – хто за що відповідає. Ну, і далі вже вирушаємо й на місці спілкуємося або з розвідниками, або з командирами підрозділів Збройних сил України. Отримуємо від них інформацію, і вже тоді виходимо за нульовий рубіж і робимо розвідку. Тобто який приблизний напрямок противника, відстань противника, кількість і техніка. Приблизно десь так. Вступаємо в бій, якщо нам загрожує небезпека. Взагалі, ми повинні діяти тихо і непомітно. Бо якщо ми вступили в бій, можна сказати, що ми своє завдання провалили, спалились.
Була така ситуація, коли ви вступали в бій?
Були такі ситуації в АТО, коли ми бачили супротивника, але, в деяких випадках, не вступали в бій. Так само вони нас бачили і не вступали – просто відступали один від одного. А на цій війні в мене не було такого випадку, щоб вступали в бій, тому що ми підготовлені, завжди діяли обережно – саме ті групи, з якими я був. Були у хлопців випадки, коли вони вступали в бій. Ну, це бій такий, на відмашку – щоб відійти, не те, щоб вразити противника, а відійти, зберегти собі життя.
Після Київщини ви діяли на Харківщині?
Так, після того, як навели порядок на Київщині, ми поїхали в Харківську область, де я вже отримав поранення. Київський напрямок у нас був дуже великий – від Ірпеня до зачистки населених пунктів Забуччя, ми багато де працювали.
А на Харківщині?
На п’ятий день роботи на Харківщині я отримав поранення. Ми обстежували поля та «зеленки», проводили розвідку. Але поранення отримав при штурмі. Штурмували дачне селище, вели групу Збройних сил України, – в перших рядах заходили «Сонечки». І після того, як ми вже майже виконали бойове завдання – знесли російський спостережний пункт – я і мій друг отримали поранення.
Бій почався з того, що я вийшов, крикнув «Здохніть, тварі! Слава Україні!» і вистрелив з гранатомета.
А це було типово для розвідника – йти в перших рядах на зачистку?
Ні, це нетипово. Але у нас війна, треба воювати, треба вести хлопців, а ми маємо великий досвід, ми вмотивовані, готові йти і будемо йти тільки до перемоги. Тому ми вели групу хлопців з 80 бійців просто для того, щоб вони йшли за нами. І вони бачили наш настрій, бачили наш бойовий дух. І вони йшли.
Якою ти бачиш нашу перемогу? Якою вона може бути?
Це дуже важке питання для мене. Наша перемога буде тільки тоді, коли на українських землях перестануть гинути діти. Це по-перше. Перестануть літати ракети. Перестануть знищувати міста. Отакою я бачу нашу перемогу. Мирну Україну. Щасливу Україну.
Ми здатні перемогти?
Впевнений, що здатні. Я лежу зараз у лікарні, тут багато хлопців, ми з ними спілкуємося. І я бачу людей, які з різними ступенями, характером поранень: багато з них, можливо, вже не стануть до строю, але й багато з них стануть до строю і будуть захищати нашу державу.
Після війни чим думаєш зайнятися?
Жити як звичайна людина. Будувати, розвивати Україну. Виховувати дітей.
В Україні?
Так, звісно.
А як ти думаєш, люди повернуться в Маріуполь?
Мої обов’язково повернуться. Розумієте, Маріуполь для людей – це як символ їхнього життя: там пройшло їхнє дитинство, там поховані їхні предки, діди. Маріуполь – це їхній дім. Тому, думаю, повернуться. Я зараз спілкуюся зі своїми рідними, які в Німеччині, жартують, що Маріуполь розкинуло по всьому світу – Австралія, Європа, Америка. Маріупольці зараз усюди. Я впевнений, що Маріуполь відродиться і буде українським містом, тому що Маріуполь – це Україна.
Допомога добровольчому розвідувальному батальйону «Сонечко»:
картка: 5457082279360106
Ярош Марта
