ГоловнаСуспільствоОсвіта

"Знайти співрозмовника — для підлітка означає вижити". Що наші діти шукають у книжках

Про те, що діти не читають, можна почути звідусіль: від батьківських постів у соцмережах до оприлюднених у ЗМІ соціологічних досліджень. А от організатори конкурсу відгуків школярів «Читай-пиши» – Благодійний фонд Сергія Жадана спільно з Українським інститутом книги та Простором української дитячої книги «BaraBooka», – авторитетно стверджують: наші діти таки читають! Але ж – що саме? Що читають наші діти, чому вони обирають саме такі книжки, що шукають в літературі і на які питання знаходять відповіді?

Про це ми розпитали організаторів та членів журі конкурсу — Сергія Жадана, Тетяну Стус, Ірину Куніцину, Євгена Стасіневича та Ганну Улюру, а також самих юних читак та їхніх учительок. 

Учительки говорять: судити на основі рецензій конкурсантів про всіх школярів — не можна. Та все ж, кажуть, більшість тенденцій спільна: і пошук свого місця у світі, і наполеглива потреба в дружбі і повазі значимих дорослих, страх і радість дорослішання. 

Фото: greghyer.com

Норми бувають різні, а лишатися треба собою

«Знайти своє місце у цьому складному світі» намагався мало не кожен другий рецензент конкурсу. Що це — зручне кліше чи справжнє намагання зрозуміти себе і світ навколо через літературу? — розбирається член журі конкурсу «Читай-пиши», літературознавець, літературний критик Євгеній Стасіневич. 

Другий рік поспіль читаючи підліткові рецензії, різні та нерівні, я раптом зрозумів, що мені там виглядає найбільш плідним. Звісно, є в тих текстах і кліше, і некритичні повторювання за вчительками й вчителями літератури. Це нормально. Але особливо цікавими видаються якраз не максимально оригінальні й особисті думки (це чіпляє завжди), а момент оживлення отих схем та кліше, наповнення давно мертвих риторичних конструкцій чимось, може, і наївним, проте живим. Так стається і з «пошуком свого місця»: шкільні словеса ці знайомі всім поколінням, однак спроба справді поговорити, чесно і пристрасно, про розуміння категорій свого місця та власного шляху — це реально підкуповує. 

І тут же ось який момент іще важить, і то принципово: своє місце тлумачиться юними рецензентами вкрай варіативно, це може бути буквально будь-що (від родини до професії мрії), а бажання досягти в цьому статусу най-най поступається потребі в органічності. «Хай і невелике, та своє».

Євгеній Стасіневич
Фото: facebook/GlobalLogic Ukraine
Євгеній Стасіневич

«Таке усвідомлення геть непростої думки, що норми бувають різні, що нема ніякого золотого стандарту «правильного життя», та й ще вкупі з відмовою від докучливого в нашій культурі максималізму («Навпіл розірвуся, але зроблю») — це, певно, виглядає найбільш перспективно", — говорить Євгеній Стасіневич.

«Хочеться думати, що воно не просто розлито в сьогоднішньому повітрі (бо в ньому можна занюшити різне), а й планомірно культивується в школі, - продовжує Стасіневич. — В будь-якому разі: конкурсанти про це знають, підмічають та вичитують подібні меседжі з дуже різних книжок. І — що сильно важить — пакують ці розмисли у своїх літкритичних спробах у різні способи. 

І це справді тенденція, поза іншим — здорова: стратегії продуктивного людського життя, як і хороші книжки (і сильні рецензії також), бувають різними; от би частіше й собі про це згадувати».

“Ми є підлітками, частиною соціуму; ми індивідуальні, ми різні, ми особливі – бо так має бути. Ким би не був – цвітом чи цвіллю, треба завжди залишатися собою”, — цитата з відгуку на книгу Любка Дереша “Поклоніння ящірці” фіналістки конкурсу в категорії текстові рецензії Катерини Істоміної

Письменниця Таня Стус та переможниця конкурсу Валерія Тарасенко під час нагородження «Читай-пиши»-2019.
Фото: надано автором
Письменниця Таня Стус та переможниця конкурсу Валерія Тарасенко під час нагородження «Читай-пиши»-2019.

Знайти співрозмовника – означає вижити

«Усі картини, про які написано, не вигадані, мабуть, це і є найстрашніше. Адже й досі найголовнішим завданням для людей є завдання вижити», – цитата з відгуку на книгу Сергія Жадана «Інтернат» переможця конкурсу у старшій віковій категорії текстові рецензії Артема Микосянчика.

Видається, що для багатьох підлітків книжка — це мовчазна версія співрозмовника. Про це говорять і рецензент(к)и, і самі школярі.

«Для рецензування я обрав «Інтернат» Сергія Жадана — можливо, багатьом здається, що це не за моїм віком, або ще щось, але все-таки вона, — ділиться своїм читацьким досвідом одинадцятикласник Артем Микосянчик. — Описані тут події занадто близькі до реалій. І мені було цікаво, як саме автор буде розповідати про це. Пропагувати чиюсь сторону, чи ні. Але Сергій Жадан залишив вибір читачеві.

Микосянчик Артем, переможець дорослої категорії-
Фото: надано автором
Микосянчик Артем, переможець дорослої категорії-

Хтось читає, щоб згаяти час, а хтось хоче знайти в тексті відповіді, які довго не міг знайти. Не секрет, що діти не завжди розповідають про все батькам. Для деяких на допомогу можуть прийти саме книги. Світ буває доволі жорстокий, і якщо існує відповідь, чому саме так, то, на мою думку, вона саме в книжках...»

«Книжки конкурсант(к)и обирали самостійно, обране ними нечасто є рекомендованим для їхнього віку, — говорить письменниця, літературознавця, літературна критикиня Ганна Улюра. — Не знайшли, що шукали в «своїх» книжках?

Серед рецензованого — багато прози і поезії Жадана. І в цих відгуках – розгубленість. З емоцією, яку відчули маленькі читачі, вони ради дати не уміють.

Кілька разів зустрічається відгук на книжку «#ЯНебоюсьСказати», причому читає її зовсім малеча. Історії жінок, які пережили сексуальне насилля. Такі книжки після прочитання конче треба обговорювати. А поки що – страх і недовіра.

У цих дітей є сформованою потреба обговорювати прочитане, насправді потреба, і вона є запорукою того, що прочитане буде засвоєне. Всі, хто брав участь в конкурсі, шукають собі співрозмовника. Це так чесно і так щиро. 

Сергій Жадан із донькою Марією
Фото: надано автором
Сергій Жадан із донькою Марією

А щодо чесності, то один відгук на конкурсі починається з фрази: «Ой людоньки, та що з нами не так?». Як професійний критик кажу, кожна друга рецензія мала б так починатися, але мені-от не можна. А от їм можна все. Був би поруч той, хто почує».

«Одна з не декларованих, але внутрішньо важливих задач конкурсу, — власне, збільшити кількість тих, хто почує, — говорить Тетяна Стус, письменниця, дитяча та підліткова психологиня. — Адже навіть ми, дорослі, часто шукаємо обхідний маневр, привід, щоб почати розмову. Знаходимо способи говорити про важливе — ніби не про себе, ніби в третій особі. Дітям же ще важче прямо сказати, що їх хвилює. А рецензія на книгу — безпечний шлях. Нам же потрібно вчитатися між рядків. Треба не забувати, що для підлітків знайти собі співрозмовника часто дорівнює вижити».

Викладачі додають: якщо вам видається, що ваші діти не уміють говорити — можливо, ви ще не знайшли спосіб їх на розмову “підбити”.

Творча зустріч учнів Школи №84 м. Києва з Тетяною Стус.
Фото: Анна Третяк
Творча зустріч учнів Школи №84 м. Києва з Тетяною Стус.

“Вчителька, коли побачила нашу зацікавленість цією книгою, запропонувала обговорити її. Урок вийшов супер!!! Ніхто не міг мовчати, кожен хотів висловити свої думки і почуття. У «Помсті» ми знайшли купу відповідей на безліч підліткових (і не тільки) запитань”, — цитата з відгуку на книгу Юлії Чернієнко “Помста” фіналістки конкурсу в категорії текстові рецензії Ольги Кравченко.

“Зараз я по-іншому дивлюся на людей, думаю, що приховує їхня посмішка чи похмуре обличчя? Чи є у них близька людина, хто розрадить їх у важку хвилину? Хто зупинить, візьме за руку й скаже: «Слухай, не йди, залишся, ти мені потрібний»…Можливо, хтось чекає таких слів від мене. Як не прогледіти, як вчасно допомогти?” — цитата з відгуку на книгу Сергія Жадана “Ворошиловград” в категорії текстові рецензії Аліни Ручко.

Пережити травму відторгнення 

Сексуальний досвід, насилля, булінг, самогубство, війна… — діти та підлітки часто обирають дражливі та болісні теми, про які ані вони, ані дорослі ще не вміють говорити між собою. 

“У сучасного тинейджера дуже багато «мучителів», які за будь-якої нагоди принижують його задля власного задоволення. А коли дізнаються про наміри «жертви» піти з цього життя, одразу біжать рятувати, бо вважають, що це через них. А батьки, які тільки принижують, забороняють і не чують! «Я тебе люблю! Ти найкраща! Ти – наша радість! Ми сумуємо» – чому вони все це кажуть, коли щось трапилося? Невже, щоб почути такі слова, треба втекти з дому чи взагалі…”, — цитата з відгуку на книгу Анастасії Нікуліної “Сіль для моря, або Білий Кит” фіналістки конкурсу в категорії текстові рецензії Софії Сиси.

Софія Сиса, 3-є місце у дорослій категорії
Фото: надано автором
Софія Сиса, 3-є місце у дорослій категорії

«Хтось там казав, що підлітковий вік найскладніший? Якщо тільки для моїх батьків. Жартую. Дійсно, складно. Все тобі цікаво, і все хочеться встигнути. Проте є речі, до яких просто не можна бути готовими через те, що про них не говорять… Про сексуальні стосунки, про збоченців у метро, наші статеві органи. Навіть складно згадати, коли я про це почула вперше: від своїх 5-ти річних «освічених» однолітків, з інтернет-сайту, назву якого соромно написати, чи від подруги, яка вже робила ЦЕ? Але точно пам'ятаю, що не від моїх рідних. На жаль», — цитата з відгуку на книгу Насті Мельниченко «#ЯНеБоюсьСказати» фіналістки конкурсу текстові рецензії у старшій віковій категорії Віри Барсукової.

«Читацькі відгуки — це їхній «публічний» діалог з «важливими дорослими», — каже Тетяна Стус. — Хто наважується на таку сміливість: висловитися (і критично в тому числі) назустріч журі з професійних критиків — про професійних письменників? Це ж не шкільні конкурси, на які є примус, а цілком добровільний крок. Тож цінність кожної поданої роботи, кожного меседжу незалежно від його гостроти чи глибини — разюча. Якщо ми не «втратимо» цих дітей як усвідомлених сміливців, перш ніж вони стануть дорослими, країна отримає дуже цікаве, сміливе, дієве покоління. Як не втратити їх — це довга розмова, але в тому числі — такими от конкурсами. Це перше.

Фото: facebook/Конкурс відгуків школярів “Читай-пиши”

Друге. Зараз мені йдеться про три східні області країни та їхню заявку на вагому причетність до сучасної національної культури. Для мене як людини «звідти» це дуже особисте, не надумане питання. 

Відчуття причетності й фідбек від неї актуальні й мотивуючі для кожного віку, але для тих, чия свідомість ще формується, — перш за все. Покоління за поколінням схід набував і поглиблював травму відторгнення, болюче відрізання від культури, і ці «діри» заповнювалися різними політичними міфами. І ось ці діти бачать увагу всієї країни — про них пишуть всеукраїнські ЗМІ, з ними спілкуються інтелектуали національного рівня. Вони (і їхні батьки та вчителі!) відчувають себе частиною великої спільноти, відтак конкурсанти стають «агентами змін» у своїх містах, містечках і селах (ми отримуємо про це листи). 

І ще одне. Теми книжок, які обирають школярі. Тут ми можемо говорити з узагальненнями, бо, за моїми та моїх колег спостереженнями, це важливо для читак всієї країни. Вони готові осмислювати дещо глибше, ніж пригоди зайчиків та їжачків, якими «бережно» (вважаючи, що — дбайливо) намагаються їх пакувати дорослі. Це нам усім сигнал про те, що ці покоління — значно серйозніші споживачі смислів, ніж вважається за інерцією. І маю підкреслити, що сучасна українська література для дітей та підлітків цей виклик прийняла. Тепер ще потрібно, щоб його прийняла й освітня система». 

Автор(к)ами, яких найбільше рецензували старші учасники/ці конкурсу,були Сергій Жадан, Мар'яна і Тарас Прохасько, Любко Дереш.

Робота вчителів — це подвижництво

«Діти, як видається, читають те, що їм потрапляє до рук. Оскільки є проблеми з книгарнями і з новинками в бібліотеках, часто вибір книг залежить від учителів, їхньої зацікавленості й освіченості, — говорить Сергій Жадан, письменник, громадський діяч, організатор і натхненник конкурсу «Читай-пиши». — Сьогодні це дуже важливо. 

Фото: facebook/Конкурс відгуків школярів “Читай-пиши”

Мені загалом здається, що це комплексне питання — зміни в системі освіти, підтримка освітян і нормальна культурна політика. Окремо це все навряд чи дасть посутній результат. А коли все таки говорити про дитячі читацькі інтереси, то діти (принаймні ті, що беруть участь у конкурсі) часто звертають увагу на серйозні книги, на серйозні теми, пов'язані з життям підлітків, із дорослішанням, із входженням в дорослий світ. Іноді за їхніми відгуками відчувається присутність поруч учителя чи батьків, які щось підказують, але дуже часто — це справді щирі, прості й цікаві міркування».

У конкурсу — широке інформаційне охоплення й прості умови подачі робіт, та саме освітяни часто виступають організаторами творчого процесу своїх школярів. Ірина Куніцина говорить, що на карантині на конкурс надійшло менше відгуків, ніж минулого року, — бо без активного заохочення від учителів діти значно менше беруться за додаткові активності. «На домашньому навчанні багатьом було складно, і у батьків точно не вистачало сил на те, щоб заохочувати дітей ще й до конкурсів, — говорить Ірина. — Мільйон різних активностей водночас, здається, можуть вести лише закохані в свою справу вчителі, які рік за роком займаються справжнім подвижництвом». 

Місія вчителя, говорять педагоги, не обмежується виправленням помилок у відгуках. У цій взаємодії учні вчаться прочитувати дещо більше, ніж просто друковані рядки (в освіті це називаються «навичками усвідомленого читання»), а головне — здобувають віру в себе та власні сили.

«Дітей запальних багато, але всіх їх треба трішечки підпихати, — вважає вчителька Можняківської школи (Луганська область) Людмила Ковальова. — Коли дитина пише, в жодному разі не можна правити і підлаштовувати тексти до уявно «ідеальної схеми», можна лише порадою надавати певної впорядкованості думкам».

Під час туру Читай-Пиши
Фото: надано автором
Під час туру Читай-Пиши

Школа, в якій працює Людмила, — одна з тисяч освітніх установ маленьких містечок і сіл, позбавлених мереж книгарень та регулярних поповнень бібліотечних фондів. Тут «Хрестоматія сучасної української дитячої літератури» — один із небагатьох доступних способів заохотити дитину до читання. 

«Коли конкурс «Читай-пиши» проводився вперше, книги дітям пропонувала я сама, з власної бібліотеки, адже батьки частіше купували їм перекладну літературу, – пригадує Людмила Ковальова. — Переважна більшість книжок, і дорослих, і дитячих, у нашій сільській бібліотеці — переклади. Цьогоріч готуватись до конкурсу було легше, бо моя учениця Валерія Тарасенко перемогла минулого року в конкурсі, отримала багато книжок у подарунок на Книжковому Арсеналі і охоче ділилася з однокласниками».

Вигадані друзі маленьких читак

«Найменші рецензенти, аналізуючи книжки, звертають увагу на яскравих головних героїв, — зауважує Галина Ткачук, членкиня журі, письменниця, керівниця літературного гуртка «Написатор». — Виразні та незвичні персонажі — такі як чудовисько Чу Сашка Дерманського, тридцять шість і шість котів Галини Вдовиченко, родина кротів Тараса та Мар’яни Прохаськів або цілий ковчег різних істот зі «Втечі звірів» Галини Пагутяк — надихають менших дітей обміркувати свої вчинки та почуття, свою історію. Діти схильні спершу переказувати частинку сюжету і на основі цього переказу ґрунтувати свої судження про книжку».

Книжкові (та й не лише) чудиська і просто вигадані істоти, говорить Тетяна Стус, часто стають для дітей «уявними друзями»: «Це нормально, майже всі так роблять, — але якщо дитина стає дуже прив’язана до своїх уявних друзів, або їх стає все більше, — це нам, батькам, сигнал: чи ми — друзі своїй дитині? Чи ми не втратили з нею зв’язок?»

Галина Ткачук
Фото: vseosvita.ua
Галина Ткачук

“Здружуючись” з вигаданими чудовиськами, малеча вивчає, що зовнішність буває оманлива: “Добро завжди перемагає, навіть тоді, коли воно з обличчям чудовиська! І неважливо, що ми люди, а бабаї, відьми ‒ чудовиська. Хіба в багатьох людей не “забур’янені душі”, як у чудовиськ?” - цитата з відгуку на книгу Сашка Дерманського “Чудове Чудовисько” Федора Клименка переможця в молодшій категорії текстових рецензій.

Серед молодших школярів найпопулярніших до рецензування книжок були «28 днів з життя Бурундука» Івана Андрусяка, «Помста» Юлії Чернієнко, «Сім нескладух Говорухи» Саші Кочубей, «Таємні Товариства» Лесі Ворониної, «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка. Вибір багатьох учасників молодшої вікової категорії — це книжки для і про школярів, їхнє життя, пригоди і стосунки з однолітками.

«..багатьом не вистачає витримки і сміливості чесно поглянути на себе збоку, почати щось робити для себе із самого себе». Цитата з відгуку на книгу Івана Андрусяка «28 днів з життя Бурундука» фіналістки конкурсу в молодшій віковій категорії Валерії Тарасенко.

Читання під час Родинної суботи БараБуки.
Фото: Анна Третяк
Читання під час Родинної суботи БараБуки.

«Дітям просто необхідно через книжку пізнати себе, розібратися з тим, що хвилює. — відзначає Людмила Ковальова. — А також відкрити світи, які показують, що ти такий не один, що не самотній. Що навколо є цілі світи ОСОБЛИВИХ дітей. І з ними можна знаходити дотичні речі. І це цікаво».

Шукає такі світи і переможниця конкурсу у старшій віковій категорії відеорецензій Аня Гуменюк:

«Неймовірно, коли ти можеш здійснювати подорожі вигаданим світом, доповнювати його та уявляти головних героїв. Особливе місце у моєму серці займають фантастика та історичні повісті. Їхня особлива хронологія дає можливість уявляти собі події та логічно розташовувати їх у просторі. Обрана мною книжка Володимира Рутківського "Сторожова застава" поєднує у собі два моїх улюблені жанри і захоплює з першої сторінки. 

У всіх нас виникають особливі питання... це нормально. Відповіді на них ми не шукаємо в словах батьків, вчителів, — ділиться Аня своїм досвідом. — Мої питання стосуються вміння критично мислити та виходити з будь-якої ситуації самостійно.

Сергій Жадан в Маріуполі привітав переможницю конкурсу в категорії ‘відео -рецензії’ Анну Гуменюк
Фото: facebook/Конкурс відгуків школярів “Читай-пиши”
Сергій Жадан в Маріуполі привітав переможницю конкурсу в категорії ‘відео -рецензії’ Анну Гуменюк

Батьки часто кажуть: «Тільки розумні вчаться на помилках інших» або стандартна фраза: «Хочеш жити добре — не наступай на одні й ті ж самі граблі». Але ж хочеться більше прикладів, розгорнутих відповідей! Їх я знаходжу в книжках, в яких реалістично описані події, поведінка людей, діалоги. Проводжу аналогію з реальним життям і вуаля — відповідь готова. Часто відхиляюсь від шкільної програми, читаю багато книжок з психології, аби краще почувати себе в суспільстві та швидко знаходити спільну мову з оточенням».

Ірина Куніцина резюмує: «Коли діти вчаться на книжках — це класно, вони безпечно здобувають різноманітні досвіди. Але тільки на книжках — недостатньо. Чому б нам не сідати разом хоча б пару разів на тиждень і не розпитувати одне одного: А що ти прочитав/ла? А як тобі це відгукнулося? — це ще один інструмент до того, щоб подружитися зі своєю дитиною, і не варто їм нехтувати».

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram