Дорогою до Чернігова розливаються річки. Вода проникає в ліс, на пляжі, на вже зорані поля. Мости або розбомблені російськими окупантами, або превентивно підірвані українськими військовими. У більшості випадків замість них уже є або насипні переправи, або понтони. Після того, як російська авіабомба знищила міст через Десну, вʼїзд до самого Чернігова лишився тільки один.
З вікна автівки видно жінок, які метуть вулиці і прибирають будівельне сміття з дороги. На стінах деяких будівель помітні невеликі дірки від уламків снарядів.
Центральна площа Чернігова ніби така, як і до війни. Тут немає ям, працюють кавʼярні, квітнуть тюльпани, у сквері буяє зелень. Молодіжний центр, колишній кінотеатр Щорса, з вулиці теж виглядає вцілілим. Якщо не зазирати у двір.
27 лютого в будівлю Молодіжного центру прилетіла російська ракета. Внутрішні стіни, частково дах, вікна перетворилися на купу каміння, деревини та металу. Усередині дворика в землі зяє діра.
Із-поза частково понівечених воріт виходить вродлива світловолоса жінка. Її звати Тетяна. Будинок, у якому вона живе з чоловіком Віктором, схований у дворі між Молодіжним центром, куди власне прилетіла ракета, і міськрадою, куди, вочевидь, росіяни цілилися. Будинок — один з найстаріших у районі. Зведений на початку двадцятого століття, пережив Першу та Другу світові війни. Після вибуху в Молодіжному центрі лишився без даху, пошкоджено труби опалення, частину вікон, у яких повилітало скло, забили фанерою, частину — деревʼяними дошками.
— Десь днів за три до початку війни я кажу Віті — це плюс чи мінус, що ми живемо у дворі мерії? Ну бачите, вийшло, що мінус, — усміхається Тетяна.
— Зараз ідеш центром, дивишся, ніби все гарно: алейка, квіточки цвітуть. А повернеш голову — а там розбитий готель «Україна», без даху, весь у тріщинах; кінотеатр «Україна» побитий; Молодіжний центр знищений. Трошки далі — розбомблені будинки і багатоповерхівки, в які попало. На кладовищі Яцево навіть не знаю, чи памʼятники вціліли. А далі повністю потрощена Новоселівка, там 250 будинків зруйновано. Просто жах.
Тетяна проводить нас у свою квартиру. Простору тут не дуже багато, але за рахунок високих стель здається, що більше, ніж насправді. Тетяна і Віктор у цю кватиру переїхали десять років тому. У вітальні стіни аж до стелі завішані вишитими картинами Тетяни, фотографіями дітей та онуків. Подружжя памʼятає, що коли в приміщенні Молодіжного центру ще працював кінотеатр, вони з онучками ходили на «Гаррі Поттера». Але це було багато років тому.
***
У момент прильоту ракети в колишній кінотеатр Віктор був у кімнаті, а Тетяна поралася на кухні.
— Коли впала перша ракета, у нас тут тільки задрижали вікна, і все. А потім почалася повітряна тривога, — пригадує Тетяна. — У чоловіка хвороба Паркінсона, тому ми дійшли лиш до широкої пройми в коридорі, поставили стільці і сіли. А воно як шандарахнуло. Ми аж голову в плечі втягнули. Скло посипалось, у душовій щось гепнуло. Ми спершу боялися вийти подивитися, думала, всі вікна повибивало. Але нам пощастило відносно, бо винесло тільки фрамуги і вікна просто бовталися. В душовій шафка впала в тазики з водою, вода потекла по всій хаті. Бачте, — Тетяна показує на баклажки з водою в кухні, — я досі не виливаю, бо не знаю… Ніхто ж війну не відміняв.
Ще місяць після вибуху в Молодіжному центрі Віктор і Тетяна лишалися в Чернігові. Переїхали в приватний будинок до сестри, недалеко від меморіалу Слави і Троїцької гірки. Якийсь час, поки не стріляли, Тетяна поверталася у квартиру, аби забрати речі, взяти з холодильника їжу.
