Спершу Катерина проводить нас до невеликого будиночку поряд з домом. До 24 лютого вона планувала облаштувати тут на другому поверсі свою ювелірну майстерню. Снаряд впав біля однієї з стін, пошкодив крівлю, майже повністю виламав двері.
— Це наш вхід в Нарнію, — жартує Катерина, відчиняючи двері, що зі скрипом, але ще тримаються на завісах. У кімнаті нема однієї стіни. Катерина показує, де мала би бути робоча зона, фотозона для прикрас, де могли б проводити час діти. Крізь діру на подвірʼї видно металеву бочку, яку покрутило і вигнуло після прильоту снаряду.
Колись тут ще буде майстерня, але поки на порядку денному підлатати дім. Катерина і Олександр купили його у 2020 році, після того, як остаточно продали все майно, що ще залишалося в Донецьку.
— Востаннє я туди їздила після 2018 року, коли померла моя мама, — розповідає Катерина. — Потім ми продали мої дві квартири, тобто мамину та бабусину, ще Сашину, і так назбирали на цей дім. За три нормальні хати, дві з яких були в центрі Донецька, нам вдалося отримати достатньо грошей на первинний монтаж цього будинку, систему опалення і вікна. Решту грошей ми позичали, перепозичали, заробляли і збирали. Коли ми його почали вже облаштовувати, то я хотіла, аби люди заходили в будинок і розглядали його, як в музеї.
Дім Катерини і Олександра дійсно помітно виплеканий і вилюблений. Майданчик перед входом вимощений цеглою з тисненням різних майстрів 19-20 століття. Цеглини збирали часто замість сувенірів з різних міст на покинутих і напівзруйнованих будівлях. Поряд — грядки з полуницями. В коридорі стоїть клітка з шиншилою Георгієм. Стінку кухні викладали кольоровими уламками розбитої кераміки. Деякі елементи мозаїки складаються в слова: «Щастя є». Круглий стіл в кухні Катерина розмальовувала сама.
— Навіть після 24 лютого ми почувалися вдома в безпеці, — говорить Катерина, сідаючи за стіл. — Бо після Донецька у 2014 ми розуміли, що небезпека — це коли москаль у тебе під домом. Тоді треба тікати. А поки москалів немає, то нормально.
— Ми ж чіповані, — жартує Олександр, набираючи склянку води. — Двічі переселенці, уже мали цю «вакцину». Нам було навіть цікаво, коли ти тут все почалося, що зараз буде.
— Перекладаємо цеглу в дворі і чуємо — пум! пум! пум! пум! пум! Рахуємо до двадцяти, секунд 16-18, і чуємо в районі аеропорту — тудух! тудух! тудух! тудух! Ага, бахнуло пʼять разів, а вибухів чотири. Одне щось не розірвалося.
— Запас їжі ми встигли зробити у перший день, — продовжує Олександр. — Щодня і щоночі ми слухали, як стріляє наша арта. Як щось постійно вибухає в районі аеропорту. Один раз бачили, як летіла ракета, дуже низько. В окопах перед будинком сиділи наші хлопці. До цього швидко звикаєш. Бо в 2014 в Донецьку було враження, ніби ти постійно на самоті. Там ми бачили тільки їхніх людей в військовій формі. Не було такого, щоб хтось сказав, так, чуваки, завтра о сьомій ранку приїде вантажівка, всім дамо по ружбаю і погнали їх звідси.
— Коли вже прилетіло в будинок і в Гостомелі стало видно російські танки і БТР, ми зрозуміли, що треба тікати.
***
Наприкінці лютого Катерина і Олександр вирішили спробувати вийти в місто. Мешканці багатоповерхівок писали в чатах, що росіяни виганяють людей з будинків. На перехресті вже лежали перші трупи російських військових, валялась знищена техніка. На вулицях було багато розстріляних машин з цивільними.
