ГоловнаСуспільствоОсвіта

Прифронтові школи: все тримається на любові

Життя прифронтових шкіл Луганщини та Донеччини дивним чином украй мало обговорюється публічно. А це історія про звичайне подвижництво. Про звичайних жінок (і рідше — чоловіків), які буквально тримають на своїх плечах — давайте сьогодні не боятися пафосу? — майбутнє.

Цієї весни нам пощастило побувати в низці шкіл Донбасу з туром «Читай-пиши», який уже третій рік поспіль робить благодійний фонд Сергія Жадана спільно з простором дитячого читання BaraBooka. Справді пощастило — бо це історія про натхнення, про те, як в умовах постійних викликів і нестачі ресурсів можна робити неймовірні речі. 

Школа в Бондаревому
Фото: Олександра Кісель
Школа в Бондаревому

На чому тут усе тримається?

«А в цьому кабінеті вчився класик сучасної літератури Сергій Жадан», — сміються вчительки у школі села Бондареве і тягнуть класика показувати кімнату. Класи малесенькі. Дерев’яні парти, здається, пам’ятають ще «дитинство поета». Доля школи висить на волосині — в ній сьогодні вчиться лише 26 учнів (семеро — з однієї родини; виїде родина — і буде недобір). Яке рішення тут правильне? Закрити школу і дати дітям соціалізуватись у більшій, просторішій — за пів години їзди поганою дорогою на Веселе? Чи зберегти, бо без школи села вмирають?

Під час зустрічі в Бондаревому
Фото: Олександра Кісель
Під час зустрічі в Бондаревому

Юліта Ран
Фото: Денис Червяк
Юліта Ран

Врахуймо, що, крім викладання, вчителька має ще поратися на городі, дбати про корову — і час на дорогу в інше село може бути для неї критичним. Але так само критична для дитини можливість ширшого кола спілкування і кращої навчальної бази. Що тут робити?

Школа крихітна, фінансується слабко, але діти відкриті, багато сміються і легко підтримують жарти — особливо про дорожню поліцію.

Питаємо — чи ви самі щось пишете? Може, казки чи вірші? «Я пишу, я!» — радісно кричить семилітка з відсутнім переднім зубом. — «О, а що ти пишеш, малий?» Малий, гордо: «Домашнє! Завдання!» Разом сміємося.

Наші юні знайомці жваво втягуються у вигадування історії — оскільки місця степові, героями стають байбаки-свистуни, дитячі улюбленці. Діти підкидають до сюжету лінії першої закоханості, знайомства з батьками, пошуку самостійності — і водночас великої прив’язаності до родини. 

Складання історії у школі в Веселому.
Фото: Олександра Кісель
Складання історії у школі в Веселому.

А ще діти тут явно залюблені. Учительки з гордістю демонструють то фотовиставку однієї з дівчаток, то досить добру графіку. 

Хваляться дітьми в кожній школі. «А ця наша дівчинка теж пише вірші і казки», «А ці хлопці пишуть в МАН наукову роботу про футуристів!», «А Таня все критикує, але хоче їхати в Харків учитися на дизайнерку!» — у цьому всьому непідробна вчительська гордість.

Жадан раз у раз наголошує: «Усе тримається на вчителях. Це свідчить про те, що система дає можливість щось робити, реалізовуватися. Там, де вчителі проявляють активність, люблять свою роботу, з'являються неймовірний простір і результати. А з іншого боку, це показує, що система страшенно вразлива. Бо там, де вчителі пасивні, де вони не зацікавлені у своїй роботі, там і діти не мають жодної можливості реалізації».

Зустріч у Вугледарі.
Фото: Олександра Кісель
Зустріч у Вугледарі.

Учні Тошківської школи
Фото: Олександра Кісель
Учні Тошківської школи

Нам дуже хочеться якось підтримати вчительство в Тошківці. Здається, люди тут дуже втомлені і потребують нової крові, когось, хто підхопить роботу. Одна з учительок розповідає, що вона та її колега самі вчилися в цій школі з другого року її заснування. А після педінституту повернулися. Тобто вони в цій школі практично все життя.

Біля входу в заклад висить меморіальна дошка. На ній – зображення сича. Птах мешкав при школі, і одного дня 2014 року раптом почав битися у вікна всім тілом. Тоді навколо було гаряче, і вчителі згадали прикмету, що така поведінка птаха — поганий знак. Дітей відпустили додому. За дві години у будівлю влучив снаряд. Ця частина ще й досі не відновлена. У першу зиму директор власноруч оббивав вікна плівкою замість втраченого скла. Учительки гордяться, що жодну плівку ніхто не проколупав ручкою, не порвав.

«Мої сини ще до війни перебралися до Москви, донька у Києві, — каже нам одна з тошківських учительок. – Пропонувала мені там залишитися, взяти землю в якомусь порожньому селі під Києвом. А я повернулася. Що ж це, я чужу землю буду доглядати, а хто тут мою догляне?» 

Учительки Тошківки показують свої фото на шкільній дошці
Фото: Олександра Кісель
Учительки Тошківки показують свої фото на шкільній дошці

Меморіальна дошка сичу
Фото: Олександра Кісель
Меморіальна дошка сичу

Актова зала, Тошківка.
Фото: Олександра Кісель
Актова зала, Тошківка.

У Тошківці працюють переважно чоловіки, на шахті. Виробництва, на яких працювали жінки, закриті, розповідають учительки, тож мами школярів здебільшого займаються дітьми й городами. 

Розмова відбувається за обідом – годують нас, до речі, усюди, і так смачно, наче домашнім. І це теж про любов.

Фото: Олександра Кісель

Школа в Тошківці, куди влучив снаряд
Фото: Олександра Кісель
Школа в Тошківці, куди влучив снаряд

Подвір*я школи в Тошківці.
Фото: Олександра Кісель
Подвір*я школи в Тошківці.

Неймовірне знайомство дарує нам Старобільськ: БФ "СОС Дитячі містечка Україна". Цей міжнародний фонд опікується дітьми й підлітками з проблемних родин. Тут намагаються допомогти сім’ям не відмовитися від дитини, а якщо вже так сталося — то шукають прийомну сім’ю. Дітям з інтернатів допомагають соціалізуватися.

Підрозділи є і у Старобільську, і в Сєвєродонецьку. На зустріч з нами в ком'юніті-центр фонду приїжджають підлітки з обох міст. Виглядають як учні приватних шкіл великих міст: талановиті, вільні, з променистими очима, не соромляться бути собою, виглядати «неконвенційно» і ставити гострі питання.

Бібліотека в Старобільську.
Фото: Олександра Кісель
Бібліотека в Старобільську.

Фото: Денис Червяк

Бібліотеки долучаються в зумі
Фото: Олександра Кісель
Бібліотеки долучаються в зумі

І знову — неймовірно, скільки любові вкладено в цих дітей, це видно в тому, як вони спілкуються між собою, чого хочуть. Один із хлопців на зустрічі, Олег, займається екологічними проєктами, і всі хочуть допомагати Олегу, бо допомагати Олегу — це круто. Просто уявіть: тобі 14-16, і ти кайфуєш від того, що будеш чистити річку чи прибирати ліс. Або от Антон: худенький хлопчина з рожевим волоссям у рожевому ж таки худі, пише вірші, малює, пробує себе як фотомодель — і ніхто в групі не закидає йому, ніби щось із цього «не по-пацанськи». Їм усім явно комфортно разом. Вони вміють одне з одним говорити і не бояться говорити з дорослими. За цим — якась неймовірна робота психологів, педагогів.

Старобільськ, Дитячі містечка СОС
Фото: Олександра Кісель
Старобільськ, Дитячі містечка СОС

Майже усі підлітки з проєкту хочуть здобути вищу освіту. Цікаво, що багато хто впевнений, що потім повернутися на Донбас — не така вже й погана ідея: на відміну від учнів в інших містечках і селах, де ми були до того. Зазвичай випускники шкіл, які закінчують вузи в Харкові, Києві, інколи у Львові та за кордоном (Чехія, Польща), додому вже не повертаються. Хто не їде до Харкова, намагається виїхати хоча б до Старобільська, де є аграрний університет, кілька коледжів і — перспектива роботи.