— Йдемо, десь так 11-12-та година дня, а в центрі, може, людей зо пʼять. На зустріч — група чоловіків, і не знаєш, хто вони і звідки. Трохи моторошно. Аж тут починають стріляти, і хоч присядь, хоч вуха закрий. А потім почали обстрілювати Троїцьку гірку. У сина сестри там будинок. Росіяни кинули бомбу на гранітні сходи меморіалу Слави. То мало що осколки зі снаряда полетіли на будинок, так ще й уламки сходів проломили стіну, потрощило дах, повибивало вікно. Удома була жінка з дитиною, бабуся, дідусь, ще родичі. Урятували дві стіни, як то кажуть. Уламок снаряда впав на диван. Сват казав, якби лежав там, а не сховався за стіною, то лишився б без голови.
Згодом у місті поширилися чутки, що українські військові планують підірвати міст через Десну, адже він і так був замінований від початку війни. Тетяна і Віктор замислилися про евакуацію з Чернігова.
— Останні три ночі в місті ми ночували в підвалі, — розповідає Тетяна. — Вітя лягав на шезлонг, ми закутували його у ватні ковдри. Я йому казала: раптом що — сповзай на підлогу, подушку на голову, ковдру на себе, і що ж уже буде. Довкола нас уже два будинки згоріло, три було розбито.
— Згоріло, і це страшне — три години лежиш, а довкола літаки, снаряди, вибухи, — розповідає Віктор. — А ти що можеш зробити? Нічого.
— Один будинок як свічка спалахнув уночі.
— Ну, є відро води, одне, друге є…
— Словом, ми до останнього не хотіли виїжджати. Але в той момент я вже не думала, що хтось прийде і забере щось із квартири і чи вона взагалі залишиться.
Зрештою, Тетяна і Віктор виїхали до родички в невеличке містечко в Чернігівській області. Вказівників не було, дорожніх знаків не було, десь видно пожежі, десь — чорний дим на горизонті. Перед ними їхало зо пʼять евакуаційних автобусів з дітьми. Хтось — з мамами, хтось — без. А наступного дня міст через Десну російська авіація зруйнувала бомбами.
— Коли ми приїхали на місце, то ще не встигли навіть речі розкласти, як нам уже мішок картоплі принесли, моркви, цибулі, часнику, кисляку трилітрову банку, — розповідає Тетяна. — Грошей не взяли. Наступного дня ми зареєструвалися як переселенці, бо хотіли, аби бабусі, що нас приймала, були пільги. Нам дали гуманітарку — стільки, що ми удвох ледь у руках доперли. Таблетки чоловікові передавала маршрутками онука, бо хвороба така…
— Деякий час живий, а потім мертвий, — говорить Віктор.
***
Тетяна і Віктор повернулися додому в Чернігів уже перед Великоднем, бо так і запланували. Дорогою через підірвані мости доводилося виходити з машини і йти пішки, а водій вертикально піднімався по насипах.
— Не було страшно вертатися? — запитую.
— Не було, — рішуче відповідає Тетяна. — Тоді, як був вибух, нас, звісно, захистили стіни, але якби було б пряме попадання, то однаково, де б не був. Зараз таке відчуття є, знаєте, ніби хочеш щось купити в дім, а чи треба? У нас сусідка замовила собі нові вікна, зараз у неї там плівка. Зазвичай робітники привозять і зразу ставлять. А вона не ставить. Я питаю: чому? А вона відповідає, що до серпня ще підожде.
Тетяна розповідає, що сусіди частково повиїжджали, але багато хто вже повертається, окрім тих, що за кордоном. Водночас і до війни в будинку жило небагато людей. Зараз вони ще з однією сусідкою Галиною збирають гроші на новий дах.
Тетяна проводить нас камʼяними сходами на горище підʼїзду. Віктор іде за нами, спираючись на трекінгові палиці.
Після удару ракети уся черепиця з даху посипалася, встояли тільки супутникові тарілки. Мешканці самі збиралися на толоку — прибирали будівельне сміття на горищі, фарбували деревʼяні балки. Усе, що могли зробити самотужки, зробили. Зараз дах ремонтують будівельники.
Кошти на відновлення мешканці будинку теж збирали самі. Тетяна і Віктор кажуть, що так і не отримали грошову підтримку як мешканці постраждалої області. Але все одно позичають гроші, вкладають свої, збирають через соцмережі.