— Вранці 3 березня прибіг сусід і каже, що в нього в сараї якийсь військовий, — пригадує Олександр. — Ми з нашими бійцями пішли до нього і виявилось, що це російський танкіст, який втік з поламаного танку і сховався в сараї. Наші його забрали.
На той час обстріли вже посилилися. Почали йти колони російської техніки, глушився звʼязок. Потім зникло світло, вода. Ще був газ, тому їжу якось вдавалося готувати зі старих запасів. Родина з дітьми під час обстрілів сиділа в підвалі, речі були вже зібрані.
— У ніч на четверте березня ми ночували в підвалі з дітьми і кішкою Шишею. Вранці чуємо — бам! — говорить Катерина. — Аж кришка в підвал підстрибнула. Я вже думала, що немає будинку. Саша відкрив кришку, висунувся, як перископ, дивиться — чотири стінки є, вікон немає, в майстерню прилетіло, дах невідомо, чи вцілів. Тоді вирішили тікати.
— Ми бігли в Бучу, бо ще десь другого березня говорили по телефону з кумами і в них було ще світло, вода, — продовжує Олександр. — Ми розуміли, що там обстріли, але думали, що реально вийде там пересидіти, що наші росіян тут швиденько пожмякають, і ми сюди повернемося. Оскільки звʼязку в нас не було, то інформації актуальної теж не було.
— Я ще думала, може піти на склозавод, де було велике бомбосховище. Але коли ми відкрили хвіртку, то побачили пусті окопи, тіла загиблих, кинуту зброю, кинуті речі. Нікого немає, усе бабахкає, на перехресті в небо стовп вогню вирвався, бо снаряд влучив в газову трубу. Ми зрозуміли, що до склозаводу можемо і не добігти.
До Бучі від будинку Титових навпростець через ліс пʼять-шість кілометрів. Головна небезпека — пробігти по вулиці до лісу під звуки автоматних черг. Собаку Білого і кішку Шишу випустили в дворі, лишили воду і корм, а шиншилу Георгія випустили у підвалі. Бігли з дітьми вервечкою під парканом, пригинаючи голови. Бігли і розуміли, що в будь-яку хвилину може прилетіти куля або снаряд. Десь за годину дісталися до Бучі, то зрозуміли, що з однієї пастки прибігли в іншу.
— З третього березня в Бучі вже не було світла, ледь текла вода. А четвертого вже прийшли росіяни. Їхня арта, їхні танки. Усе було вже там. Усе так само, як і в нас.
Друзі Титових, до яких вони тікали, жили на четвертому поверсі будинку, і під час обстрілів спускалися у підвал. На першому поверсі їхнього ЖК, росіяни облаштували штаби. Уже потім, коли вони відступали, з квартири винесли плазмовий телевізор, крісло, килим. Більшість помешкань пограбували і розтрощили.
Пʼятого березня пішли в розвідку в сусідні будинки, аби знайти десь електроенергію і звʼязок, щоб зрозуміти, що відбувається. В одному з підвалів був генератор, який періодично вмикали, аби приготувати їжу. Телефони зарядили десь на 20%, а поки заряджали, росіяни обстрілювали верхні поверхи.
— Вийшли, йдемо від будинку до будинку, і тут над нами постріли, — пригадує Олександр. — Ми залягли, сховалися. А потім проходимо повз девʼятиповерхівку, а там у віконечку на найвищому поверсі точний прильот, прям в яблучко. Далі йдемо — цегляна недобудова, стоїть кран, а на крані наш прапор висить і видно, що або по прапору цілились, або знову ж таки у верхні поверхи стріляли. Потім ми зрозуміли, що можливо, шукали там наших снайперів і наводчиків. І реально постійне відчуття, що от-от і в нас прилетить. Та навіть просто — росіяни заїдуть в двір і вже тоді не вийдеш ні за водою, ні телефон зарядити.
