Бомбосховище перинатального центру у Києві має імпровізовану палату. Гінекологічне крісло, переноска, два обігрівачі, запас питної води, памперси, ковдри. Замість кардіомоніторів, які не можна під'єднати в бомбосховищі — деревʼяні трубочки для прослуховування серцебиття. У таких умовах під час війни, під загрозою обстрілів жінки продовжують народжувати дітей.
У перинатальному центрі зараз продовжують перебувати породіллі і вагітні, а також жінки з патологією вагітності. З ними постійно чергує медперсонал. На час повітряної тривоги всі, хто може, мають спускатися в бомбосховище.
Якось уночі вчергове спрацювала сирена. Лікарі сподівалися до останнього, що одна з пацієнток зможе протриматися до кінця повітряної тривоги і народити в комфортних умовах нагорі, у палаті. Але так не склалося.
— Насправді важко ці умови назвати комфортними, але ми вже звикли, — говорить Кирило Венцковський. — У той момент усі добре спрацювали: і акушерка, і лікар-неонатолог. Нам просто пощастило, що це були природні, фізіологічні пологи без ускладнень і з жінкою все було добре.
Через два дні лікарі виписали маму і немовля. Пізніше батьки телефонували і спілкувалися з медперсоналом, повідомили, що в них усе добре. Новонародженого хлопчика назвали Федором.
За 16 років досвіду роботи акушером-гінекологом Кирилу вперше доводилося приймати пологи в таких умовах.
— Страшно не було, ми просто працювали і раділи, коли дитина закричала. А потім, уже через певний час, я думав, а раптом знадобився б вакуум, а раптом щипці, а раптом щось ще? А лікар дитячої реанімації в іншому бомбосховищі з недоношеними дітьми. Якщо він знадобиться, то це треба кричати вулицею, щоб він біг до нас.
Кирило каже, що насправді нічого важкого в його роботі зараз немає. Тяжко лише емоційно. Колектив згуртований, волонтери привозять їжу, речі першої необхідності для вагітних, засоби гігієни. Найтяжче відкривати новини і читати про Харків, Маріуполь та інші міста.
— Я ніколи не міг уявити, що в Києві будуть вибухи. Так, я читав англомовні новини про те, що буде вторгнення, що буде напад. Але мені здавалося, що це інформаційний тиск на країну-агресора. Що це насправді стосується не стільки нас, скільки робиться для того, щоб ввести санкції, підняти градус уваги. А коли все почалося, мені здавалося все одно, що це нереально.
Кирило каже, що навіть у разі загострення ситуації в Києві він не планує евакуюватися.
— Я не вважаю себе героєм, бо герої — це ті наші хлопці і дівчата, які зараз на передовій. Зараз я хотів би, щоб світова спільнота закрила над Україною небо. Ми вдячні за санкції, гуманітарну допомогу, тиск на Росію, але треба зробити так, щоб наші міста перестали обстрілювати ракетами, щоб з повітря перестали скидати бомби на мирне населення.
Кирило Венцковський памʼятає, як 24 лютого в Києві почув вибухи. Не відразу зрозумів, що це, почав читати новини. Згодом зібрався і поїхав на роботу.
— Зустрів сусіда, а той питає, куди я з наплічником. Я відповів, що йду на роботу. А він мені — ти що, новин не читаєш? А я читаю, але на роботу все одно треба дійти.
З того часу Кирило був удома лише раз — через тиждень після початку вторгнення росіян. Узяв чисті речі, зубну щітку. Ще двічі їздив до своїх бабусі з дідусем, аби завезти їм ліки.
— Як насправді було важко, ми зрозуміємо лише тоді, коли наступить мир, ми прийдемо додому і заснемо вночі у своїх ліжках.
