— Знаєте, як раніше розмовляли з деревом, якщо воно не родить? — продовжує Тетяна. — Треба було підійти із сокиркою до дерева, постукати по ньому топорищем і сказати: «Я тебе зрубаю, якщо не будеш родить». Після того дерево оживало і родило. Після обстрілів наші дерева теж злякалися, що їх може бути зламано і не буде життя. Тому зараз вони цвітуть для того, щоб усе буяло. Щоб усе росло.
Седнів справді буяє. У дворах квітнуть яблуні, зеленіють дерева на території сільради. Між дерев — бюст Тараса Шевченка, радянський обеліск та памʼятник невідомому солдату. Тетяна Мориляк проводить нас до сільради.
Усередині абсолютно порожньо. Нічого немає ні на стінах, ні в шафах, ні в шухлядах, ні на столі в кабінеті Тетяни. У повітрі лише висить неприємний запах старих шкарпеток.
— Це ними так смердить, — говорить Тетяна. — Вони жили прямо тут, у сільраді. Вікна заклали цеглинами — розібрали частину сараю поруч з сільрадою. Позавішували це все частками панно з зображенням Седнева, що було у нас нагорі, щоб на вулицю не просвічувалось те, що тут відбувалося. На цеглини ставили свою зброю і спостерігали, хто ходить на вулиці. На другому поверсі вони жили, їли, спали, ходили в туалет там же, де їли і спали. Двері були всі вибиті. Їх уже назад наші хлопці повставляли.
Російські військові окупували Седнів увечері 24 лютого. Поселилися в сільраді і на території крохмального заводу. Техніку ставили і ремонтували на території дитячого табору «Веселка», а у будинку творчості облаштували штаб і госпіталь.
— Перша хвиля росіян була не агресивна. Ходили в чистій формі з червоними повʼязками, казали, що не будуть нас вбивати. Але ж вони думали, що ми їх зустрічатимемо з караваями, а так не було. Друга і третя хвилі росіян були злішими, голоднішими. Нікуди не дозволяли ходити, ввечері на людей автомати наставляли, гарно збудовані будинки обчищали. Кілька камазів речей вивезли. Ходили чутки, що на крохмальному заводі стояли їхні мобільні крематорії, і там вони своїх же людей спалювали. Люди говорили, що біля будинку творчості теж були крематорії. Бо там був госпіталь, і мабуть люди все ж помирали. Але тіл вони не закопували, могил ми не знаходили.
Тетяна показує свіжі дірки в стінах сільради, з яких стирчать гвіздки. Ймовірно, на них російські військові вішали свою зброю. Між гвіздків на шпалерах напис ручкою «ДВВ», але що це означає, Тетяна не знає. Коли росіяни вже виїжджали, то вкрали з сільради компʼютер. У кабінеті Тетяни стоїть сейф, який росіяни теж намагалися пограбувати — розрізали болгаркою. Але Тетяна на той час вже повиносила звідти усі важливі документи.
— У сейфі нічого не було. Але я знала, що вони лазитимуть, тому вирішила закрити його, бо лишати відкритим то нецікаво ж, — пригадує Тетяна. — Перші кілька днів я не зʼявлялася ніде. Вони зразу пройшлися селом, троє людей, начальник і два солдати з автоматами. Запитували, де ваша влада, чого не йде нас зустрічати? Звісно, я не йшла нікого зустрічати, бо не вважала, що це ті люди, з якими взагалі треба спілкуватися. Звичайно, були місцеві, що казали мені «йди, кланяйся в ноги, щоб ми жили добре», погрожували, що здадуть мене і всю мою сімʼю оркам. Але це одиниці. Більшість, щойно зʼявлявся звʼязок, передавали координати пересувань їхньої техніки.
Коли прийшла третя хвиля росіян, вони піймали місцевого хлопця і побачили, що він координати передає. Чоловіків обшукували на вулицях усіх. Телефон розбили, але хлопця відпустили. Далі військові розстріляли вишки мобільного звʼязку.
— Якраз між цими хвилями у сільраді нікого не було.
Я пішла забрати чистий папір, який лишився у фінвідділі. Ну бо війна скінчиться, і мені ж треба буде на чомусь писати перші дні. І як почали стріляти!
Чоловік сказав не йти в будівлю більше. Але ж там ще пʼять пачок паперу лишилося! Ну воно стихло, і я пішла. А воно як гехне — якраз вдарили по мобільним вишкам. Чоловік потім мені заборонив туди ходити.
— Вони вас не шукали?
— Ходили до людей і просили привести владу, типу щоб здатися. Люди не повелися, сказали, що голови села у нас немає, є секретар, виконує обовʼязки, бігає по селу і шукає молоко, хліб, щось ще кому.