— Тоді ми ще не знали, на що вони спроможні, — каже Катерина. — У підвал, де ми ховалися, прийшла мама з чотирічним хлопчиком. Вони намагалися виїхати з Бучі на машині, росіяни їх не випустили, сказали розвертатися. Коли вони розвернулися, то почали стріляти, влучили і в дитину, і в маму. В підвалі була лікарка, яка їм обробила рани. Ми зрозуміли з кумами, що машиною не можна. Думали піти через ТЦ «Жираф», але там сказали, що не випускають чоловіків. Вирішили йти полями, через струмок до залізничної колії до Ірпеня.
Титови домовилися з кумами, що підуть нарізно, щоб не створювати натовп. Бігли пішки близько двох годин. Бачили обстріляні автівки. В Ірпені, поблизу церкви, Катерину, Олександра і дітей підібрав чоловік на бусику і довіз до Романівки. Кумам з трьома дітьми пощастило менше — вони бігли іншим шляхом. Спершу почалася стрілянина, кулі просвистіла буквально біля їхніх голів. А потім почався артилерійський обстріл, поцілили у будинок поруч, полетіло скло. Дорослі лежали на землі і прикривали собою дітей. Зрештою, вони теж дісталися Романівки і вижили.
***
— По тій «дорозі життя» в Романівці літали снаряди, що капець, — говорить Катерина. — Ми йшли вервечкою повз бетонний парканчик і метрів за десять від нього прилетів снаряд — бабах! Ми всі до парканчика притислися. А потім я схопила Тасю, біжу, Саша біжить позаду, допомагає йти якійсь бабусі. Бачу — якісь люди в касках «Преса». Думаю, оце ви місце пофоткати знайшли!
— Коли ми вийшли на площу біля Новобіличів, де зупинялися евакуаційні автобуси і люди приходили до тями, я зрозумів, що треба швидко рухатися далі. Люди там стояли групами, сімʼями, з друзями і просто ридали. Атмосфера дуже тисла. Ми йшли в сторону Академмістечка десь півгодини, аж поки не вийшли до цивілізації. А ввечері зрозуміли, що стали зірками.
Фотографія Катерини в червоному костюмі і нових кросівках, що біжить по болоту в Романівці, тягнучи за собою дочку, облетіла багато міжнародних медіа. Фото Олександра, що допомагав йти якійсь бабусі, потрапило на BBC. Їх на знімках не впізнати — схудлі, виснажені, втомлені. Російські тролі писали коментарі, що це постановка, що на фотографіях актори.
— Писали в коментарях «занадто яскраві кросівки», «двійку вашим костюмерам». А я, суки, вдруге в житті взула ті кросівки, — обурюється Катерина. — Перед війною купила і раз взула собаку вигуляти. Тому вони такі яскраві і досі яскраві стоять. Ну але вони і в 2014 писали, що «укропи Донецьк обстрілюють», коли прилітало з окупованих територій на окуповані.
— Нещодавно був прильот в школу в Донецьку посеред білого дня, поряд з будинком мого брата, — розповідає Олександр. — У них там немає ніякої повітряної тривого, нічого. І от фотографія — прилетіла міна в асфальт. Прямо видно, звідки летіла і як упала — невеличка дірочка і від неї осколки побили асфальт, як астрочка. Видно, що летіла вона з окупованої Макіївки. Ну припустимо ще десь може правіше, максимум до семи кілометрів. А що в нас там? Правильно, окуповані Харцизьк, Єнакієво.
— Про обстріли у Романівці мені в коментарях писали, що «це ж укропи по вас бʼють», — продовжує Катерина. — Ну тобто, там стоять ЗСУ, міжнародна преса, волонтери, купа людей і наші по наших же бʼють?
***
У Києві Титови зупинилися ненадовго в родичів. Катерина записала відео, що вони живі. Люди пропонували житло у Львові, Чернівцях, на Хмельниччині. Зрештою, подруга з Макіївки, яка переїхала у 2014 році, знайшла родині квартиру у Вінниці. Думали перебратися ближче до кордону, але сенсу в цьому не бачили — російські ракети долітають у будь-яке українське місто.