— Ми переживаємо, аби нам не сказали, що будинок непридатний для проживання, тому все робимо самі, — каже Тетяна. — Одразу замовили експертизу, яка визначила, що в будинку можна жити. Ми ходили в поліцію писати заяву, потім на прийом до слідчого, де відкрили кримінальну справу. Написали заяву в мерії, але звідти до нас ніхто не приходив. У Дію теж подавали заявку, але експертизи ніхто ніякої не робив. Чекати ми теж не стали, бо як люди почнуть повертатися в Чернігів масово, то вже ніякі будматеріали ми не познаходили б. А тепер нам кажуть, що потрібна кримінальна експертиза за 40 тисяч гривень, аби нам зробили потім відшкодування. Це віддати за дві бумажки стільки, як коштує пів даху. Опалення на зиму не обіцяють, кажуть, що, може, й не буде. Поки що не знаю, що робитимемо.
Ми спускаємося з даху через підʼїзд, сходами в затишний дворик. Довкола квітнуть тюльпани, уже майже літнє сонце нещадно обпікає рештки Молодіжного центру. З будинку поруч виходить сусідка.
— Привіт, Тань. Я оце хочу батареї здать на металобрухт. А ти оце вот не хочеш здать? — сусідка показує пальцем на покручену опалювальну трубу, що лежить на асфальті під будинком.
— А ти приймаєш? — жартує Віктор.
— Я не хочу цим займатися, — відповідає Тетяна.
— Вони приїдуть і заберуть. Три гривні кілограм, а в мене батареї по 60 кожна. Розбиті повністю, вивернуте все. Будемо нові ставити. Я дзвонила в ТЕЦ, питала, хто займається цим питанням. Сказали, що ніхто. Кого хочете наймайте і робіть. Усе за свій рахунок. На кого сподіватися?
— На себе більше, — видихає Тетяна.
— А кондиціонер вистояв, я в шоці. Хоч щось працює, — сміється сусідка. — Включала, бо було холодно. Бачила в інтернеті, в людей уже бузок цвіте. А в нас ні ще. І дивись, абрикоси он теж в шоці.
Ми повертаємо голови в бік пари розлогих абрикос, які слабко подають ознаки життя. На гілках видніються маленькі зелені листочки, але цвіту немає.
— Так гарно завжди цвіли, — зітхає Тетяна. — А після удару не можуть прийти до тями.
Онука Тетяни та Віктора Марія збирає для дідуся і бабусі кошти на відновлення будинку. Допомогти можна за реквізитами:
Бучельнікова Марія Іллівна 4149609001729567
Або PayPal: [email protected]
***
Зруйнований дах і вибиті вікна — не найгірше, що могло трапитися з будинком у Чернігові протягом війни. У деяких районах багатоквартирні будівлі не мають стін, деякі напівзавалені. Люди там жити більше не можуть. Міський голова Чернігова Владислав Атрошенко повідомляв, що в місті знищено повністю 10 тисяч квартир і 135 приватних будинків. Частково пошкоджено 635 будинків і 40 тисяч квартир.
У селі Новоселівка, що недалеко від міського кладовища Яцево, немає жодного вцілілого будинку.
Руїни тонуть у цвіті яблунь. Здається, ніби людей серед цього всього теж немає і не може бути. Але що глибше йдеш у село, то більше помічаєш місцевих мешканців, дітей, котів, собак. По один бік деяких парканів лежить купа вцілілих речей, по інший квітне декоративна цибуля.
На вході до гаражного кооперативу, поблизу зруйнованої заправки, вилежуються на сонці великі чорні собаки.
— Охраняють машину председатєля, — показує в сторону покручених і побитих решток кремового "москвича" чернігівець Саша. Один його гараж знищили, але автівку Саша встиг вивезти до Чернігова. Там само, у місті, він лишався під час активних бойових дій. Попри те, що на районі теж були прильоти, квартира лишилася цілою. А от будинку в Новоселівці так не пощастило.
— Другий поверх і дах сильно постраждали, — каже Саша. — Вони ж цією дорогою спершу на Чернігів їхали, а потім ще назад тікали. Як тікали, після них і техніка лишилась, і сухпайки їхні. Машини старі, які можна було завести і по полях їхати, покрали. А іномарки стоять. Деякі навіть цілі.
Саша сідає на свій велосипед і їде до села через дорогу.
***
У Новоселівці багато людей лишалося, поки тривали бої. Багато хто повертається до своїх знищених домівок після звільнення.