— А ветеранів?
— Шукали, але не знайшли, — вклинюється в розмову інша жінка, що працює в сільраді прибиральницею. — У мене сусід атовець, чоловік атовець. Ми всі сиділи на місці і нікуди не тікали.
— Шукали десь з числа 20 березня, — продовжує Тетяна. — Але ходили за старими адресами. Якщо колись була вулиця Калініна, то зараз вона вже Калинова. У людей питали, де ті вулиці. А поки дійдуть, тих, кого шукали, вже попередили і сховали. А потім, як стало можна виїхати на Чернігів, то всі пішли в терборону чи ЗСУ. Бо коли заїхали російські танки, то теж багато було охочих брати зброю і захищати село. Але як ти з автоматом на танк полізеш? Хлопці дзвонили у військомати і просили зброю. А їм кажуть — якщо хочете, то їдьте в Чернігів, нам треба танкісти, автомобілісти. А так вони нічого не могли вдіяти.
***
— Що тут творилося перші дні! — продовжує розповідати хроніку окупації Тетяна. — Усе дрижало, гуркотіло. Ми жили в погребі і не виходили. Якось мій син з невісткою і дітьми вже кинулися тікати в погреб. Нічого не встигали, бігли босими, а за ними собаки. За час війни мій собака вивчив, що таке «бомблять». А одного разу біжимо в погреб, а собаки ніде немає. Шукаємо, не можемо знайти, а він виявляється в погреб поперед нас забіг, як тільки почув, що «бомблять».
Тетяна каже, що пошкоджених будинків в Седневі небагато, бо громада майже одразу була окупована, і активних бойових дій не було. Російські військові стріляли з Седнева, Черниша, Терехівки, Тупичівської громади. Жили в будинках, які полишили люди, розкрадали магазини. Ті продукти, які можна було раніше купити, просто зникли.
— Я намагалася щось привозити. Але везти продукти, щоб годувати російських військових, наміру я не мала.
Ліків також не було. Тетяна памʼятає чоловіка, якому потрібен був гемодіаліз. До 24 лютого він жив у Чернігові, де отримував лікування, але виїхав до матері в Седнів. Гемодіаліз треба двічі на тиждень. Подзвонили в Чернігів, а там сказали — якщо зможуть доїхати, то лікарня прийме. Але як? Довелося їхати в сусідню, також окуповану, Корюківку.
— Лікар мені дзвонив і казав, що ми його втратимо, він уже ледве на ногах стоїть, чорним зробився. Ми із заступником Олексієм Барановським звʼязалися з Корюківкою, де збереглося обладнання, і вони погодилися прийняти хлопця. Їхали через блок-пости і назад, показували медичні документи, і так по кілька разів. Але хоч людина живою лишилася.
Однак виїхати з окупованої громади вдалося не всім. Ігор Науменко, мешканець сусіднього села Терехівка, намагався вивезти родину на машині. На одному з блокпостів автівку зупинили російські військові. Чоловіка забрали в полон, а родину відпустили.
— Через дві доби його підкинули на сходи лікарні, уже мертвого. У валянках і з вогнепальними пораненнями. Там же, на території лікарні, його поховали. А вже перезахоронили, коли прийшли наші військові. Приїжджала його сестра, дружина, його тітка звідси, з Седнева. Ми ж недалеко одне від одного.
***
У дитячі табори в Седневі російські військові переїхали після того, як їх накрили ЗСУ в сусідньому селі Черниш. До «Веселки» веде дорога, захована в ярі, ніби їдеш у тунелі з дерев. За тунелем — схил до річки Снов. Коли росіяни перевезли техніку в табори, то седнівчани передавали координати. Тому основні обстріли були саме там.
Недалеко від таборів, трохи нижче і ближче до річки, розташовані приватні будинки. Частина з них посічена осколками від снарядів. В одному цегляному вікна забиті фанерними дошками. З-за блакитної хвіртки до нас виходить власниця — Світлана Вільчинська. У цьому будинку вона жила вже більше тридцяти років.
15 березня вночі на подвірʼя її будинку прилетів снаряд. У той час вона була вдома зі старенькою мамою.
— Я не спала якраз, а мама вже напевно заснула першим сном, — пригадує Світлана. — Десь о 23 — вибух, але десь далеко. Думаю, ну добре, лежу далі. А о першій ночі як бахнуло. Скло з вікна полетіло мамі на диван, цеглу в стіні пробило, все в диму. Ми з мамою вискочили у вікно і побігли до неї в хату. Було темно, але ніч ясна. Вже вранці потім я прийшла і розгледіла, що трапилося. Кажуть, що касетні снаряди. Один у мене, два у сусідки і ще два там далі через дорогу. Усього пʼять.