Після того, як ЗСУ звільнили Київщину, зраділи, що далеко від дому не виїжджали. Коли виклали перші відео Гостомеля, зняті з дронів, Катерина покадрово на них вишукувала будинок. На одному побачила — стоїть.
Спершу їздили в Гостомель з Вінниці. Зробили вікна, підлатали дах, встановили двері. Потім перебралися в Київ, а додому приїжджали прибрати скло, осколки снарядів. Щоб повернутися остаточно, чекали, поки підключать газ, стане тепліше. Олександр приїхав сам на тиждень. Спершу зʼявилася вода, потім газ. Потім зрештою повернулися в Гостомель остаточно всі. Інтернет поганий, звʼязок теж, світла ще не було. Біля будинку досі лежать відірвані дроти поруч з електричним стовпом. Одного дня після повернення прийшли електрики, які ходили вулицею і запитували людей, що треба зробити. Дали світло, і Титови нарешті відчули, що це вже вони вдома.
Катерина проводить нас на горище, де розташована її ювелірна майстерня зараз. Коли дощ, там підтікає вода, бо дах ще не готовий остаточно. Але будинок не грабували, тому всі матеріали, знаряддя, інструменти лишилися. На робочому столі чекають допрацювання підвіски з Патроном, васильківськими півниками, контури українських областей.
Катерина сідає на підвіконні горища. Тут у неї облаштована фотозона для прикрас. Поруч на столику лежать нові сережки — дві прострелені голови Путіна та Лукашенка.
— Звісно, я плакала, коли повернулася, — каже вона. — Будинку ж боляче теж, його так побило, всередині все брудно. Плюс же тут собака жив. У нього були корм і вода, але якісь люди випустили на вулицю його десь через пару тижнів після того, як ми поїхали. Кішку шукаємо досі. Холодильник жив своїм життям. Саша казав, що коли відкрив морозилку, то, думав, риба скаже: «Мужчина, закрийте двері». І не знаєш, за що спершу хапатися.
Заявку на компенсацію в «Дії» Титови лишили. Олександр також написав заяву у міськраді та поліції. Далі мають прийти спеціалісти, комісія, аби оцінити ушкодження і скласти протокол руйнації, щоб підрахувати вартість відновлення. Але поки немає алгоритму виплат, то родина збирає чеки і відбудовується самостійно.
Ми з Катериною спускаємося вниз, у велику кімнату. Біля компʼютерного столу частина стіни пошкоджена снарядом. Перше, що зробила Катерина в цій кімнаті — винесла скло, що повилітало з вікон, кілька коробок осколків.
З протилежного боку на стіні біля піаніно розвішані знімки батьків, дідусів, бабусь. Між фотографіями видно дірки від осколків. Поряд з диваном складені дитячі іграшки.
— Мій син Макар — шосте покоління родини, народжене в Донецьку, — каже Катерина. — Зараз на Донеччині лишилась тільки рідня по бабусиній лінії і дядько, який доглядає за лежачим дідом. Там постійно стріляють. В Україну потрапити не можуть, а в Ростов виїжджати не збираються. Кожне його повідомлення це ніби щоденник людини, яка може загинути будь-якої миті просто у себе вдома.
— Чи думали ви про те, що можете не повернутися сюди, в Гостомель? — запитую я.
— Ні, — рішуче відповідає Катерина. — Єдиний варіант неповернення був би, якби москалі все захопили. Краще вмерти, ніж під москалями жити. Ми від них з Донецька тікали, а вони, падли, і тут нас знайшли.
Молодша Тася підходить до коробок з іграшками і дістає сукню для ляльки. З подолу сукні висипається скло, дрібне, як пісок. Таких «сюрпризів» в будинку ще багато.
— Будемо вигрібати, — говорить Катерина, збираючи осколки на підлозі.
