Можна. Сміятися і радіти - це не гріх. Позитивні емоції - це теж не гріх. У нас же й біомеханіка організму так працює, що усмішка дає зворотний сигнал мозку, тож людина отримує гормони позитиву навіть від вимушеної усмішки. Тому я сказав би, що радіти і сміятися треба, але вже як вдасться.
Життя триватиме. Людина - соціальна істота. Вона не може весь час сама сидіти в норі. Бо тоді вона буде дивитися на стіни нори і бачити тіні, як у Платона. От у нас зараз усі платоністи, сидять у бомбосховищі і бачать тіні на стінах. А нам треба тяжіти до епікурейства - смакувати ті радощі життя, які зараз у ньому є. Не казати: ми всі помремо, то нащо оце посміхатися? Зараз же вам добре? Живіть зараз - і буде вам щастя.
Треба помічати довкола якісь речі, які радують, веселять. Але це може бути важко. І це стосується тільки тих людей, які перебувають у достатньо безпечному місці.
Також враховуйте, що якщо ви приїхали з дуже небезпечного місця - з оточення, з-під обстрілів, вас будуть уважно вивчати і робити за вашою поведінкою висновки. Поводьтеся гідно. Ваша внутрішня постава є мовчазним прикладом для всіх довкола, незалежно від того, знайомі ви з ними чи ні. Ви не маєте відкидати драматичні обставини, в яких ви були. Але при цьому ви можете або сіяти навколо себе депресію і розпач, генералізуючи травму. Або показувати, що ви не втратили зв’язок з реальністю і налаштовані на перспективу життя.
Радощі мають бути щирими, ви не можете змусити себе до них. Але якщо є нагода - усміхніться і пожартуйте. Ми ж не в Радянському Союзі і не в Росії, де вам сказали б, що “нє время для смєха, когда родіна і опасності!” Ні, звісно, в нашій країні теж можуть знайтися люди, які так скажуть. Вони таким чином підвищують свою самооцінку, свідомо чи несвідомо. Іноді це люди, травмовані війною - таких буде багато. І вони вважають, що кожен має переживати цю травму саме так, як вони.
З приводу місяця від початку війни я поставила Олегу ще одне, додаткове питання.
Що тебе особисто найбільше здивувало за цей місяць?
Я можу розповісти, що мене здивувало як науковця і навіть викликало певне сум'яття.
У соціальній психології, починаючи з 70-х років минулого століття, домінувала така лівацько-неомарксистська парадигма, в якій людина апріорі вважалася хорошою, доброю, справедливою і гуманною. А все, що в ній поганого - це шкідливий вплив оцього капіталізму і споживацького суспільства. Усі людські вади - від того, що людина добре їсть і м'яко спить. І навіть в експериментальній частині соціальної психології більшість досліджень підводилася під таке політичне замовлення і певний лівацько-очікуваний результат.
Були дві такі пані антропологині та психологині - Рут Бенедикт і Маргарет Мід. І от Маргарет Мід проводила дослідження на Самоа і написала роботу про те, що тубільці власне є таким ідеалом людяності. І що люди були такими від початку, а цивілізація спаскудила їх.
Оскільки ці дві пані були дуже авторитетними, ніхто не осмілився їх критикувати. Але вже по тому, як вони померли, вчені сказали: з усією повагою, але це реально не відповідає дійсності. Тубільці такі самі, як і всі люди: в них є і добрі прояви, і не дуже. І окремі наукові школи казали, що не так уже все й цукерково, і що, крім еросу, є ще танатос.
Водночас у європейській парадигмі ще довго панував оцей наратив, що треба насаджувати позитив наказово - через освіту, через культуру, але при цьому заперечувати в людині темні сторони. Якщо трапляються якісь злочинці, вбивці, то це все поодинокі випадки.
І от те, що власне загострило мою увагу як науковця: ми побачили цю прірву, про яку казав Ніцше. Росія довго вдивлялася у прірву. І тепер ми бачимо очі цієї прірви, які дивляться на нас.
Це абсолютно інфернальне видовище, дуже страшне. І викликає глибокий подив, зважаючи на те, що ми вчили про людську поведінку. Це як дивитися в жерло вулкана і думати, що там усередині така температура, яку неможливо уявити. Але ця температура є. Росія дивиться на нас своїми пекельними очима, і це викликає в мене зачудування як у науковця.