Зараз Світлана живе в матері, а до свого будинку приходить лише навести лад. Каже, що роботи багато, дах тече, двері вибиті, газопостачання немає, а тому в хаті холодно. Світлана сподівається на компенсації від держави, оскільки під час війни втратила роботу. А грошей на відновлення треба багато.
— Приїжджали дві комісії, одна з села, ще одна з області, — каже Світлана. — Але коли будуть гроші і скільки, нічого не казали. Заяву в сільраді я теж написала. Обіцяють щось виділити, так, Тетяно Миколаївно?
— Ну щось виділимо, — спокійно відповідає Тетяна. — Вони вже зробили акти, але скільки по грошам нарахували - нам ще не виставляли. Усе має спершу зафіксуватися. Ми зіставили списки людей, в кого є пошкодження і кому треба скло, кому шифер.
— Бо треба робити швидко. У будинку глиняні стіни. Якщо їх не опалювати, то все посиплеться, — говорить Світлана.
— Так, буде псуватися. А Оксана тобі не дзвонила за свій будинок? — Тетяна показує в рукою в сторону сусідньої хати, обшитої бежевою вагонкою.
— Та дзвонить, але вона певно ще не збирається приїжджати, — відповідає Світлана і йде в будинок, а потім повертається назад. Підходить до нас, розгортає долоню і показує нам маленькі осколки снаряду, що понівечили її дім.
В евакуацію з Седнева виїхало кілька десятків людей. Дехто вже повернувся, дехто вже знайшов роботу на новому місці і повертатися поки не планує. Здебільшого повиїжджали жінки з дітьми та люди, які потребують лікування. У Седневі, щоб виїхати, люди переправлялися човнами через Снов. А потім росіяни почали стріляти над головами і вивозити припинили.
— Оксана, чий будинок ви бачили, була вагітна. Чоловік служить, — розповідає Тетяна. — Уявіть, вагітна, сама, в будинку немає скла, пошкоджений дах. Ще й під окупацією. Вона разом зі старшим сином виїхала до Львова, народила уже там. Психологічно це дуже тисне, що ти нічого не можеш зробити. Вона мені дзвонила зі Львова, я ревіла разом з нею. Бо там теж несолодко — дитині три тижні, молоко пропало, гуманітарку отримали один раз, як переселенці, а далі нічого немає. Допомогу присилає чоловік. А на городі тут в неї залишилися снаряди. Що їй робити?
***
Від таборів ми з Тетяною їдемо до садиби Лизогубів — красивої світлої будівлі, довкола якої розкинувся величезний парк. На території парку невеличкий клаптик землі обгорожений біло-червоною стрічкою — сюди прилетів снаряд, і місце мають оглянути спершу мінери.
Наприкінці лютого зʼявилися повідомлення, що росіяни заселилися на території садиби, але вони не підтвердилися. Так, військові дійсно заходили на територію комплексу, пошкодили паркан, але в самій садибі не лишалися. Водночас, через вибухи з вікон основної будівлі повилітали шибки. Зараз їх частково залатали.
— Люди після окупації скаржилися, що в них не було ковбаси, хліба, — говорить Тетяна. — Я вважаю так — не гнівіть Бога. Ви живі, ваші родичі живі, у вас було світло, газ майже весь час окупації. Може Бог вберіг, я не знаю. Так, було важко, але так як Чернігів же не бомбили.
Зараз у Седневі вже є продукти, завозять хліб, розвозять пенсію. Важко тим, хто лишився без роботи, бо в Чернігів нині їздити дорого. Тому не всі, хто виїхав, поспішають повертатися.
— Я не знаю, чи добре, чи погано, що ми з чоловіком повернулися в Седнів. Моя донька лишилася в Чернігові і нікуди не виїжджала. Її чоловік працює на аварійці і весь час під обстрілами ремонтував водогони. А вони тільки в серпні побралися. Ви уявляєте, як це?
Тетяна веде нас далі від садиби до альтанки Глібова. У повітрі пахне свіжоскошеною травою, цвітом. Жодного духу росіян. Зі схилу видно, як широко цьогоріч внизу розливається Снов. З першого погляду здається, що Седнів приходить до тями.
— Сьогодні в нас був базар, і я говорила з однією продавчинею, яка до нас весь час їздить. Кажу, що вже стало легше, трохи краще. А в неї аж сльози на очах. Каже, що вже ніколи не буде так, як було. Бо страх і біль, який сидить в грудях, все одно залишаться з нами.