— Заходьте, дивіться, — відкриває хвіртку свого двору невисокий чоловік у чорній бейсболці і сірому жилеті. Він трохи піднімає хвіртку, бо через пошкоджений метал вона не відчиняється як слід. Олександру Яковичу більше нема де жити, окрім як у напівзруйнованому домі з однією повністю вцілілою стіною, без даху. Під парканом лежать рештки його будинку.
— Газ приїхали вже зробили, — Олександр Якович показує на жовту трубу, що тягнеться вздовж діри в стіні. — Води немає. Електрики приїжджали і сказали — купуйте самостійно дроти, лічильники, а ми поставимо. Ну, добре, хоч стовп новий не сказали куплять.
Усередину будинку ми заходимо через дірку в стіні. У кімнаті розкидані припорошені іграшки онучок Олександра Яковича. Комоди і шафи розбиті, в підлозі теж дірки. Майже повністю вціліла лиш стіна, що виходить у двір. Ззовні по ній видно, що до того, як російські війська зайшли на Чернігівщину, це був затишний одноповерховий будиночок, поштукатурений у світло-салатовий колір. На цій самій стіні всередині залишилися висіти ікони біля вцілілого вікна.
— Тут дві спальні були, сина та дочки. Тут перегородка. Як ударило звідти, — Олександр Якович махає рукою в бік вулиці, — тут стояв холодильник у дочки. Не знаю, чи працює, двері не відчинялися, зять вивіз у гараж. Вікно вціліло одне, решту вибило. Там стояла мікрохвильовка. Нашу з дружиною кімнату ми вже трохи прибрали. Там була провалена стеля, зять з друзями трохи підлатали. Тепер будинок треба підняти, пошкоджені стіни доведеться викинути. Ну а що робити? Жити все одно десь потрібно.
Олександр Якович з дружиною, собакою Джессі і кішкою Катею двадцять днів прожили фактично на передовій — спершу в сусідній Олександрівці, потім у Новоселівці. Дочка з онучками відразу виїхали до Чернігова, син ще кілька днів був з ними, а потім теж поїхав. Олександр Якович проводить нас до погреба. На бетонній стіні крейдою виведено «15 травня. Класна робота» — старша онука розвʼязувала приклади.
— Ми приїхали сюди, коли росіяни були ще в Киселівці. Тут сиділи в погребі. Щоб було нехолодно, нагрівали воду у пляшках. Але якби пряме влучання було, то внизу розвалило б усе, тому ми двері не закривали. Бо засипле — не вийдеш. Чули, як снаряди літали. Бах — і чекаємо, куди попаде. Вибухи були скрізь. Один раз попали в крайній будинок через дорогу. Загорівся першим. Я хоч гасильник так собі, але гасив. Поки догорав той дім, ще один снаряд прилетів — поранило жінку. Коли вони сюди вже доїхали, то місцевих не чіпали. Ходили тільки по погребах і виганяли всіх. Казали, що будуть бомбити, виїжджайте — і ми виїхали. А потім дійсно почали гатить. Думаю, що наш дім тоді розвалили.
До війни в Новоселівці проживало більше ніж сімсот людей. Скільки є зараз, сказати важко. Частина мешканців ще не повернулася з евакуації. Частина людей загинула.
— У нас на вулиці тут хлопця вбило. Ще двох людей у погребі завалило. Один сусід із серцем не доїхав до лікарні. Швидких же не було. Ховали прямо на городі, бо бомбили сильно. Потім уже їх забрали служби.
Олександр Якович чухає за вухом собаку Джессі та роззирається по подвірʼю. На городі в нього вже посаджена розсада, на клумбі, що тулиться до понівеченого паркана, квітнуть тюльпани.
У двір залітає старша онука. Розповідає, що в центрі Новоселівки є коти і вона бігає їх годувати. Дівчинка поспішає знайти молодшу сестру, щоб поїхати з нею назад у центр. Бо не всі коти ще погодовані.
— Як вони? — запитую я в Олександра Яковича, коли його онуки вибігають на вулицю і зачиняють за собою хвіртку.
— Коли почали сильно бомбити, їх тут, слава богу, не було. Старша все розуміє. А молодша… — Олександр Якович робить паузу і втирає сльозу, — коли вони приїхали вже сюди, підійшла до будинку і запитала мене: «Дідусю, а де двері в мою кімнату?»
Допомогти родині Олександра Яковича можна за реквізитами дочки. Кожна гривня буде цінною:
Сядуро Діна Олександрівна 4149 4991 1881 1742