Фото: Олександра Кісель

Чи говорять діти про книжки?

У кожній школі чи бібліотеці ми говоримо про літературу, закликаємо учнів брати участь у конкурсі «Читай-пиши», трохи читаємо: Жадан – свої вірші для дітей, я — свої казки, Олена Рибка, провідна редакторка «Вівату» — фрагменти виданих ними книжок для підлітків. 

Розповідаємо, як так сталося, що ми з дитинства були закохані у книги і пов'язали свої життя з літературою, намагаємося почути історії місцевих. На ходу зі школярами імпровізуємо сюжети майбутніх книг, які писали б разом з ними. Окрім байбачих пригод у Бондаревому (присягаюся, колись я зроблю з цього книжку!), у селі Веселе ми збагатилися ідеєю фентезі-повісті про драконів та звичайних працівників котельної. А в Старобільську народився сюжет про любов дівчинки Вогнегасниці та хлопчика Квітки у горщику. Історія набуває формату любовного трикутника зі стосунками між двома дівчатами — підлітки самі закидають цю лінію і сприймають її абсолютно спокійно.

Історія про Вогнегасницю і Квітку
Фото: Денис Червяк
Історія про Вогнегасницю і Квітку

У ліцеї в Кремінній Сергій і я ведемо серйозну розмову з дев’ятикласниками про його ж оповідання «Бігти, не зупиняючись». Ми вражені і тим, як діти формулюють свої думки, і тим, як вони готувалися до цієї зустрічі. Двоє дівчат намалювали ілюстрації до оповідання, а один хлопчик, трохи хвилюючись, заявляє: «А мені оповідання не сподобалося. Воно якесь сіре», — і далі наводить аргументи, чому саме.

Юліта Ран і Сергій Жадан у школі Кремінної
Фото: Олександра Кісель
Юліта Ран і Сергій Жадан у школі Кремінної

Школярі села Кремінна
Фото: Олександра Кісель
Школярі села Кремінна

У паралель з нами Олена Рибка та Іванна Скиба-Якубова зустрічаються з п’ятикласниками.

Олена Рибка
Фото: Олександра Кісель
Олена Рибка

«Я починаю розповідати про книжки, про сучасних письменників. Питаємо, чи люблять читати, які книжки подобаються, яких не вистачає і що вони хотіли б написати самі. Діти швидко відгукуються, діляться. Розповідають, як читають над річкою, у лісі, вдома на підвіконні, — згадує Олена. — За урок встигаємо провести дебати: за що любити і не любити Гаррі Поттера, чи шкодить магія, що важливіше в цьому тексті — чари чи таки дружба, взаємодопомога. Вражає, як швидко діти включаються в обговорення, як щиро і з повагою одне до одного відстоюють свою думку.

Ми спробували з дітьми зняти відеорецензію — це один із форматів конкурсу «Читай-пиши». Хлопченя виходить до дошки й розповідає про книжку, яку знайшов удома (здається, то був «П'ятнадцятирічний капітан»): про її шерехаті сторінки, про пригоди й море, про обкладинку. «Знаєте, колір у неї такий молочно-карамельний, як колір татових "жигулів"».

Клас регоче, ми плескаємо в долоні…»

Зйомка відеорецензії
Фото: Олександра Кісель
Зйомка відеорецензії

Фото: Олександра Кісель

До речі, переконавшись, що відео — формат, який школярам максимально «заходить», після туру ми зняли відеоцикл «Читай-пиши», в якому про книжки з дітьми говорять Ярослава Кравченко, Сергій Жадан, Євгеній Стасіневич, Андрій Шимановський і Маша Сердюк. Сподіваємось, він стане у нагоді дітям і їхнім батькам/учителям по всій Україні.

Фото: Олександра Кісель

Що читають на Донбасі діти і дорослі?

Ми питаємо про це на кожній зустрічі. Відповіді не відрізняються від того, що ми чуємо в харківських школах і бібліотеках: загалом читають мало. Хоча, звісно, не всі.

14-літні подружки зі Старобільська, яких ми попросили поділитися своїм читацьким досвідом для відео, розійшлися в смаках: одній подобається «Тарас Бульба» та інша історична література — бо «це про наш ґрунт». Інша в захопленні від «Пігмаліона» Шоу, бо «героїня зрештою знайшла себе і пішла своїм шляхом». Третя радить читати «Собаче серце», каже, це історія про незмінність людської природи. Як і більшість підлітків, не дуже вміють відрефлексувати, що ж саме їх зачіпає, але говорять захоплено. А ще зізнаються, що беруть участь у всіх конкурсах, до яких лише можуть дотягнутися. Їм важливо пробувати себе, шукати.

Читачки Старобільської бібліотеки
Фото: Олександра Кісель
Читачки Старобільської бібліотеки

Діти читають поза програмою переважно в молодшій школі (Нестайко, «Поліанна» Елеонор Портер, серія «Майнкрафт»). Потім навчальне навантаження стає надто великим, і читають вони лише те, що задають на уроках літератури. Коли ж уроки зроблені, а інтернет у мобільному раптом заглючив, віддають перевагу фантастиці та фентезі, детективам, пригодам і творам короля жахів Стівена Кінга. 

Підлітки залюбки читають різноманітний young adult, бо їм подобається слідкувати за пригодами героя-однолітка. Утім учителі кажуть, що цікавить дітей також інша література. 

«У нас у 9 класі поглиблене вивчення української мови і літератури, і діти дуже багато читають, у мене 10 дітей працюють в обласній секції МАН з української літератури. Один мій хлопець займається вивченням зорової поезії, він читав навіть Марію Алдоні, це потужна закарпатська поетка, яка пише 3-D поезію. А другий займається темою «Борщ в українській літературі», він читав Зірку Мензатюк, Світлану Пирхало, «Кулінарні есе», Олексія Бережного, «Український борщ», — захоплено розповідає Тамара Уманська, вчителька української мови і літератури Кремінського ліцею № 5.

У цьому ж ліцеї одна вчителька радісно нагадує Жадану, що колись ставила йому високі оцінки на олімпіаді з літератури. Знічено каже, що, а може, це теж допомогло. Поглядає на нинішніх школярів — тепер вона підтримує їх, може, знову вирощує майбутніх письменників чи дослідників літератури.

Під час зустрічі у Кремінній
Фото: Олександра Кісель
Під час зустрічі у Кремінній

Ситуація з читанням у селищах і, наприклад, у Старобільську все ж трохи відрізняється. У селищах практично не читають батьки, тому й дітей важко мотивувати добре вчитися і брати книгу до рук. Вони просто не бачать навколо прикладів, які довели б їм користь знань і любові до книг.

«Дорослі читають мало, а якщо читають, то якусь психологічну літературу типу Лабковського, — журиться Ірина Машина, вчителька української мови і літератури Вугледарської загальноосвітньої школи N2. — Я, наприклад, постійно перечитую програмні твори. Тобто перевантажені і вчителі шкільною програмою, і діти, а часу на читання для себе лишається дуже мало. Діти цікавляться саморозвитком, духовними практиками, трендами майбутніх професій».

До речі, запит на те, щоб дітям хтось розповідав про сучасні професії, вивозив у міста показувати сучасні офіси, є практично всюди. Учительки відчувають, що їхніх знань про сьогоднішній світ уже не вистачає. 

Власне, саме через це одна з нагород переможцям «Читай-пиши» — освітньо-розважальна поїздка до Харкова, де діти побачать і офіс великої ІТ-компанії, і ЛітМузей, і різні культурні центри та хаби. А переможці минулого року наприкінці червня нарешті потрапили на Книжковий Арсенал, який відмінили минулого року. За досвідом року 2019, тут діти усвідомлюють, що літературний процес — це особливий фантастичний світ, до якого хочеться долучитися бодай читачем.

Фото: Олександра Кісель

Цікавість до книг сучасних авторів є усюди, не вистачає оновлень бібліотечних фондів і промоції авторів. І тут зустрічі письменників зі школярами і вчителями є найкращою рекламою. 

«Усі книжки, які ви привезли, вчителі забрали першими почитати, і ваші, Юліто, й інші. Усі ці книжки в бібліотеці виклали як новинку. І саме дорослі їх розібрали», — каже Наталя Корабльова, соціальна викладачка Веселівського ліцею Старобільського району Луганської області.

Хто їм допомагає?

«А давайте, я вам музикантів привезу, — каже Жадан у Веселому. – У вас, бачу, така апаратура пристойна. Хто це вам привіз?» – «Так ви ж і привезли, Сергію Вікторовичу», — сміються вчительки.

Спільне фото у Веселому
Фото: Олександра Кісель
Спільне фото у Веселому

Нові двері, ігрові килимки, сотні книжок для бібліотек, музичні інструменти чи звукове обладнання, меблі — такі запити БФ Жадана отримує найчастіше. Звісно, це не єдиний фонд, який допомагає.

Так, школа у Георгіївці отримує постійну допомогу від волонтерки Ксюші Київської та бере участь у різних проєктах: «У мене є майбутнє», «1000 комп’ютерів добра».

Зустріч у Георгіївці.
Фото: Олександра Кісель
Зустріч у Георгіївці.

Школа в Новомихайлівці була зруйнована під час обстрілів, відновлена завдяки допомозі міжнародних організацій. Директорка школи,Тетяна Буракова наводить довгий перелік тих, з ким вони співпрацюють. Тут і ЮНІСЕФ, і Міжнародний Комітет Червоного Хреста, і Данська рада в справах біженців, і Міжнародна організація Save the Children, і Генеральне консульство Республіки Німеччина в Донецькій області. У списку пані Тетяни більше ніж десяток назв організацій і фондів.

У Новомихайлівській школі постійно пишуть проєкти, подаються на гранти і беруть участь у різноманітних конкурсах – аби отримати навчальне обладнання та ресурси для ремонту.

Зустріч у Новомихайлівці.
Фото: Олександра Кісель
Зустріч у Новомихайлівці.

Ліцей у Кремінній за допомогою команди ПРО.СВІТ та Спільнокошту придбав мультимедійне обладнання для ліцейського Інформаційно-бібліотечного центру.

Найбільший запит від учителів такий, як і у великих містах: на електронне обладнання, мультимедійну техніку, тобто на ті засоби, які дозволять робити уроки сучасними. Водночас багато задач тут відмінні: вставити вікна після вибуху снаряда, поставити в туалетах двері, не допустити закриття сільської школи…

Селфі з блогером Чорнобровим
Фото: Олександра Кісель
Селфі з блогером Чорнобровим

Що відбувається тут у культурному житті?

До війни люди знаходили розраду в поїздках до Донецька: концерти, театри, торговельні центри, обласна лікарня. Зараз із цим набагато складніше, адже ні до Харкова, ні до Маріуполя за пів години не доїдеш. Тож і дітям мало є що показати.

«Три школи, стадіону немає, один центр дозвілля, там проходять концерти. Письменники до нас не заїжджають. От ви були з паном Сергієм у нашій школі, а якби він приїхав до нас у КДЦ (культурно-дозвіллєвий центр), люди прийшли б, не тільки школярі. Такого не вистачає. Якби в наші маленькі міста могли приїжджати актори, письменники, то люди це сприймали б», — впевнена Ірина Машина.

Хоча останнім часом ситуація змінюється, і сьогодні чимало культурних подій: фестивалів, концертів, тренінгів, мистецьких шкіл для дітей і дорослих – проводиться в Авдіївці, Старобільську, інших маленьких містечках Донеччини чи Луганщини. 

Зустріч у Красногорівці.
Фото: Олександра Кісель
Зустріч у Красногорівці.

Сергій говорить: «За рахунок того, що загальна увага прикута до Луганщини і Донеччини, тут з’явилося більше можливостей. Це добре, що вони з’явилися. Печально те, що вони з’явилися внаслідок війни. І бібліотеки тут починають відігравати велику роль. Оця бібліотека [Луганська обласна універсальна наукова бібліотека в Старобільську – ред.] з'явилася тут після 2014 року, бо переїхала з Луганська. Можна писати дослідження, як формувалася ця бібліотека, ці книги передавалися з усієї України. Коли ти приїжджаєш, то бачиш, скільки там усього робиться. Якісь семінари, круглі столи, якісь хаби, якісь коворкінги. І ти знав цих жінок, які працюють у бібліотеках, до 14 року, і до 14 року вони не хотіли робити коворкінги. А після 14-го захотіли, і їм це дуже добре вдається».

У Тошківській музичній залі
Фото: Олександра Кісель
У Тошківській музичній залі

Під час того ж туру Жадан зустрічається з місцевими активістами і адміністраціями, щоб обговорити травневий фестиваль у Старобільську. Запрошує туди Катерину Калитко, Олега Сенцова, ТНМК і багатьох інших. Це вже не перший проєкт у синергії місцевих акторів із харків’янами.

Про що мріють діти і дорослі на Донбасі?

Про мир. Хочуть, щоб скоріше скінчилася війна – і «втома» від неї тут зовсім не те, що в іншій частині країни. Важко не втомитися, коли вибухи щодня чуються як не у твоєму місті, то в сусідньому, і купа історій, десятки порожніх вікон і зруйнованих дахів, численні знаки «Заміновано!» на узбіччях нагадують про війну щоденно.

Мріють також про зняття карантинних обмежень і можливість подорожувати. Не те, щоб ці люди часто кудись виїжджали до карантину – хоча учні Георгіївської школи, наприклад, їздили по різних містах України і зробили цілу мапу своїх поїздок з фотографіями.

А от у бондаревських школярів – це та сама школа, де усього 26 учнів, – мрія трохи інша, цілком матеріальна. Вони мріють про солодощі. І ця їхня мрія, як на мене, вражає сьогодні не менше від славетного гемінґвеївського оповідання з шести слів.

Школа в Бондаревому
Фото: Олександра Кісель
Школа в Бондаревому

У першу поїздку, Донеччиною, з нами їде Данило Гайдамаха, відомий як блогер Чорнобровий, — він у своїх влогах надихає молодь переходити на українську. «А можна зробити з вами селфі? Я на вас підписана в інстаграмі!» — кричать до нього дівчатка у школах. А я бачу, як він вражений усім, що бачить, і безконечно робить сториз, намагаючись переповісти одноліткам незнайомий їм контекст прифронтових територій. Бачу, як йому важливо бути серед цих людей.

За 30 кілометрів від окупованого Донецька ми ночуємо в селі Карлівка – тому самому, де у 2014 точилися запеклі бої. Нас гостинно приймають у легендарному «Доміку», штаб-квартирі волонтерського проєкту «ТриЗуб Дентал» і студії "Тризуб ФМ". Тут від самого початку війни стоматологи-волонтери лікують військовим і місцевим мешканцям зуби.

Церква в Карлівці.
Фото: Олександра Кісель
Церква в Карлівці.

Ми сидимо з військовими і лікарями за одним столом, захоплено слухаємо їхні «польові» історії, варті не однієї книги, розчулюємося над кошиком кошенят — дитинчат тризубівської кішки Пломби. Слухаємо пташине шаленство в небі над подвір’ям, де чекають своєї черги бійці ЗСУ і добробатів. Йдемо нічними руїнами дачного селища на озеро. Затамовуємо подих у дерев’яній міжконфесійній церкві-бібліотеці (так, просто над вівтарем височіють стелажі з зібранням книг, якому варто позаздрити, а поруч — зручне крісло, щоб можна було почитати, поки чекаєш своєї черги до стоматолога).

Кошенята в «Доміку», Карлівка
Фото: Олександра Кісель
Кошенята в «Доміку», Карлівка

І десь там — чи під нічним небом Донбасу, чи під склепінням тієї церкви — до мене приходить спокійне усвідомлення: 

Усе буде Україна. Рано чи пізно.

Фото: Олександра Кісель

Юліта Ран, письменниця
Іванна Скиба-ЯкубоваІванна Скиба-Якубова, PR-менеджерка культурних проектів
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram